Мемуари тата Мумі-троля - Янссон Туве

Мене б нітрохи не здивувало, якби на моїх пелюшках було вигаптовано корону. Та!.. Ах, про що може розповісти газетний папір!?)

Однієї ночі мені наснилося, що я привітався з пані Гемулевою, тримаючи хвоста під неправильним кутом, а саме сімдесят градусів. Описуючи їй свій приємний сон, я поцікавився, чи не розгнівив її.

– Сни – то дурниці! – відрізала пані Гемулева.

– Звідки пані знає? – не поступався я. – Може, той Мумі-троль, який мені наснився, справжній, а той, що стоїть отут, сниться вам?

– На жаль, ні! Жодного сумніву у твоєму існуванні! – пані Гемулева геть втомилася від мене. – Я не даю собі з тобою ради! Мене вже голова болить від твоїх запитань! Що чекає на тебе у цьому негемульному світі?

– Стану знаменитим, – упевнено сказав я. – Мене чекають великі здобутки, а ще я побудую дім для безпритульних гемуленят. Вони їстимуть хліб з варенням у постелі, а під ліжками триматимуть слимаків та скунсів!

– Ніколи в житті гемуленята на таке не погодяться! – рішуче заперечила пані Гемулева.

Боюся, що вона, напевно, мала рацію.

Так минало моє раннє дитинство у постійному тихому зачудуванні. Усе мене цікавило і вражало, я з дивовижною впертістю засипав пані Гемулеву своїми запитаннями, а її слухняні вихованці щосили уникали мене, щойно зачувши моє "чому?". Від моєї непогамовної допитливості їм ставало не по собі. Отож я самотньо тинявся пустельними, без жодного деревця, околицями, розмірковував про загадки павучих сітей, про зорі та про пуголовків із загнутими хвостиками, котрі метушилися в калюжах, про вітер, що налітав то з одного, то з іншого боку і завжди по-різному пахнув. (Згодом я довідався, що талановитого мумі-троля завжди вражають речі буденні, однак нічого дивного не вбачає він у тому, що видається дивовижним звичайному мумі-тролеві). То були сумні часи.

Та поступово я почав помічати у собі зміни: я став задумуватися над формою свого носа! Мене перестало цікавити моє оточення, я щораз частіше замислювався над своєю сутністю. Це було так цікаво! Я більше не сипав запитаннями, натомість відчував пекучу потребу висловлювати власні почування та думки. Та ніхто, окрім мене самого, не вважав мої міркування вартими уваги!

А тоді настала така важлива для мого розвитку весна. Спершу я не збагнув, що призначається вона саме мені. До моїх вух долинало звичне попискування, дзижчання та бриніння усього живого, що прокинулося після довгої зими й квапилося зустріти весну. Я спостеріг, як на городику пані Гемулевої, розбитому за всіма правилами симетрії, попротикалася ярина і пнулася угору, звиваючись від нетерплячки. Уночі віяли свіжі вітри. Запахло по-інакшому. Запахло змінами! Я принюхувався на всі боки, мені боліли ноги від стрімкого росту, та я все ще не розумів, що всі переміни стосувалися лише мене.

Урешті одного вітряного ранку я відчув… я просто щось відчув. І попростував до моря, якого пані Гемулева не любила й до якого суворо забороняла ходити.

Там мене чекало несподіване відкриття, яке мало вагоме значення для мого подальшого розвою. Я вперше побачив себе самого у повний зріст. Блискуча крига була незмірно більшою за розмірами, ніж дзеркало у передпокої притулку. У відображенні я бачив, як повз мої чудові маленькі вушка пропливають у весняному небі білі хмаринки. Нарешті я зміг уповні побачити свою мордочку, міцне, гарної будови тіло і навіть кінчики лап. Власне, тільки лапки викликали у мене певне розчарування, чи то пак розгубленість, бо мали по-дитячому безпомічний вигляд. Та це, мислив я собі, мине з часом. Сила моя, без сумніву, в голові! Ким би я не став у майбутньому, ніколи не наганятиму нудьгу на тих, хто поряд. Захоплені мною як особистістю, вони просто не встигнуть помітити моїх лап. Я зачаровано споглядав своє відображення. А щоби бачити ліпше, ліг долілиць на крижину.

