Щоденник - Корчак Януш

Сумна, гнітюча мемуарна література. Артист чи вчений, політик чи полководець вступають у життя сповнені честолюбних задумів, потужних і завойовницьких вольових Імпульсів — сама мобільність. Просуваються вгору, долають перешкоди, розширяють сферу впливів і, озброюючись досвідом і великим числом друзів, дедалі плідніше й дедалі легше йдуть — етап за етапом — до своєї мети. Це триває десяток років, іноді два, три десятки. А потім...

Потім уже — втома, потім уже — лише крок за кроком, наполегливо, в раз обраному напрямку, вже зручнішим, уторованішим шляхом, з меншим запалом і болісним відчуттям, що не так, що надто мало, що куди важче в самотині, що додається лише сивина і стає більше зморщок на раніше гладенькому завзятому чолі, що око не таке гостре, кров біжить повільніше, а ноги ледве несуть.

Що ж? Старість!

Один опирається їй і, зрозумівши все, хоче як замолоду й навіть швидше, сильніше, щоб устигнути. Ошукується — обороняється — бунтує — борсається. Інший у сумній покорі починає не тільки зупинятись, а й відступати.

"Вже не можу.— Не хочу й пробувати.— Не варто. Вже не розумію. О, якби повернули мені урну спопелілих років — енергію, витрачену на блукання, марнотратний розмах давніх сил..."

Нові люди, нове покоління, нові потреби. Вже і його дратують і він дратує — спочатку недостатнє розуміння, а потім уже одне непорозуміння. їхні жести, їхні кроки, очі, білі зуби й гладенький лоб, хоч вуста й мовчать...

Геть усе довкола,— і земля, і ти сам, і зоря твоя,— кажуть:

"Годі... Твій кінець... Тепер ми... Ти біля межі... Ти кажеш, що ми так... А ми й не сперечаємося — тобі краще знати, ти ж досвідчений, але дай спробувати самостійно".

Такий порядок життя. Так і людина, і звірі, певне, так і дерева, а хто знає, може, навіть і каміння.

Їхня тепер воля, сила і час.

Твоя тепер старість, а завтра — немічність.

І все швидше обертаються стрілки на циферблаті.

Камінний погляд сфінкса ставить вічне запитання:

"Хто вранці на чотирьох ногах, опівдні бадьоро на двох, а ввечері на трьох?"

Ти! Зіпершись на палицю, дивишся, як гасне холодне призахідне проміння.

Ану, спробую в своїй автобіографії інакше. Можливо, і добра думка, можливо, і вийде вдало, можливо, так і треба.

Коли копаєш криницю, починаєш не з самого дна: спершу забираєш широко верхній шар, відкидаючи землю, лопату за лопатою, не знаючи, що нижче, скільки переплетеного коріння, які там перешкоди й перепони, скільки важкого, закопаного іншими і тобою, забутого каміння і різних твердих предметів.

Рішення прийнято. Стане сил почати. А взагалі, чи буває коли зовсім завершена робота? Плюнь на долоню. Взявся. Сміливіше!

— Раз-два, раз-два...

— Боже поможи, дідусю! Що це ти задумав?

— Сам бачиш... Шукаю підземні джерела, відкопую чисту холодну водну стихію — воскрешаю спогади.

— Допомогти тобі?

— О ні, мій любий, тут уже кожен мусить сам. Ніхто не прийде на виручку й не замінить. Усе інше — разом, якщо віриш іще в мене й цінуєш, але цю останню мою роботу — я сам.

— Му, дай тобі бог щастя!

Отак воно...

[...]

Гріються на сонечку два діди.

— Ану, скажи, старий шкарбане, як це вийшло, що ти ще живий?

— Ого-го, я вів солідне, розважливе життя, без потрясінь і без крутих поворотів. Не курю, не п'ю, в карти не граю, за жінками не бігаю. Не голодую, не перевтомлююсь, не поспішаю й не ризикую. Все завжди вчасно, в міру. Серце своє я не терзав, легені не напружував, голову не сушив. Помірність, спокій, розважливість. От і живу.

