Лангольєри - Кінг Стівен

Читаємо онлайн Лангольєри - Кінг Стівен

Хочеш зробити аналіз сперми – катай до лікаря. Моя робота – реклама, а не виробництво дітей. Я так втомилася від усього цього твого мачо-лай…"

От тоді-то він її й ляснув, жорстко, по губах. Цей удар обрізав її останнє слово з брутальною акуратністю. Вони стояли й дивилися одне на одного у тій самій квартирі, де вона пізніше загине, обоє шоковані й налякані сильніше, ніж бодай колись самі це визнають (окрім, хіба що, тепер, коли він сидить у кріслі А5, дивиться, як на борт сходять пасажири рейсу №29, і все визнає, нарешті признається в тім самому собі).

Вона торкнулася своїх губ, які вже почали кровоточити. Простягнула пальці до нього.

"Ти вдарив мене", – промовила вона. Не було злості в її голосі, тільки здивування. У нього майнула думка, що це, мабуть, уперше будь-чия зла рука приклалася до якоїсь частини тіла Енн Квінлен Інґал.

"Так, – сказав він. – Будь певна. І я зроблю це знову, якщо ти не заткнешся. Ти більше не будеш шмагати мене отим своїм язиком, любонько. Повісь на нього краще комірний замок. Кажу тобі задля твоєї ж користі. Ті дні минулися. Якщо бажаєш у цій хаті з когось збиткуватися, купи собі собаку".

Їхній шлюб ще був прошкандибав кілька місяців, але насправді він скінчився в той момент, коли долоня Браяна увійшла в миттєвий контакт з кутиком губ Енн. Його було збурено – свідок Бог, він піддався на провокацію, – але він і зараз би багато віддав, щоб лише відвернути ту мерзотну секунду.

Коли на борт уже просочувалися останні пасажири, він вловив себе на тому, що думає, майже одержимо, ще й про парфуми Енн. Він точно пам'ятав їх запах, але не назву. Як же вони називалися? "Легкі"? "Ласкаві"? А чи не "Літієві", заради Бога?[21] Назва танцювала десь поряд, та не вхопити. Це зводило з розуму.

"Я сумую за нею, – думав він тупо. – Тепер, коли вона пішла назавжди, я сумую за нею. Хіба це не дивовижно?"

"Лонбой"[22]? Щось дурнувате на кшталт цього?

"Ох, та кинь уже, – наказав він своєму втомленому розуму. – Заткнися корком".

"Гаразд, – погодився його розум. – Без проблем; я можу це припинити. Я можу припинити будь-якої миті, коли схочу. А може, вони називалися "Лайфбой"[23]? Ні, це таке мило. Вибач. "Лавбайт"? "Лавлорн"?[24]"

Браян застібнув на собі ремінь безпеки, відхилився назад, заплющив очі й відчув запах парфумів, назви яких він так і не спромігся точно загадати.

І саме тоді до нього заговорила стюардеса. Аякже: Браян Інґал мав певну теорію, що їх цього навчають – під час якогось післядипломного, найвищої секретності курсу, що, либонь, називається "Дражніння гусей", – дочекатися, коли пасажир або пасажирка заплющать очі, а потім уже пропонувати якийсь не такий уже й суттєвий сервіс. Ну, й звісно ж, вони мусили чекати, поки пасажир засне, і тільки потім його будити, щоби спитати – чи потрібна йому подушка або ковдра.

– Вибачте мені… – почала вона, та потім замовкла. Браян побачив, як її очі перебігають з погонів на плечах його чорного кітеля до кашкета з закарлючкою кокарди, яка ні про що не повідомляла, і на порожнє крісло поряд з ним.

Вона переоцінила ситуацію і почала знову:

– Вибачте, капітане, чого б ви бажали – кави чи помаранчевого соку?

Браян злегка здивувався, побачивши її дещо бентежну реакцію на нього. Вона махнула рукою в бік столика перед сервіс-секцією, відразу під невеликим прямокутником кіноекрана. На тому столі стояло два відерця з льодом. І з кожного стирчала струнка зелена шийка винної пляшки.

– Звичайно, в мене є також шампанське.

