Лангольєри - Кінг Стівен

Пальці Ніка стислися… а потім злегка крутнулася його рука, тим порухом, яким людина затягує шуруп або заводить будильник. І Під Горло заревів.

– Я можу його зламати, – ласкаво промовив Нік. – Нема нічого легшого у світі, повірте мені.

Під Горло спробував смикнутися назад. Його руки безпорадно ляпали по Ніковому передпліччю. Нік крутнув знову, і Під Горло знову заревів.

– Не думаю, що ви мене почули. Я можу його зламати. Ви це розумієте? Подайте знак, якщо розумієте.

Він утретє крутнув Під Горлу носа.

Під Горло не просто заревів цього разу, він заверещав.

– Вау, нічого собі, – озвалася поза ними та дівчина з причмеленим виглядом. – Тут комусь тхне.

– Я не маю часу на обговорення ваших ділових зустрічей, – ласкаво проказував Нік до Під Горла. – Так само, як не маю часу на врегулювання чиєїсь істерики, замаскованої під агресію. У нас тут певна неприємна, хитросплетена ситуація. Ви, сер, безумовно не є частиною її рішення, і в будь-якому випадку я не маю анінайменшого наміру дозволяти вам стати частиною проблеми. А отже, я відправляю вас назад до пасажирського салону. Цей джентльмен у червоній сорочці…

– Дон Ґефні, – назвався джентльмен у червоній сорочці. На обличчі у нього було таке ж безмежне здивування, яке відчував Браян.

– Дякую, – кивнув Нік. Він все ще тримав Під Горла за носа тим дивовижним затиском, і Браян уже бачив цівку крові, що потягнулася з однієї з прищемлених ніздрів.

Нік підтягнув парубка ближче і заговорив душевним, теплим тоном:

– Тут містер Ґефні, він буде вашим конвоїром. Щойно прибудете в пасажирський салон, мій придуркуватий друже, ви займете своє місце і міцно замкнете в себе на животі ремінь безпеки. Пізніше, коли оцей капітан, який тут стоїть, упевниться в тому, що нам не загрожує влетіти в гору, в будівлю чи в якийсь інший літак, у нас з'явиться можливість обговорити поточну ситуацію більш детально. Отже, на даний час ваша участь не є необхідною. Ви все зрозуміли з того, що я вам пояснив?

Під Горло видав страдницьке, гнівне ревіння.

– Якщо ви зрозуміли, прошу, зробіть мені ласку, подайте знак піднятими великими пальцями.

Під Горло підняв один великий палець. Ніготь на ньому, як помітив Браян, був манікюрно доглянутим.

– Добре, – промовив Нік. – І ще одне. Коли я відпущу вашого носа, ви можете відчувати бажання помститися. Це нормальне почуття. А от давати вихід цьому почуттю було б жахливою помилкою. Я хочу, щоб ви запам'ятали, – те, що я зробив з вашим носом, я можу так само легко зробити з вашими яєчками. Правду кажучи, я можу накрутити їх такою пружиною, що ви фактично пурхатимете по всьому салону, як дитячий літачок. Я очікую, що ви підете звідси з містером…

Він запитально подивився на чоловіка в червоній сорочці.

– Ґефні, – повторив чоловік у червоній сорочці.

– Так, Ґефні. Перепрошую. Я очікую, що ви підете звідси з містером Ґефні. Ви не будете заперечувати. Ви не впадатимете в гріх контраргументації. Фактично, якщо ви скажете бодай єдине слово, ви опинитеся в ролі дослідника незвіданих вами досі глибин болю. Підніміть великі пальці, якщо ви все зрозуміли.

Під Горло заворушив великим пальцем так завзято, що якусь мить був схожим на автостопника з діареєю.

– Зараз же! – промовив Нік і відпустив Під Горлового носа.

Під Горло відступив на крок, втупившись у Ніка лютими й розгубленими очима – він скидався на кота, щойно облитого відром холодної води. Щодо самої люті, вона залишила Браяна незворушним. Але та розгубленість змусила його відчути певний жаль до Під Горла. Він і сам почувався дуже розгубленим.

