Монголія і країна тангутів - Пржевальський Микола

Тільки влітку, під час дощів, тут утворюються на глинистих площах тимчасові озера, які потім висихають в період спеки. Ґрунт у власне Гобі складається з крупнозернистого червонуватого гравію і дрібної гальки, до якої примішані різні камені, як, наприклад, іноді агати. Місцями зустрічаються смуги жовтого сипучого піску, втім далеко не настільки великі, як у південній частині тієї ж самої пустелі.

Населення у власне Гобі попадається незрівнянно рідше, ніж у степовій смузі, що передувала їй. Дійсно, хіба тільки монгол та його вічний супутник верблюд можуть вільно мешкати в цих місцевостях, позбавлених води і лісу, які розжарюються влітку до тропічної спеки, а зимою охолоджуються мало не до полярної холоднечі.

Взагалі Гобі своєю пустельністю і одноманітністю справляє на мандрівника важке, гнітюче враження. Цілими тижнями зряду перед його очима являються одні й ті ж образи: то неоглядні рівнини, що відливають (зимою ) жовтуватим кольором висохлої торішньої трави, то чорнуваті пориті гряди скель, то пологі пагорби, на вершині яких іноді малюється силует швидконогого дзерена (20). Мірно крокують важко нав'ючені верблюди, йдуть десятки, сотні верст, але степ не змінює свого характеру, а залишається як і раніше похмурим і непривітним... Закотиться сонце, ляже темний полог ночі, безхмарне небо заіскриться мільйонами зірок, і караван, пройшовши ще трохи, зупиняється на ночівлю. Радіють верблюди, звільнившись з-під важких в'юків, і негайно ж вляжуться навколо намету погоничів, які тим часом варять свою невибагливу вечерю. Пройшла ще година, заснули люди і тварини і кругом знову запанувала мертва тиша пустелі, ніби в ній зовсім немає живої істоти...

Поперек всієї Гобі, з Урги в Калган, крім поштового тракту, що утримується монголами, існує ще кілька караванних шляхів, де звичайно слідують каравани з чаєм. На поштовому тракті, через певну відстань, викопані колодязі і поставлені юрти, що замінюють наші станції; по караванному ж шляху монгольські стійбища співвідносяться з якістю і кількістю паші. Втім, на такі шляхи прикочовує звичайно лише бідне населення, що заробляє від караванів, які проходять мимо, то милостинею, то пастьбою верблюдів, то продажем сушеного скотинячого посліду, так званого аргала.

Останній має величезну цінність як у домашньому побуті номада, так і для мандрівника, тому що становить єдине паливо у всій Гобі.

Одноманітно потягнулися дні нашої подорожі. Попрямувавши середнім караванним шляхом, ми звичайно виходили опівдні і йшли до півночі, так що робили середнім числом щодня 40-50 верст. Вдень ми з товаришем здебільшого йшли пішки попереду каравану і стріляли птахів, що попадалися. Між останніми ворони незабаром зробилися нашими запеклими ворогами за своє нестерпне нахабство. Ще незабаром після виїзду з Кяхти я помітив, що кілька цих птахів підлітали до в'ючних верблюдів, які йшли позаду нашого возу, сідали на в'юк і потім щось тягли в дзьобі, відлітаючи убік. Докладне дослідження показало, що нахабні птиці розклювали один з наших мішків з провізією і тягали звідти сухарі. Сховавши видобуток осторонь, ворони знову заявлялись за поживою. Коли справа роз'яснилося, то всі злодії були перестріляні, але через якийсь час з'явилися нові викрадачі і піддалися тієї ж долі. Подібна історія повторювалася майже щодня під час нашого переїзду з Кяхти в Калган.

Взагалі нахабство воронів в Монголії перевершує всяку ймовірність. Ці настільки обережні у нас птахи тут до того сміливі, що крадуть у монголів провізію мало не з намету. Мало того, вони сідають на спини верблюдів, пущених пастися, і роздзьобують їм горби. Дурна, боягузлива тварина тільки кричить у все горло та плює на свого мучителя, який, то злітаючи, то знову опускаючись на спину верблюда, пробиває сильним дзьобом часто велику рану. Монголи, які вважають гріхом вбивати птахів, не можуть нічим звільнитися від воронів, які завжди супроводжують кожний караван. Покласти що-небудь їстівне поза намету неможливо: воно негайно ж буде украдене настирливими птахами, які через брак кращої поживи обдирають навіть не вичинену шкуру на ящиках з чаєм.

Ворони, а потім шуліки були нашими заклятими ворогами під час експедиції. Скільки разів вони крали у нас навіть препаровані шкурки, не тільки що м'ясо, але зате і скільки ж сотень цих птахів поплатився життям за своє нахабство!

З інших пернатих в Гобі нам зустрічалися часто лише пустельники і монгольські жайворонки. Обидва ці види становлять характерну приналежність Монголії.

Пустельник, відкритий і описаний в кінці минулого століття знаменитим Палласом (21), поширюється через всю Середню Азію до Каспійського моря, а на південь зустрічається до Тибету.