Інґал завагався

(""Лялечка" – близько до того, що треба, та не те")

щодо шампанського, проте лиш на коротку мить.

– Дякую, ні, – відповів він. – І жодних пропозицій упродовж польоту. Гадаю, я просплю всю дорогу до Бостона. Як там у нас з погодою?

– Від Великих рівнин[25] усю дорогу до Бостона хмари на висоті двадцять тисяч футів[26], але без проблем. Ой, а ще ми отримали повідомлення про полярне сяйво над пустелею Могаве[27]. Можливо, цього вам не варто проспати?

Браян звів брови:

– Та ви жартуєте. Полярне сяйво над Каліфорнією? Та ще й о цій порі року?

– Так нам повідомили.

– Хтось занадто перебрав дешевих наркотиків, – сказав Браян, і стюардеса розсміялася. – Гадаю, я краще подрімаю, дякую.

– Дуже добре, капітане. – Якусь хвильку вона вагалася. – Ви той капітан, який щойно втратив свою дружину, це ж ви?

Біль у голові сіпався й гарчав, але Браян змусив себе усміхнутися. Ця жінка – котра насправді ще зовсім дівчина – не хотіла його образити.

– Вона була моєю колишньою дружиною. А в іншому – так. Це я.

– Я страшно співчуваю вашій втраті.

– Дякую.

– А я не літала з вами раніше, сер?

На мить його усмішка з'явилася знов.

– Не думаю. Останніх роки чотири я працював на міжнародних рейсах. – І, оскільки це чомусь здалося необхідним, він простягнув їй руку. – Браян Інґал.

Вона її потисла:

– Мелані Тревор.

Інґал знову їй усміхнувся, потім відкинувся назад і вкотре заплющив очі. Дозволив собі відплисти, але не засинати – передзлітні оголошення, після яких почнеться розгін, тільки розбудять його знову. Для сну буде достатньо часу, коли вони здіймуться в повітря.

Рейс №29, як це і є з більшістю досвітніх рейсів, злетів без затримок – Браян собі подумав, що це найвищий пункт у їхньому вбогому списку принад.

Літак, "Боїнг-767", було заповнено трохи більше як наполовину. В першому класі разом з Браяном сиділо з півдюжини інших пасажирів. Ніхто з них не здавався йому п'яним чи скандалістом. Це вже було добре. Можливо, він дійсно проспить всю дорогу до Бостона.

Він терпляче спостерігав, як Мелані Тревор показує пасажирам на двері аварійного виходу, демонструє, як користуватися маленькими золотистими чашками[28], якщо трапиться розгерметизація (процедура, яку сам Браян подумки розглядав зовсім недавно, і то нагально), і як надути рятувальний жилет під кріслом. Коли літак уже був у повітрі, стюардеса підійшла до його крісла і знову запитала, чи не могла б вона принести йому чогось випити. Він похитав головою, подякував їй, а потім натиснув кнопку опускання спинки сидіння. Браян заплющив очі й швидко заснув.

Мелані Тревор він ніколи більше не бачив.

3

Приблизно за три години після зльоту рейсу №29 прокинулася маленька дівчинка на ім'я Дайна Беллмен і спитала у своєї тітки Вікі, чи можна їй випити води.

Тітка Вікі не відповіла, тому Дайна запитала знову. Коли відповіді так і не прозвучало, дівчинка потягнулася торкнутися тітчиного плеча, хоча була вже цілком упевнена, що її рука не торкнеться там нічого, окрім спинки порожнього крісла, і саме це й трапилося.

Лікар Фельдман їй колись розказував, що в сліпих від народження дітей часто розвивається надчутливість – майже така, як радар – до присутності або відсутності людей у їхньому безпосередньому просторі, але насправді для Дайни то була зайва інформація. Вона сама знала, що це правда. Це не завжди діяло, але зазвичай таки так… особливо, якщо зазначена людина була її зрячою провідницею.