Під Горло підняв руку собі до носа, перевіряючи, чи той все ще на місці. Вузенькі цівки крові, не ширші за відривну стрічку на сигаретній пачці, збігали в нього з обох ніздрів. Кров залишилась у нього на пальцях, і він дивився собі на пучки, не ймучи віри. Він було розтулив рота.

– Містере, я не став би, – мовив Дон Ґефнер. – Парубок попередив серйозно. Краще ходімо зі мною.

Він узяв Під Горла за руку. Якусь мить Під Горло опирався делікатній тязі Ґефні. Він було знову розтулив рота.

– Погана ідея, – сказала йому дівчина, що була нібито під кайфом.

Під Горло стулив рота і дозволив Ґефні повести себе назад, у кінець секції першого класу. Він озирнувся раз через плече – очі вирячені, ошелешені, – а потім знову приклав пальці собі під носа.

Тим часом, Нік втратив до цієї людини будь-який інтерес. Він вдивлявся крізь один з ілюмінаторів.

– Схоже на те, що ми над Скелястими горами, – сказав він. – І, як здається, ми на досить безпечній висоті.

Браян і собі недовго поглянув. Так, на вигляд, там були Скелясті гори, десь близько центру хребта. На його око, висота приблизно 35 000 футів. Майже та, про яку йому казала Мелані Тревор. Отже, з цим у них все гаразд… поки що, принаймні.

– Ходімо, – покликав він. – Допоможете мені зламати ці двері.

Нік приєднався до нього перед дверима.

– Браяне, я побуду капітаном цієї частини нашої операції? Маю деякий досвід.

– Будьте ласкаві.

Браян вловив себе на тому, що загадується – яким саме чином Нік набув досвіду у викручуванні носів і зламуванні дверей. Він мав припущення, що там якась довга історія.

– Корисно було б знати, чи дуже міцний тут замок, – сказав Нік. – Якщо ми натиснемо занадто сильно, нас може катапультувати прямо в кабіну. А мені не хотілося б вдаритись об щось, що не витримає удару.

– Я не знаю, – чесно відповів Браян. – Хоча не думаю, щоб він був якимсь надзвичайно міцним.

– Гаразд, – мовив Нік. – Поверніться обличчям до мене, ви б'єте у двері правим плечем, я – лівим.

Браян зробив, як було сказано.

– Я рахуватиму. Вдаримо на рахунок три. Підігніть ноги, коли ми кинемося; у нас більше шансів вибити замок, якщо ми поцілимо у двері трохи нижче. Не бийте з усієї сили. Приблизно вполовину. Якщо цього буде недостатньо, ми завжди можемо повторити знову. Зрозуміло?

– Зрозуміло.

Дівчина, що, здавалося, вже майже цілком очуняла і тепер мала більш притомний вигляд, запитала:

– Мені не варто думати, що вони залишили ключа під килимком чи ще десь, еге ж?

Нік подивився на неї, вражений, а потім знову на Браяна:

– А дійсно, ключа, часом, не ховають в якомусь місці?

Браян похитав головою:

– Боюся, ні. Це засіб убезпечення проти терористів.

– Звичайно, – кивнув Нік. – Звичайно, так і є. – Він поглянув на дівчину і підморгнув. – Але голова у вас все одно метикувата.

Дівчина йому невпевнено посміхнулася.

Нік знову обернувся до Браяна:

– Отже, готові?

– Готовий.

– Зараз же. Один… два… три!

Вони ринулись на двері, впіймавши досконалу синхронізацію за мить до того, як у них вдаритись, і двері з абсурдною легкістю прочинилися.

Там, між сервісною секцією і кабіною, була маленька приступочка – щонайменше, дюйми за три нижча проти того, щоб її вважати сходинкою. Браян вдарився об неї краєм туфлі і впав би боком у кабіну, якби Нік не вхопив його за плече. Чоловік цей був прудкий, як кіт.

