Доглядач маяка - Сенкевич Генрик

Може, саме тому, що примхлива доля кидала його по всіх морях і країнах, він, втомлений, тепер гадав, що найвищим людським щастям є можливість не бурлакувати. Правда, він заслужив таке скромне щастя, але так звик до розчарувань, що думав про це, як про щось недосяжне, про що можна тільки мріяти. Він не смів навіть сподіватись на це, коли раптом протягом дванадцяти годин одержав посаду, немов спеціально створену для нього. Отже, не дивно, що ввечері, засвічуючи свого ліхтаря, він був наче в чаду, питав сам себе, чи це все насправді, й не смів відповісти: так. А тим часом дійсність промовляла до нього незаперечними доказами: минали година за годиною, а він все стояв на балконі. Дивився, радів, упевнювався. Можна було подумати, що він уперше в житті бачить море, бо аспінвальські куранти продзвонили північ, а він і досі стояв на своїй вишці й дивився. Внизу під його ногами грало море. Ліхтар кидав у темряву велетенський конус світла, за межами якого погляд старика губився в чорній, таємничій і страшній далині. Але та далина, здавалось, бігла до світла. Довжелезні хвилі виринали з темряви і з ревом котились до підніжжя острівця, і тоді видно було їх спінені гребені, що рожево полискували в світлі ліхтаря. Приплив все дужчав і заливав піщані мілини. Таємнича мова океану ставала все виразнішою та голоснішою, вона нагадувала то грім гармат, то шум неосяжного лісу, то далекий гомін величезної юрби. Інколи ставало тихо. Тоді до слуху старої людини долітало кілька тяжких зітхань, якісь ридання — і знову грізні вибухи. Нарешті вітер звіяв туман, але нагнав чорних розірваних хмар, що заступили місяць. З заходу віяв щораз дужчий вітер. Вали шалено наскакували на кручу маяка, вкриваючи піною його підмурок. Вдалині глухо гриміла буря. На темному збуреному просторі заблищало кілька зелених ліхтариків, почеплених на щоглах суден. Ці зелені цяточки то підносились угору, то западали вниз, то розгойдувались праворуч та ліворуч. Скавінський спустився в свою кімнату. Завила буря. Там, надворі, люди на суднах боролися з ніччю, з темрявою, з хвилями, а в кімнаті було спокійно й тихо. Навіть відгомін бурі ледве проникав крізь товсті стіни маяка, і тільки розмірене "тік-так!" годинника немов заколисувало старого.

II

Минали години, дні, тижні... Матроси запевняють, що часом, коли море сильно розбурхане, хтось серед ночі з темряви називає їх на ім'я. Якщо так може кликати морська безмежність, то, можливо, коли людина постаріє, її кличе інша безмежність, ще темніша й таємничіша, і чим більш людина стомлена життям, тим миліші їй ті поклики. Але для того, щоб їх почути, потрібна тиша. Крім того, старість любить усамітнюватись, немов передчуваючи могильну тишу. Маяк був для Скавінського такою напівмогилою. Нема нічого одноманітнішого, ніж життя на маяку. Молоді люди коли й погоджуються на цю службу, то незабаром її кидають. Ось чому доглядає маяк звичайно людина немолода, похмура і замкнута в собі. Якщо доглядач з якоїсь причини залишає свій маяк і повертається між люди, то ходить серед них, немов тільки що пробудився з глибокого сну. На маяку нема ніяких дрібних вражень, які в звичайному житті привчають людину все зв'язувати з собою. Все, з чим стикається доглядач маяка,— величезне й позбавлене певних, окреслених форм. Безмежне небо, безмежна вода, а серед цих двох безмежностей — самотня людська душа! Це життя, в якому думка швидше є суцільною задумою, і з тієї задуми не будить доглядача навіть його звичайна робота. Дні такі схожі один на один, як намистини в разку чоток, і єдину розмаїтість становлять хіба зміни погоди. Проте Скавінський почував себе тут таким щасливим, як ніколи в житті. Він вставав на світанку, снідав, чистив лінзи ліхтаря, потім сідав на балконі, дивився в морську далину й ніколи не міг удосталь надивитись на картини, що поставали перед його очима. Звичайно на безмежному синьому просторі видно було зграї напнутих вітром парусів, таких блискучих у сонячному промінні, що аж очі мружились від їхнього блиску. Часом кораблі, користуючись попутним вітром — пасатом, ішли один за одним довгою низкою, немов ключі альбатросів або чайок. Червоні бакени, що вказували путь, легко і плавно погойдувались на хвилях, а серед парусників щодня опівдні з'являвся величезний сіруватий стовп диму. То пароплав з Нью-Йорка віз пасажирів і товари в Аспінваль, тягнучи за собою довгий хвіст піни. З другого боку балкона Скавінський бачив як на долоні Аспінваль і його жвавий порт, а в ньому ліс щогл, судна й човни; трохи далі біліли будинки й невеликі вежі міста. З високого маяка будинки здавались чаїними гніздами, судна — жуками, а люди рухались на білій кам'яній набережній, немов малесенькі цятки. Зранку легкий східний вітрець приносив невиразний гомін міського життя, над яким горував свист пароплавів. Опівдні наставала година сієсти. Рух у порту припинявся, Чайки ховалися в щілинах скель, море вщухало, і хвилі котились ліниво й повільно, і тоді на суходолі, на морі й на маяку наставала непорушна тиша. Жовті піски, з яких спливала вода, виблискували золотом на водних просторах; башта маяка виразно відбивалася в синяві. Потоки сонячного проміння лилися з неба на воду, на піски, на кручі. В такий час і старого Скавінського поймала якась солодка знемога. Він відчував всю чарівність свого відпочинку, а коли подумав, що він буде тривалий, то йому більш нічого й не хотілось. Скавінський утішався своїм щастям, а що людина легко звикає до кращої долі, то й він потроху повірив, що вона змінилась на краще. І якщо люди будують для інвалідів притулки, то чому богові нарешті не прихистити свого інваліда? Час минав, а з ним зміцнювалась певність Скавінського. Старий зжився з маяком, з кручею, з піщаними мілинами і з самотністю. Познайомився він також із чайками, що кублились у розколинах скель, а вечорами влаштовували збори на даху маяка. Скавінський звичайно кидав їм залишки своєї їжі, і вони незабаром так до нього звикли, що спадали на старого бурею білих крил, а він ходив поміж птаством, мов пастух між вівцями. Під час відпливу ходив на піщані мілини, де збирав смачних слимаків та гарні перлові скойки, що їх залишали на піску хвилі. Вночі, при світлі місяця й маяка, він ходив ловити рибу, якої водилось безліч у заглибинах скель. Зрештою він полюбив свою скелю і свій безлісний острівець, порослий тільки миршавими кущиками, з яких сочилась липка живиця. Убогість острівця компенсувалась розкішними далекими краєвидами з маяка. Опівдні, коли повітря ставало дуже прозорим, видно було весь перешийок, аж до Тихого океану, вкритий буйною рослинністю. Тоді Скавінському здавалось, що він бачить величезний суцільний сад. Одразу за будинками Аспінваля темніли розкішні букети кокосових пальм та бананів. Далі, між Аспінвалем і Панамою, видно було величезний ліс, над яким уранці й надвечір стелився червонуватий туман. То був ліс, справжній тропічний ліс, — залитий унизу стоячою водою, обплутаний ліанами, суцільна стіна гігантських орхідей, пальм, молочних, залізних та каучукових дерев.