Та… тієї ж миті немов перестав існувати. Залишилася тільки зеленава пітьма, що губилася у бездонній глибині. Примарні загадкові тіні ворушилися у тому чужому, схованому під кригою світі. Вони наганяли страх та манили водночас. Мені запаморочилося в голові, здалося, наче я провалююся у безодню! Поміж ворожих тіней…

Думка була така щемко моторошна, що я повернувся до неї ще раз, поринаючи все глибше й глибше у її тенета… Для мене не існувало навколо нічого іншого, окрім поринання у незвідані глибини.

Мене охопило страшенне хвилювання. Я підвівся і тупнув по крижині, щоб переконатися, чи вона мене витримає. Витримала. Тоді я тупнув ще раз, сильніше, і крижина не витримала. Я по самі вуха булькнув у студену зелену воду, безпомічно перебираючи лапками над грізною безоднею. А хмаринки, неначе нічого й не трапилося, пливли собі безтурботно небом.

Не приведи Боже, котрась із цих страхітливих тіней у воді проковтне мене! Цілком можливо, ця потвора принесе моє вухо додому і скаже своїм діткам: "їжте скоренько, доки не вистигло! То вухо справжнього мумі-тролика, не щодня випадає поласувати таким смаколиком!"

Або ж мене винесе на берег з трагічним пучком водоростей за вушком… Пані Гемулева заплаче, розкається у своїх вчинках і скаже усім знайомим: "Ах! Він був таким незвичайним мумі-тролем! Шкода, що я збагнула це надто пізно…"

Я саме дійшов у своїх фантазуваннях до власного похорону, коли відчув, як хтось обережно скубає мого хвоста. Кожен, хто має хвоста, знає, як високо цінується ця рідкісна оздоба і як блискавично реагується у випадку, коли йому загрожує небезпека чи образа гідності. Одразу притлумивши свою непогамовну геніальну уяву, я, сповнений рішучості до дії, миттю видряпався на крижину і якось дістався берега. А там, у безпеці, мовив сам до себе: "Це була Пригода! Перша Пригода у моєму житті! Тепер і мови не може бути про те, щоби й надалі зоставатися у притулку пані Гемулевої. Віднині я беру свою долю у власні лапи!"

Мене увесь день лихоманило, але ніхто не поцікавився, чому. Така байдужість лише зміцнила моє рішення. Коли посутеніло, я подер простирадло і позв'язував докупи пасма, а тоді причепив саморобний канат до віконного карнизу. Слухняні троленята-знайди мовчки спостерігали за моїми діями, і це мене також ображало. Після вечірнього чаю я з великою старанністю написав прощального листа, простого, однак гідного.

Ось такого:

"Шановна пані Гемулева,

Я відчуваю, що мене чекають великі звершення, а життя мумі-тролів коротке. Тому я покидаю Ваш притулок, прощавайте! Не печальтесь, повернуся у миртовому вінку переможця!

P.S. Я прихопив зі собою слоїк повидла із дині.

Бувайте здорові!

З найкращими побажаннями –

Мумі-троль, не такий, як інші".

Отже, жереб кинуто! Проваджений зорями своєї долі, я подався у світи, навіть не підозрюючи, які пригоди мені судилися. Я був усього лише дуже юним мумі-тро– лем, котрий сумно брів вересовими полонинами та гірськими ущелинами, важко зітхав, щоразу лякаючись моторошних нічних згуків, які ще більше посилювали відчуття самотності.