– Зараз же, – промовив він радше до себе, ніж до Браяна. – Нумо, просто подивимося, з чим ми тут маємо справу, авжеж?

5

Кабіна була порожньою. Від погляду в неї у Браяна гусячою шкірою взялися шия і руки. Звісно, просто чудово знати, що "Боїнг-767", користуючись інформацією запрограмованою в його інерціальну навігаційну систему, може летіти на автопілоті тисячі миль – Браян і сам налітав таким чином бозна-скільки миль, – але зовсім інше відчуття: побачити два пусті крісла. Саме від цього він і закляк. За всю свою кар'єру Браян ніколи не бачив цілком порожньої пілотської кабіни під час польоту.

І ось він на таку дивиться. Регулятори управління польотом рухались самі собою, роблячи безкінечно дрібні виправлення, необхідні для утримування літака на прокладеному йому курсі до Бостона. Приладова панель світилася зеленим. Два маленьких крильця на індикаторі висоти стійко висіли над авіагоризонтом. Поза парою невеличких скісних віконець у передранковому небі мерехтів мільярд зірок.

– Вау, нічого собі, – стиха промовила юначка.

– Ого-го, – одночасно з нею озвався Нік. – Погляньте-но он туди, друзяко.

Нік показував на напівпорожню чашку кави на сервісній консолі біля лівого підлокітника пілотського крісла. Поряд з чашкою лежала двічі відкушена данська булочка. Браяну враз повернулося його сновидіння, і він люто пересмикнувся.

– Це трапилось швидко, що б воно не було, – сказав Браян. – І подивіться сюди. І сюди, – показав він спершу на сидіння пілотського крісла, а потім на підлогу біля крісла другого пілота. У світлі приладової панелі там мерехтіли два наручних годинники: один герметичний "Ролекс", другий – цифровий "Пульсар"[68].

– Якщо вам потрібні годинники, там є з чого вибрати, – пролунав за їх спинами чийсь голос. – Там, позаду, їх тонни.

Браян озирнувся і побачив Алберта Кавснера, акуратного і дуже юного на вигляд у його скуфійці на голові та майці "Гард-Рок Кафе". Поруч з ним стояв той літній джентльмен в обстріпаному спортивному піджаку.

– Насправді так багато? – перепитав Нік. Здається, тут він уперше втратив свою витримку.

– Годинники, ювелірні прикраси та окуляри, – сказав Алберт. – А також сумочки й гаманці. Але найдивніше там… там є речі, що, я цілком певен, випали зсередини людей. Такі як хірургічні штифти та кардіостимулятори.

Нік подивився на Браяна Інґала. Англієць помітно зблід.

– Я вже був десь наблизився до того ж припущення, яке мав наш нечемний і балакучий приятель, – сказав він. – Що з якоїсь причини наш літак десь сідав, поки я спав. Що більшість пасажирів – і екіпаж – з нього було якимсь чином знято.

– Я прокинувся б тієї ж миті, щойно розпочалося зниження, – мовив Браян. – Така звичка.

Він зрозумів, що не в змозі відірвати очей від порожніх крісел, від напіввипитої чашки кави, від над'їденої данської булочки.

– За звичайних обставин я б теж так сказав, – погодився Нік. – Тому вирішив, що в моє питво щось було підмішано.

"Я не знаю, чим цей парубок заробляє собі на життя, – подумав Браян, – але він точно не торгує вживаними автомобілями".

– Мені ніхто нічого не підмішував, – зауважив Браян, – бо я нічого не пив.

– І я теж, – озвався Алберт.

– У будь-якому випадку, поки ми спали, ні посадки, ні злету бути не могло, – пояснив їм Браян. – Літак може летіти на автопілоті, а "Конкорд"[69] навіть приземлятися на автопілоті, але для злету потрібна жива людина.

– Отже, ми не приземлялися, – підсумував Нік.

– Аж ніяк.

– То куди ж вони поділися, Браяне?

– Я не знаю, – сказав Браян.