У свою підзорну трубу старий міг бачити не тільки дерева, не тільки розлоге листя бананів, а навіть стада мавп, великих птахів марабу та зграї папуг, що інколи злітали над лісом, як райдужна хмара. Скавінський добре знав такі ліси, бо після аварії на Амазонці сам кілька тижнів блукав у хащах. Знав, що під цим розкішним зеленим склепінням людині на кожному кроці загрожує смертельна небезпека. Там він ночами зблизька чув моторошне завивання мавп та ричання ягуарів, бачив величезних удавів, що звисали, як ліани, з дерев; знав сонні лісові озера, повні скатів та крокодилів. Знав, під яким ярмом живе людина в тих непрохідних пущах, де під гігантським листям, вдесятеро більшим за саму людину, рояться кровожерні москіти, живуть деревні п'явки та велетенські отруйні павуки. Скавінський сам усього цього зазнав, сам пережив, отож тим приємніше було йому тепер дивитись з високості на ці ліси, милуватись їхньою красою й почувати себе в безпеці. Маяк захищав його від усякого зла. Він лише інколи залишав його в неділю вранці. Тоді він одягав темно-синій формений мундир зі срібними гудзиками, чіпляв на груди всі свої хрести і з гордістю підіймав свою білу голову, коли, виходячи з костьолу, чув, як креоли перемовлялись між собою: "Порядна людина оцей наш доглядач маяка. І нашої віри, хоч і янкі". Після відправи він негайно повертався на острів, повертався радо, бо й досі не довіряв суходолу. В неділю він також читав іспанську газету, яку купував у місті, або нью-йоркський "Геральд", який брав у Фалконбріджа, і квапливо шукав у них відомостей з Європи. Бідне старе серце! На тій сторожовій вежі, на другій земній півкулі, воно ще билось для рідного краю... Часом також, коли човен, що привозив йому щодня харчі й воду, припливав до острівця, Скавінський сходив з вежі поговорити з стражником Джонсом. А далі він, мабуть, здичавів, бо перестав бувати в місті, читати газети й говорити про політику з Джонсом. Інколи цілі тижні ніхто не бачив його, і він нікого не бачив. Єдиною ознакою, що старик живий, було зникнення харчів, залишених на березі, і світло ліхтаря, що засвічувалось щовечора з такою точністю, з якою щоранку в тих краях сходило з води сонце. Видно, старий до всього збайдужів. Причиною була не ностальгія, а те, що навіть вона перетворилась на покірливість долі. Весь світ тепер зосередився для нього на цьому острівці. Він зжився з думкою, що вже не залишить маяка до смерті, і просто забув, що є ще щось поза ним. До того ж Скавінський став містиком. Його лагідні голубі очі набули якогось дитячого виразу й завжди були втуплені в далечінь. Перебуваючи завжди в самотності й бачачи перед собою тільки велич природи, старий почав втрачати почуття своєї окремішності і ніби зливався все більше з усім навколишнім. Він не замислювався над цим, тільки безтямно відчував, що небо, вода, його круча, маяк, і золоті піщані мілини, і наповнені вітром паруси, і чайки, підпливи та припливи — то якась велика єдність і гігантська єдина таємнича душа, і він сам є часткою цієї живої душі. Він потонув, поринув у півсон, забувся в цих думках і в обмеженні свого власного, відгородженого від світу існування, в цім напів'яву, напівсні знайшов велике заспокоєння, подібне до півсмерті.

III

Але ось настало пробудження.

Одного разу, коли човен привіз йому воду й харчі, Скавінський через годину спустився з маяка й побачив, що на березі лежить ще якийсь пакунок.