Щоденник - Корчак Януш

Травень дав велике падіння. Минулі місяці поточного року непогані, і травень ще не вселяє тривоги. Але до нового врожаю лишалося ще принаймні два місяці. Це напевне. А обмеження властей і додаткові роз'яснення, скупчення народу мають погіршити становище.

Час суботнього зважування дітей — це час сильних відчуттів.

Після сніданку — шкільна нарада.

Сніданок сам по собі теж робота. Після мого грубого листа до однієї сановної особи ми одержали відносно непогане підкріплення у вигляді ковбас, навіть шинки, навіть сотні тістечок.

Ніколи досі не було добре, бо хоч і небагато припало "на носа", а ефект був.

А потім навіть приємна несподіванка у вигляді двохсот кілограмів картоплі.

Є письмові відгуки. Та от притичина. Швидкоплинна дипломатична перемога, поступка, яка легко дісталася, не повинна будити рожевих надій і присипляти пильність.

Персони пробують відігратися — як цього уникнути? Звідки чекати грози? Які й коли зберуться оми, вольти й неони і утворять блискавку чи вихор з пустелі?

Болісне: "Добре я зробив чи погано?" — похмурий акомпанемент безтурботного дитячого сніданку.

Після сніданку, похапцем, ? la fourchette,— вбиральня (про запас, а отже, і це через силу) і збори, а на них — план літньої роботи школи, відпустки й заступництва.

Було б зручно так, як торік. Але складність у тому, що багато змінилося: інакше спальня, чимало дітей прибуло й відбуло, нові переміщення по роботі, одне слово — багато чого інакше. А хотілося б краще.

Після зборів — газета й судові присуди. Викрилися зловживання. Не, кожному хочеться слухати цілісіньку годину про те, хто добре господарював, а хто погано, чого додалося, а чого поменшало, й що треба чекати, й що треба робити. Для новачків газета стане одкровенням.

Проте старожили знають, що так чи інакше, але їм не почути головного, найголовнішого для них. їх не стосується, і вони не слухають; якщо можна уникнути слухання — чом би й не уникнути?

Зразу після газети — для мене болісної, бо я розумно змиряюсь і вміло не бачу того, чого зручніше не помічати, коли не хочеш насильно, а не можна переконанням — довга розмова з однією дамою, яка пропонувала свого протеже. Така бесіда — серйозне випробування, яке вимагає обережності, люб'язності, рішучості — очманіти можна. Та про це якось іншим разом. Гонг на обід.

Чим цей суботній обід відрізняється від решти — не можу розповісти докладно і теж волію відкласти.

На сьогодні в мене заплановано лише три адреси, три візити. Нібито легко!

1. Відвідати одного мого "вболівальника" після хвороби, на яку він був занедужав.

2. Майже поряд у будинку розмова про дріжджі для дітей.

3. Неподалік зустріч реемігрантів зі Сходу, людей милих і доброзичливих, до яких я маю прихильність.

Так-так.

Перші відвідини — це продовження ранкової суперечки про школу.

І — не застав удома.

"Прошу прийняти запізніле привітання. Я хотів раніше, але не міг".

Мучать думки — так їх багато!

Цей літній чоловік, дивний і нетиповий, учитель середньої школи. Що я про нього знаю? Жодної трипалої розмови, а може, взагалі жодної за весь рік?

Не було часу? Брешу. (Злипаються очі. Не можу. Далебі, не можу. Прокинусь і закінчу.

"Привіт тобі, чарівна нічна тишо".)

[...]

Кожен заможний чоловік мусить допомагати родичам — братам і сестрам, їхнім дітям і старим батькам. Грошова допомога від п'яти до п'ятдесяти злотих — і так з ранку й до пізнього вечора.

Якщо хтось помирає з голоду, він знайде сім'ю, яка визнає кревність і забезпечить дворазове харчування; два-три дні він щасливий, не довше тижня,— а потім просить сорочку, черевики, людське житло, трохи вугілля, а потім хоче лікуватися сам, лікувати дружину, дітей — нарешті, не бажає бути жебраком, вимагає роботи, хоче постійного місця.

Інакше й бути не може, але все це викликає таку злість і небажання допомагати, страх і відразу, що добра і вразлива людина стає ворогом сім'ї, людей, самої себе.

Я хотів би вже нічого не мати, щоб вони бачили, що в мене нічого немає, і всьому б кінець.

З обходу я повернувся геть розбитий. Сім відвідин, бесід, сходів, розпитувань. Результати: п'ятдесят злотих і обіцянка скластися по п'ять злотих у місяць. Можна тут утримувати двісті чоловік?!

Лягаю спати в одежі. Перший жаркий день. Не можу заснути, а о дев'ятій годині вечора так звана виховна нарада. Іноді хтось загориться і тут-таки відступає (не варто). Іноді якесь несміливе зауваження (тільки так, для виду). Церемонія триває годину. Проформи дотримано: з дев'ятої до десятої. Ясна річ, перебільшую...

Мабуть, це я вперше забув, що живу в десятому семилітті життя, 7 × 9.

З величезною тривогою я чекав 2 × 7. Можливо, саме тоді я почув про це вперше.

Циганська сімка, сім днів тижня. Чому не переможна десятка давніх часів (число пальців)?

Пригадую цікавість, з якою я чекав, щоб вибило дванадцять годин ночі. Повинна була настати ця зміна.

Був там якийсь скандал з гермафродитною. Я не певен, чи було це саме тоді. Не знаю, чи боявся я, що можу прокинутись дівчинкою. Якби так сталося, я вирішив би приховати факт будь-якою ціною.