Дійшовши у написанні Мемуарів саме до цього місця, Тато Мумі-троля так розчулився спогадами про своє нещасливе дитинство, що мусив влаштувати собі перепочинок. Закрив ковпачком ручку й підійшов до вікна. Долину Мумі-тролів огортала цілковита тиша, лише ніжний нічний вітерець шепотів у садку. Під стіною будинку погойдувалася мотузяна драбинка Мумі-троля. "Ще й зараз мені була би під силу втеча через вікно, – подумав Тато. – Дурниця, ніби вік уже не той!"

Він усміхнувся сам до себе, а тоді перекинув лапу через підвіконня і досягнув драбинку.

– Агов, тату! – визирнув із сусіднього вікна Мумі-троль. – Що ти робиш?

– Гімнастику, синочку, – відповів Тато. – Необхідна річ! Крок униз, два догори, крок униз, два догори! Корисно для м'язів!

– Лишень не впади! – застеріг Мумі-троль. – Як праця над Мемуарами?

– Добре, – Тато поквапився повернутися на тремтячих лапах до кімнати. – Саме дійшов до моменту своєї втечі. Пані Гемулева плаче. Вийшло дуже зворушливо!

– Коли ти нам прочитаєш написане? – поцікавився Мумі-троль.

– Скоро! Як тільки доберуся до човна. Страшенно приємно читати уголос те, що вийшло з-під власного пера!

– Звичайно, – позіхнув Мумі-троль. – Бувай!

– Бувай! – відгукнувся Тато, відкручуючи ковпачок ручки. – То на чому я зупинився?.. Ага, утік з притулку, а вранці… Ні, про це згодом. Спершу слід майстерно описати ніч утечі…

Усю ніч мандрував я незнаними похмурими місцинами. Як мені нині шкода себе тодішнього! Мені бракувало відваги зупинятися чи озиратися навсібіч. Хтозна, чи не вигулькне зненацька з пітьми якесь страховисько! Уже й пісню намагався співати: "Негемульський цей світ, негемульський!" – ранковий гімн знайд-мумі-тролів, та від тремтіння власного голосу мені робилося ще страшніше. Тієї ночі понад землею клубочився туман. Густий, мов вівсяна каша пані Гемулевої, стелився вересовими полонинами, обертаючи довколишні кущі та камені на безформних потвор, котрі сунули мені навстріч, простягали до мене руки… Який я тоді був нещасний!

У ту мить навіть сумнівної приємності товариство пані Гемулевої утішило б мене. Але повернути назад? Ніколи! Понадто після такого поважного прощального листа!

Нарешті нічна темінь почала бліднути.

А при сході сонця природа заграла чудовими барвами. Туман порожевів, немов вуаль на недільному капелюшку пані Гемулевої, за мить увесь світ замерехтів рожево-багряним розмаїттям! Я стояв, затамувавши подих і спостерігаючи, як зникає ніч, а з нею зникають і мої страхи, бо ж наставав мій перший ранок, ранок, який належав тільки мені!

Любий читачу! Уяви собі мою радість і тріумф, коли я здер з хвоста ненависну бляшку з клеймом та пожбурив її далеко у вересові гущі! Того холодного світлого весняного ранку я затанцював! Настовбурчивши свої премилі вушка й задерши догори мордочку, закружляв у новому танку свободи мумі-тролів!

Можна ніколи більше не вмиватися! Не їсти тільки тому, що настала п'ята година! Нікому більше не салютувати хвостом, окрім, хіба, короля! Не спати в квадратній, помальованій у брунатний колір кімнаті! Геть гемулів!

Викотилося вгору сонце, спалахнули іскорками павутина і мокре від роси листя, а поміж клаптями туману переді мною з'явився Шлях. Шлях, звиваючись у вересових заростях, вабив мене у світ, до нового життя, у якому я стану надзвичайно знаменитим, ні на кого не схожим!

Насамперед я виїв повидло з дині і викинув геть слоїк.