"Ну, вона пішла до туалету і вже скоро повернеться", – подумала Дайна, але все одно відчула, що на неї спадає якесь дивне, непевне занепокоєння. Прокинулася вона не так, щоб раз – і все; то був повільний процес, наче пірнальниця виборсується з глибини до поверхні озера. Якби тітка Вікі, місце якої було біля вікна, вибираючись у прохід, прошурхотіла повз неї хвилини дві-три тому, Дайна б це відчула.

"Значить, вона пішла раніше, – сказала собі дівчинка. – Можливо, їй треба справити велику потребу – нема тут насправді нічого серйозного, Дайно. Чи, може, вона зупинилася побалакати з кимось на зворотному шляху".

От тільки не чула Дайна, аби бодай хтось зараз балакав у пасажирському салоні цього великого літака; тільки приглушене, постійне гудіння реактивних двигунів. Відчуття занепокоєння в ній зростало.

У голові дівчинки заговорив голос міс Лі, її психотерапевтки (хоча Дайна завжди думала про неї як про свою сліпу вчительку): "Ти не мусиш боятися страху, Дайно, – всі діти лякаються час від часу, особливо в нових для них ситуаціях. І це вдвічі сильніше в сліпих дітей. Повір мені, я знаю". І Дайна їй зразу ж повірила, бо, як і сама Дайна, міс Лі була від народження невидющою. "Не відкидай свого страху… але й не піддавайся йому. Спокійно сиди і намагайся логічно помислити, що тут до чого. Ти здивуєшся, як часто це допомагає".

"Особливо в нових для них ситуаціях".

Авжеж, це безумовно така ситуація; це вперше Дайна подорожує літаком, не кажучи вже про те, що летить вона від одного океанського узбережжя до іншого у велетенському трансконтинентальному авіалайнері.

"Намагайся логічно помислити, що тут до чого".

Отже, вона прокинулася в незнайомому місці і з'ясувала, що її зряча провідниця зникла. Звичайно, буде лячно, навіть якщо знаєш, що відсутність тимчасова – врешті-решт, твоя зряча провідниця не дуже-то може надумати скочити до найближчого "Тако Беллу"[29], коли їй раптом схочеться щось під'їсти, вона ж бо замкнена в літаку, який летить на висоті 37 000 футів. А щодо дивної тиші в салоні… ну, це ж досвітній рейс врешті-решт. Інші пасажири, радше за все, сплять.

"Геть усі? – з сумнівом перепитав занепокоєний куточок її мозку. – Геть УСІ вони сплять? Хіба таке може бути?"

Потім їй надійшла відповідь: кіно. Ті, хто не сплять, дивляться кінофільм, який демонструють у салоні. Звичайно.

Її омило відчуттям майже фізичного полегшення. Тітка Вікі казала їй, що в польоті показуватимуть фільм "Коли Гаррі зустрів Саллі" з Біллі Крісталом і Меґ Раян і що вона сама хотіла б його подивитися…[30] якщо не засне, тобто.

Дайна легенько провела рукою по тітчиному сидінню, нашукуючи її навушники, але їх там не було. Натомість її пальці намацали якусь книжку в паперовій обкладинці. Нема сумнівів, якийсь з любовних романів, що їх так любить читати тітка Вікі – казкові історії про ті дні, коли чоловіки були чоловіками, а жінки ними не були, як вона їх називала.

Пальці Дайни зайшли трішки далі і зупинились на чомусь іще – на гладенькій, дрібнозернистій шкірі. За мить вона намацала зіпер, а ще за мить – ремінець.

Це була сумочка тітки Вікі.

До Дайни повернулося занепокоєння. Навушників на сидінні тітки Вікі не виявилося, але сумочка є. Там лежали всі дорожні чеки, окрім двадцяти, захованих глибоко у власній сумочці Дайни – Дайна це знала, бо чула, як це обговорювали мама з тіткою Вікі перед тим, як вони вийшли з будинку в Пасадені[31].

Чи могла тітка Вікі піти до туалету, покинувши свою сумочку на сидінні? Чи могла вона так зробити, коли її супутниця в цій подорожі не просто десятирічна дівчинка, коли вона не просто спить, але ще й сліпа?

Дайна так не думала.

"Не відкидай свого страху… але й не піддавайся йому.

Відгуки про книгу Лангольєри - Кінг Стівен (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: