Розбійники - Шиллер Фрідріх

Де ти, Кассій?.. Риму вже немає! Війська братнього побито цвіт! В смертній млі притулку Брут шукає, Бо немилий Бруту світ.

Цезар

Хто це гордим переможця кроком З скель стрімких іде сюди? Як своїм не зраджений я оком — Знак то римської ходи. Відкіля прямуєш, Тібру сину? Чи стоїть ще семихолмий Рим? Що я сліз пролив за сиротину — Бо навік прощався Цезар з ним!

Брут

А, це ти, що двадцять три одержав рани!

Хто твою стривожив тінь?

Зникни в Орковій1 безодній твані,

Не радій! Зухвалу мову кинь!

На філіппськім вівтарі залізнім

Ще свободи пломеніє кров.

Рим над Брутом хрипне зойком грізним —

Брута жде Мінос2. Зникай же в пітьму знов!

Цезар

О, удари твойого кинджала!

Й ти, мій Бруте... й ти?

Син... на батька!.. То ж у спадок мала

Вся земля до ніг тобі лягти!

Геть! Ти став великим із великих,

Як залізом батьку грудь пройняв.

Геть! Ридай між скель Еребу3 диких,—

Брут великим з римлян став великих,

ЯІк залізом батьку грудь пройняв!

Геть! І знай, що Лета таємнича

Нас покличе...

Плинь же, чорний мій стерничий!

Брут

Батьку, стій!.. У всесвіті цілому Одного лише я знав

Рівного тобі в усьому,-

Сином ти своїм його назвав. Рим лиш Цезар міг занапастити, Тільки Брут міг Цезаря змести. Шат тирана Бруту не надіти, Разом з Брутом Цезарю не жити,—' Йду направо я, йди вліво ти!

(Кладе лютню і в глибокій задумі ходить вперед і назад.)

Хто буде мені порукою? Усе навколо таке похмуре... заплутані лабіринти... ніякого виходу... немає зірки провідної. Якби все кінчалося з цим останнім подихом, наче пуста лялькова вистава... Але для чого ж ця невситима жадоба щастя? Для чого ідеал недосяжної довершеності? Відкладання нездійсненних задумів?.. Якщо незначний натиск на цю незначну річ (підносить пістоль до обличчя) рівняє мудреця з дурнем, сміливця— з боягузом, людину благородну — з шахраєм? Адже в бездушній природі така божественна гармонія, звідки у розумній істоті такий розлад?.. Ні! Ні! Є щось більше, бо я ще не був щасливим.

1 О р к, у римській міфології,— підземний світ і божество, що ним керує.

2 Мінос, у старогрецькій міфології,— суддя підземного царства.

3 У міфології стародавніх греків Ереб — найпохмуріша частина підземного світу.

ПО

Ви гадаєте — я тремтітиму? Душі моїх жертв!'Я не тремтітиму. (Раптом починає тремтіти.) Ваш моторошний передсмертний зойк... ваші почорнілі обличчя... ваші жахливо зяючі рани —все це тільки ланки нерозривного ланцюга долі, що залежать кінець кінцем від того, як провадив я своє дозвілля, від настрою моїх мамок і вихователів, від темпераменту мого батька, від крові моєї матері. (Охоплений жахом.) Навіщо мій Перілл 1 зробив з мене мідного бика, щоб людство смажилось у моїй розпеченій утробі? (Приставляє пістоль до лоба.) Час і вічність, з'єднані лише одним єдиним моментом!.. Жахливий ключ,— він замкне за мною в'язницю життя і відчинить мені оселю вічної ночі... Скажи мені... о, скажи мені — куди, куди ти приведеш мене? Невідома, жодним вітрилом не омаяна країна. Дивись, людство знемагає від ц і є ї картини, снага смертного слабне, і фантазія, ця пустотлива мавпа почуттів, морочить нашу легковажність якимись химерними тінями. Ні, ні! Мужня людина не повинна спотикатись. Будь чим завгодно, безіменне "п о т о й б і к", тільки 6 моє "я" залишилось мені вірним... Будь чим завгодно, тільки б мені можна бз'ло самого себе взяти туди з собою. Зовнішні явища — це лише забарвлення людини. Я сам собі і небо і пекло.