* Паллас Петро-Симон (1741-1811) відомий натураліст, мандрівник, з 1768 року працював в Російській академії наук. Вивчав Поволжя, Кавказ, Сибір. (Прим. редактора )

Цей птах званий монголами "больдуру" і китайцями " саджі", тримається виключно в пустелі, де харчується насінням декількох видів трав (дрібного полину, сульхіра та ін.) Більший чи менший урожай цих трав обумовлює кількість зимуючих пустельників, які у величезному числі скупчуються зимою в пустелях Ала-Шаню (22), будучи принадженими туди смачним насінням сульхіра. Влітку частина цих птахів з'являється в наше Забайкалля і виводить там дітей. Яйця, числом три, кладуться прямо на землю, без жодної підстилки; самка сидить на них досить міцно, незважаючи на те що ці птахи взагалі обережні.

Взимку в тому випадку, коли на Монгольському нагір'ї випадає великий сніг, пустельники, гнані голодом, спускаються в долини Північного Китаю і тримаються тут великими зграями; але лише тільки погода трохи зміниться на краще, вони негайно ж відлітають у свої рідні пустелі. Політ описуваної птиці чудово швидкий, так що коли мчить ціла зграя, то ще здалеку чути особливий деренчливий звук, як би від сильного вихору; при цьому птахи видають короткий, досить тихий звук. По землі пустельник бігає дуже погано, ймовірно, внаслідок особливого влаштування своїх ніг, пальці яких зрослися між собою, а підошва підбита бородавчастої шкірою, почасти нагадує п'яту верблюда * .

*Тому пустельник у нас називається копитко. (Прим. редактора.)

Після ранкової годівлі пустельники завжди летять на водопій до якого-небудь ключа, колодязя або солоного озерця. Тут вся зграя попередньо описує кілька кіл, щоб упевнитися в безпеці, а потім опускається до води і, швидко напившись, відлітає геть. Місця водопоїв акуратно відвідуються описуваними птахами, які прилітають сюди іноді за кілька десятків верст, якщо ближче того немає води.

Монгольський жайворонок один з великих представників свого роду тримається тільки в тих місцях Гобі, де вона перетворюється на луговий степ. Тому описуваний вид зустрічається в пустелі лише спорадично, але зате зимою скупчується великими зграями в кілька сотень, іноді тисяч екземплярів.

Усього частіше ми бачили цих жайворонків на південній околиці Гобі; в власне Китаї вони також не рідкісні, принаймні взимку.

Монгольський жайворонок кращий співун центральноазіатської пустелі. У цьому мистецтві він майже не поступається своєму європейському побратимові. Крім того, він має чудову здатність передражнювати голоси інших птахів і часто вклеює їх в строфи своєї власної пісні. Співає, піднімаючись вгору, подібно нашому жайворонку, а також сидячи на якому-небудь видатному предметі, наприклад камені чи купині. Китайці називають описуваного жайворонка "бай-лін", дуже люблять його спів і часто тримають в клітинах.

Подібно пустельникам, навесні монгольські жайворонки посуваються на північ, в Забайкалля, і виводять там дітей; втім, більша частина їх залишається в Монголії. Гніздо влаштовується, як у європейського виду, на землі, в невеликому поглибленні, і в ньому буває від трьох до чотирьох яєць. У монгольській пустелі, де холоди перемежовуються всю весну, описувані жайворонки гніздяться дуже пізно, так що ми знаходили в південно-східній околиці Монголії зовсім свіжі яйця на початку і навіть у половині червня. На зимівлю описуваний вид відлітає в ті частини Гобі, де немає або дуже мало снігу.

Незважаючи на холоди, що досягають тут іноді до —37 С, жайворонки зручно зимують і тримаються звичайно по заростях трави дирісун (23), дрібне насіння якої складає в цей час їх головну їжу. У подібному факті, що помічається і на деяких інших видах птахів, ми бачимо пряму вказівку на те, що багатьох з наших пернатих на зиму гонить на південь не холод, а брак кормів.

Монгольський жайворонок поширюється на південь до північного вигину Жовтої ріки, а потім, минаючи Ордос, Алашань і гористу область Ганьсу, знову з'являється в степах озера Кукунор.

З ссавців, властивих цій пустелі, можна назвати поки тільки два характерних види: пищуху і дзерена.

Пищуха, або, як монголи її називають, оготоно, належить до того роду гризунів, який за влаштування своїх зубів вважається близьким родичем зайця. Сам звірок досягає величини звичайного щура і живе в норах, що викопуються їм в землі. Місцем такого проживання пищухи вибирають виключно лугові степи, переважно горбисті, а також долини в горах Забайкалля і північної околиці Монголії. У безплідній пустелі цей звірок не зустрічається, тому його немає в середній і південній частинах Гобі.

Оготоно взагалі чудова тварина. Нори свої ці звірята звичайно влаштовують товариством, так що де зустрінеться одна така нора, там, напевно, знайдуться їх десятки, сотні, іноді навіть тисячі. Взимку, в сильні холоди, оготоно не показуються зі своїх підземних жител, але лише тільки холод трохи спаде, вони вилазять з нір і сидячи біля входу їх, гріються на сонці або квапливо перебігають з однієї нори в іншу. У цей час чується їх голос добряче схожий на писк звичайної миші, тільки набагато голосніше. У бідного оготоно стільки ворогів, що йому постійно доводиться бути насторожі.

Заради цього він часто тільки до половини висовується з нори і тримає голову догори, щоб не проґавити небезпеку.

Лисиці — корсаки, вовки, а всього більше мишоїди, яструба, соколи і навіть орли щодня знищують незліченну безліч описуваних пищух. Моторність крилатих розбійників на таких полюваннях дивовижна.