Ну а другий?

— А я трохи інакше. Завжди там, де дістаються гулі й синці. Ще шмаркачем був, а вже перший бунт і перестрілка. А ночі безсонні були, і тюрми — стільки, скільки треба зазнати парубійку, щоб угомонитись. Ну а потім війна. Так собі війна. Шукати довелося її далеко, за горами, за Уралом, та за морем, за Байкалом. Через татар, киргизів, бурятів аж до китайців... Докотився я до маньчжурського села Таолайджао, і знову революція. Потім нібито перепочинок настав. Горілку пив, ясно, та й життя не раз — не зім'ятий аркуш — на карту ставив. Тільки от на дівчат часу не вистачало. Якби ще вони не стерви були, а то ж захланні, на ночі ласі, та й дітей народжують... паскудний звичай. Раз і зі мною це сталося. На все життя оскома. Годі з мене цього — і погроз, і сліз. Цигарок викурив без ліку. І вдень, і під час нічних роздумів і суперечок димів мов димар. І немає в мені жодної здорової місцинки. Спайки та болі, грижі та шрами. Весь розповзаюсь, ледве скриплю, а от суну вперед, живу. Та ще як живу! Знають про це ті, хто поперек дороги стає. Штурхону тільки так. І тепер, буває, ціла банда від мене кидається. А втім, є в мене і союзники, і друзі.

— І в мене діти, онуки є. А у вас, друже?

— А в мене їх двісті душ.

— Ох, і зух же!..

[...]

Туристи знайшли вихід: фотографія. Вже давно й кінострічка. Ростуть діти й молодь, котрі можуть побачити свої перші невмілі кроки.

Незабутнє видовище спальні, яка прокидається. Обважнілі погляди і рухи чи раптовий стрибок з постелі. Цей протирає очі; цей обтирає рукавом сорочки кутики рота; цей пошкрябує вухо, потягується і, тримаючи в руці якусь частину одягу, завмирає, втупившись в одну точку.

Жваво, флегматично, спритно, незграбно, впевнено, несміливо, точно, недбало, свідомо або автоматично.

Це — тести: зразу видно, який хлопець і чому в нього так завжди чи саме сьогодні.

Лектор коментує фільм:

"Прошу, придивіться уважно,— водить він указкою, ніби по карті.— Недружелюбні погляди цих двох праворуч свідчать про те, що вони не люблять один одного і ліжка їхні не повинні стояти поряд.

Примружування очей он того — певний доказ короткозорості.

Не вірте у витривалість цього малюка: відчувається напруження, перебої в темпі, паузи при очевидному, здавалося б, поспіху. Можливо, він побився об заклад, попередив і біжить наввипередки он з тим, ліворуч, на якого раз у раз поглядає.

А цьому я пророчу поганий день. Під час умивання, прибирання постелі чи ранкового снідання, за хвилину або за годину він посвариться, поб'ється, нечемно відповість вихователеві".

Ми стояли вдвох біля вікна, коли набиралася нова партія "подвійного бою".

Шляхетна, лицарська гра!

Десятирічний спец був моїм лектором:

"Оцього зразу виб'ють, він стомився. А цей тільки наполовину розійшовся. Того відсіють. А в цього, видно, очі на потилиці, дивиться праворуч, а б'є ліворуч. Цей навмисне піддається, хоче вибити цих двох. А цей образиться, посвариться, розрюмсається".

Якщо пророцтво не збудеться, мій спец знає і пояснює мені чому. Тому що, коли оцінював, він не врахував:

"Він грає так тому, що вчора вибив шибку, от і боїться. Цьому сонце в очі, а той не звик до м'яча, м'яч надто твердий. А в того нога болить. Цим блискучим ударом він завдячує товаришеві: той йому завжди допомагає".

Спец читає гру, немов музикант партитуру, пояснює рухи, наче шахові ходи.