Коли б ти дав мені одному будь-який спопелілий світ, що від нього ти відвернув свої очі і де передо мною не було б нічого, крім ночі в самотині і вічної пустелі!.. Я б населив тоді цю мовчазну порожнечу витворами своєї уяви, а вічність дала б мені досить дозвілля, щоб розбиратись у заплутаній картині загального нещастя... Чи ти хочеш через все нові й нові народження, все нові й нові видовища нещасть, крок за кроком вести мене... до знищення? Хіба нитки життя, зіткані для мене по той бік існування, я не можу так само легко розірвати, як і цю?.. Ти можеш обернути мене в ніщо, але цієї свободи ти не можеш у мене відібрати. (Заряджає пістоль. Раптом зупиняється.) Невже я умру від страху перед повним мук життям? Невже дозволю я нещастям перемогти мене?.. Ні! Я хочу все стерпіти! (Відкидає пістоль.) Перед моєю гордістю відступлять усі муки! Я довершу свою путь.

Усе більше поночіє.

Герман (ідучи лісом). Тс, тс!.. Як страшно ухає сова... В селі б'є дванадцять... Добре, добре... лиходійство спить... У цій глушині нема кому підслухувати. (Підходить до замку і стукає.) Вилазь наверх, бідолашний пожильцю башти! Твоя трапеза готова.

Моор (нечутно відходячи). Що б це могло означати?

1 Перілл — старогрецький ливарник, що, за переказом, запропонував тиранові Фаларісу (VI ст. до н. ери) мідного бика, в якому можна було смажити живу людину, причому крики її лунали, як ревіння бика.

///

Голос (в башти). Хто там стукає? А? Це ти, Германе, мій

вороне?

Герман. Так, я, Герман, твій ворон. Лізь вище, до ґрат, І їж.

Кричать сови.

Моторошно виспівують, старий, твої нічні товариші... Що, смачно?

Голос. Я страшенно зголоднів. Дякую тобі, господи, що посилаєш мені ворона, за хліб у пустині! — А як моє любе дитя, Германе?

Герман. Тс... тихше! Якийсь шелест... Наче хтось хропить! Ти не чуєш?

Голос. Що? А ти щось чуєш?

Герман. Зітхання в розколинах башти — нічна музика, від якої зуби цокотять і синіють нігті... Чуєш, знов... Мені все здається, ніби я чую хропіння. Та в тебе є компанія, старий... Ой-ой-ой!

Голос. Ти щось бачиш ?

Герман. Прощай, прощай! Моторошне тут місце... Спускайся в свій льох. Твій визволитель, твій месник — там, у височині,.. Проклятий син! (Хоче тікати.)

Моор (з жахом наближається до нього). Стій!

Герман (скрикує). Ой лихо!

Моор. Стій, кажу тобі!

Герман. Горе! Горе! Горе! Все розкрито!

Моор. Стій! Говори! Хто ти? Чого ти тут? Говори!

Герман. Згляньтесь, згляньтесь, суворий пане!.. Вислухайте *хоч слово, раніше ніж вбити мене.

Моор (виймаючи шпагу). Що ж я почую?

Герман. Правда, ви заборонили мені під страхом смерті... Але я не міг інакше... не смів! Є бог на небі... Там ваш рідний батько. Я зглянувся на нього... Вбийте мене!

Моор. Тут криється якась таємниця... Признавайся! Говори! Я хочу знати все.

Голос (із башти). Горе! Горе! Це ти, Германе, там розмовляєш? З ким ти розмовляєш, Германе?

Моор. Там внизу ще хтось... Що тут діється? (Підбігає до башти.) Чи не в'язень там, відкинутий людьми? Я визволю його з кайданів...— Озвися ще раз! Де двері?

Герман. О, змилуйтесь, пане! Не йдіть далі, пане... з милосердя пройдіть мимо! (Заступає йому дорогу.)