Тепер — 7 × 10, а я — 7 × 9. Якщо я простежу своє життя, сьомий рік приніс усвідомлення моєї цінності. Я є. Я важу. Значу. Мене бачать. Я зможу. Я буду.

Чотирнадцять років. Дивлюся. Спостерігаю. Бачу... Очі в мене мали розплющитися. І вони розплющились. Перші думки про реформи виховання. Читаю. Перші тривоги, неспокої. То мандрівка і романтичні пригоди, то тихе сімейне життя, дружба (любов.) зі Стасем. Основна мрія з багатьох-багатьох інших: він ксьондз, а я лікар у тому ж маленькому містечку. Я розмірковую про любов; доти я тільки відчував — любив. З семи й до чотирнадцяти я безперервно був закоханий у ту чи іншу дівчинку. Цікаво, що я багатьох запам'ятав. Дві сестри з парку, двоюрідна сестра Стаха (дідусь — італієць), ти в жалобі, Зося Калхорн, Анелька, Іренка з Наленчова, Стефця, для якої я рвав квіти з клумби біля фонтана в Саксонському саду. Тут же маленька канатоходка, я ще оплакував її тяжку долю. Я любив тиждень, місяць, іноді два-три місяці. Одну я хотів би мати сестрою, другу — дружиною, сестрою дружини... Любов до Мані з чотирнадцятого року мого життя (влітку у Ваврі) була складовою частиною цього (...) почуттів, які по черзі то заколисували мене, то приголомшували. Світ, сповнений інтересу, перебував уже не поза мною. Тепер він був у мені. Я існую не для того, щоб мене любили і мною захоплювалися, а щоб самому діяти і любити. Не обов'язок навколишніх мені допомагати, а я сам зобов'язаний піклуватися про світ і людину.

З × 7. На моєму сьомому році — школа, на чотирнадцятому — релігійна зрілість, на двадцять першому — армія. Мені було тісно вже давно. Тоді мене сковувала школа. Тепер мені тісно взагалі. Я хочу завойовувати, боротися за нові простори.

(Можливо, цю думку мені подало 22 червня, коли після найдовшого дня в році починає щодня коротшати на три хвилини сонця. Непомітно й невловимо, але незмінно на три хвилини, і знову на три день коротший. Я співчуваю старості і смерті, тепер я вже менше в собі впевнений і сам починаю боятись. Треба багато завоювати і зробити, щоб було з чого втрачати. Можливо, саме тоді зубний лікар видирає в мене перший постійний зуб, який уже не виросте. Мій бунт не проти соціальних умов, а проти закону природи визрів. Стань на коліно, цілься і стріляй.)

4 × 7. Потреба в бездоганній діяльності на своїй власній ділянці. Я хочу вміти, знати, не лінуватись, не помилятись. Я мушу бути добрим лікарем. Виробляю власний зразок. Не хочу наслідувати визнаних авторитетів. (Усе було тоді інакше. І тепер ще бувають хвилини, коли я почуваюсь юним,— переді мною великий шмат життя, варто планувати й починати! У другому і вже, без сумніву, в третьому семилітті я почувався хвилинами таким старим, що вже все одне й те саме, що вже надто пізно, не варто. Воістину, життя — вогонь: пригасає, хоч маса налива, або здійметься раптом снопом іскор і яскравим полум'ям, коли зовсім було перегоріло. І гасне. Жаркий осінній день і свідомість, що це вже останній холодний липневий ранок.)

5 × 7. Я виграв у життєвій лотереї. Мій номер уже випав. Ставка — рівно стільки, що в цьому розиграші не програю (якщо не ризикну знову). Це добре: я міг і програти. Зате втратив шанс на головний виграш, значний виграні — шкода! Мені справедливо повернули те, що я втратив. Безпечно. Але сіро — шкода.

Від самотності не боляче. Ціную спогади. Шкільний товариш — приємна бесіда за склянкою чорної кави у випадковій затишній кондитерській, де ніхто не заважатиме.

Не шукаю друга — знаю, не знайти. Не прагну знати більше ніж належить. Я уклав з життям угоду: не будемо заважати одне одному. Не личить видряпувати очі, та й марна річ. Здається, в політиці це звуть: розмежувати сфери впливу. Звідсіль і досіль — не далі, не вище. Ти і я.

6 × 7. А бути може? Вже чи ще є час? Це залежить від... Зведемо баланс. Маю, мушу. Якби можна було знати, скільки ще років, коли кінець? Смерті я ще не відчуваю в собі, але вже думаю про неї. Коли кравець шиє мені новий костюм, я не кажу: це останній, та ось ці письмовий стіл і шафа, мабуть, переживуть мене. Так без ексцесів і сюрпризів... Будуть і суворі й м'які зими, й дощові та спекотні літа. І приємна прохолода, і бурі, і курява. І я казатиму: десять, п'ятнадцять років не було такого граду, такої повені. Пригадую подібну пожежу: я тоді був ще молодий, мені було — зараз скажу — студентом я тоді був чи школярем?

7 × 7. Що таке, власне, життя, щастя? Аби не було гірше, аби лиш так, як зараз. Дві сімки зустрілись і гречно розкланялись, раді, що саме так, і саме тут, і за таких обставин. Газета — зовні лише безглузде читання. Та навіть хай і так. Без газети не можна. Тут і передові, і уривки з повісті, і некрологи, і театральні рецензії, і повідомлення з суду. Кіно — новий фільм. Нова повість. Дрібні пригоди і дрібні оголошення... Все це не так цікаво, як різноманітно. Хтось попав під трамвай, хтось щось винайшов, у цього шубу вкрали, друкарську машинку, або продає піаніно, чи шукає три кімнати з усіма вигодами. Широке русло Вісли, яка величаво котить свої хвилі, саме такої, як під Варшавою.