Якщо я в цьому щось тямлю, то завдячую цим моїм самовідданим учителям. Які вони терплячі й доброзичливі і який я нездібний і невмілий учень!

Нічого дивного: мені було понад сорок, коли в нас з'явився футбол, а вони почали повзати з футбольним м'ячем під пахвою.

П'ять товстих томів:

1. Звичайна гра в м'яч.

2. Гра в м'яча ногами (футбол).

3. "Подвійний бій".

4. Психологія І філософія гри в м'яч.

5. Біографія, інтерв'ю. Змалювання знаменитих ударів м'ячем, матчів, спортивних майданчиків.

І сто кілометрів кінострічки.

Не дратуюсь, не виходжу з рівноваги, не серджусь і не обурююсь, якщо я наперед знаю реакцію.

Сьогодні клас буде неспокійний, тому що перше квітня — спека — через три дні екскурсія — через тиждень свято — у мене голова болить.

Пригадую виховательку з великим стажем роботи, яка обурювалася, що в хлопчиків так швидко відростають чуби, і пригадую молоденьку бурсистку, яка починала звіт про чергування по вкладанню дівчаток спати із зауваження:

"Дівчатка сьогодні були нестерпні. О дев'ятій годині ще шум і галас. О десятій годині ще шепіт, хихоньки. А все тому, що начальниця дала мені прочуханки — що я була зла — що я квапилася — що завтра в мене семінар — що в мене поділися кудись панчохи — що одержала поганого листа з дому".

Хто-небудь скаже:

"Яка ціна фільму, коли діти знають, що їх знімають?"

А воно ж простіше простого.

Кінокамера стоїть постійно. Оператор у різні часи знімає в різних напрямках порожнім апаратом. Дітям обіцяють показати фільм, коли буде готовий, та завжди щось не вдається. Знімають безліч разів набридливих, неприємних, непопулярних дітей і нецікаві сцени. Жодного разу не кажуть дітям, щоб були природними, дивилися туди, .а не сюди, "займалися своїми справами". Раз у раз засвічують і гасять юпітери. А то переривають гру і влаштовують обтяжливу репетицію.

Підвищена цікавість змінюється роздратуванням. Нарешті зйомку перестають помічати. За тиждень, за місяць. А втім, я це даремно пишу. Мабуть, так усі роблять — інакше й бути не може.

Вихователь, який не знає цього, просто нездара і кретин, якщо не розуміє.

У майбутньому кожен вихователь стане стенографом і кінооператором.

А парлограф, а радіо?

А епохальні експерименти Павлова?

А той садівник, який шляхом схрещування чи особливого догляду одержує троянди без шипів і "груші на вербі"?

Силует людини у нас уже є — а можливо, і фотографія? Можливо, вже небагато не вистачає? Потрібен лиш здібний і сумлінний ретушер?

[...]

Не відмовляй, якщо дитина просить повторити їй казку ще і ще раз.

Для певної групи дітей, може бути, численнішої, ніж ми думаємо, вистава має складатися з одного лише номера, який неодноразово повторюється.

Один слухач — часто численна і вдячна аудиторія. Не втратиш часу марно.

Старі няньки й пічники — часто кращі педагоги, ніж дипломована вихователька.

Адже й дорослі кричать "біс"!

Біс!

Одна й та сама казка, що без кінця повторюється,— ніби соната, ніби улюблений сонет, ніби скульптура, без якої тобі день не в день, сірий і безбарвний.

Картинні галереї знають маніяків одного експоната.

Мій — "Святий Іоанн" Мурільйо з Віденського музею і дві скульптури Ригера: "Ремесло" та "Мистецтво" в Кракові.

Перш ніж людина остаточно потоне і змириться з неохайністю переживань, вона захищається... страждає, соромиться, що вона інша, нижча від юрби; а можливо, лише з болем відчуває, що самотня і чужа в житті?

[...]

День розпочався із зважування.