Моор. Чотири замки! Геть! Я мушу дізнатись... Стать же мені вперше у пригоді, злодійське знаряддя! (Виймає відмички і відмикає гратчасті двері.)

З глибини башти виходить старик, висхлии як скелет.

Старик. Згляньтесь на нещасного! Згляньтесь! Моор (з жахом відступає). Це голос мого батька! Старий Моор. Дякую тобі, о боже! Настала година визволення.

Моор. Дух старого Моора! Що потривожило тебе в домовині? Чи ти пішов на той світ з тягарем якогось гріха, що загородив тобі вхід у двері раю? Я відслужу по тобі не одну месу, щоб вернути блуденну душу до її вітчизни. Чи не закопав ти в землю золото вдовиць і сиріт, що опівнічної години стогнучи блукаєш тут? Я вирву підземний скарб з кігтів самого заклятого дракона, хоча б він вивергав на мене тисячі пекельних вогнів і вищиряв свої гострі зуби на мою шпагу... Чи ти прийшов відповісти мені на запитання, загадку вічності розгадати? Говори, говори! Я не з тих, що від страху полотніють.

Старий Моор. Я зовсім не привид. Доторкнись до мене, я живу, але яким нещасним, жалюгідним життям!

Моор. Як? Хіба ти не був похований?

Старий Моор. Так, я був похований... вірніше — здохлий пес лежить у склепі моїх батьків, а я вже цілих три місяці томлюся в цьому темному підземеллі, куди й промінь сонця ніколи не сягає, де теплий вітрець ні разу мене не обвіяв, де ніхто з моїх друзів мене не відвідав, де каркають дикі ворони і виють в опівнічну пору пугачі.

Моор. Небо й земля! Хто ж це зробив?

Старий Моор. Не проклинай його!.. Це зробив мій син Франц.

Моор. Франце, Франце! О вічний хаосе1!

Старий Моор. Коли ти людина і є в тебе людське серце, невідомий мій визволителю, то послухай про горе батька, яке йому власні ж його сини уготували... Ось уже три місяці волаю я до цих глухих мурів, висічених у скелях, але тільки порожня луна передражнювала мої скарги. Отож, якщо ти людина і є в тебе людське серце...

Моор. На ці поклики навіть дикі звірі повибігали б із своїх лігв.

Старий Моор. Я ще лежав на ложі слабування і ледве починав одужувати після тяжкої хвороби, коли до мене привели чоловіка, який запевняв, що мій первісток загинув у бою; він приніс меч, облитий його кров'ю, і переказав його останні слова, що ніби моє прокляття довело його до розпачу і смерті в бою.

Моор (швидко відвернувшись од нього). Усе ясно!

Старий Моор. Слухай далі! Я знепритомнів від цієї

1 Вічний хаос — первісний порожній простір, а потім безладна мішанина елементів, з яких, за уявленнями стародавніх греків, нібито утворився всесвіт.

звістки. Мене, видно, визнали за померлого, бо коли я прийшов до пам'яті, то вже лежав у труні, оповитий саваном, як мрець. Я почав дряпати віко труни. її відкрили. Навколо була темна-темна ніч, мій син Франц стояв передо мною... "Як! — скрикнув він жахливим голосом,— невже ти житимеш вічно?" — і в ту ж мить віко труни знову закрилось. Від грому цих слів я знову знепритомнів. Коли я знову прийшов до пам'яті, то почув, що труну підняли і з півгодини везли на повозі. Нарешті, її знов відкрили... я опинився перед входом у цей склеп, біля мене стояли мій син і той чоловік, що приніс закривавлений меч мого Карла. Десятки разів обнімав я його коліна і просив, і благав, і знов обнімав їх, і заклинав,— батькові благання не зворушили його серця... "У підземелля цю стару шкуру! — загримів він на все горло.=—Досить уже він пожив!" — і мене безжалісно зіпхнули вниз, і мій син Франц сам замкнув за мною двері.

Моор. Це неможливо, неможливо! Ви, мабуть, помилились.

Старий Моор. Може, й помилився. Слухай далі, але стримай свій гнів! Так лежав я двадцять годин, і жодна людина не згадала про мене.