Розбійники - Шиллер Фрідріх
(Сидить мовчки, затопивши непорушний погляд у портрет.)
Моор. Ви тут, ласкава панно? І такі сумні? І сльоза на цьому портреті?
Амалія йому не відповідає.
І хто ж це той щасливець, що задля нього очі ангела сльозою срібляться? Чи смію я на цього обранця... (Хоче глянути на портрет.)
Амалія. Ні... так... ні!..
Моор (відсахнувшись). А! Чи вартий він, щоб його так боготворили? Чи вартий він?..
Амалія. О, якби ви його знали! Моор. Я б йому заздрив.
Амалія. Схилилися б перед ним, хочете ви сказати. Моор. А!
А м а л і я. О, ви б його так полюбили... В його обличчі було так багато, так багато... в його очах... в звуках його голосу багато схожого з вами... багато того, що я так люблю...
Моор дивиться в землю.
Тут, де ви стоїте, стояв він тисячу разів, а поруч з ним та, що біля нього небо й землю забувала... Тут погляд його блукав по цих квітучих околицях... природа, здавалось, відчувала цей одухотворений, вдячний погляд і ставала ще прекраснішою, милуючись найкращим своїм створінням... Тут чарував він своєю небесною музикою пернатих слухачів... З цього ось куща зривав він троянди, зривав троянди — для мене... Тут, тут лежав він в моїх обіймах, уста його пломеніли на моїх устах, і квіти радісно вмирали під кроками закоханих... Моор. Його вже немає?
Амалія. Його вітрила майорять в бурхливих морях — любов Амалії витає з ним... Він блукає в непрохідних піщаних пустелях — любов Амалії обертає палючі піски в зелені луки ї квітами вкриває дикі чагарі... Полудневе сонце палить йому непокриту голову, в північних снігах дубіють йому підошви, град бурно січе йому обличчя, але любов Амалії вколисує його і в бурях.." Моря, і гори, і обрії далекі лягли поміж закоханими, але душі їх вириваються з брудних темниць і зустрічаються в раю кохання..5 Ви неначе засмучені, графе?
Моор. Слова кохання воскрешають і мою любов.
Амалія (блідне). Як? Ви кохаєте іншу?.. Ой леле, що я сказала?
Моор. Вона думала, що я вмер, і залишилась вірною мнимо-вмерлому. Вона почула, що я живий, і пожертвувала задля мене вінцем праведниці *. Вона знає, що я в пустелях блукаю і в злигоднях поневіряюсь, і любов її через пустелі і через злигодні летить услід за мною. Вона, як і ви, ласкава панно, зветься Амалія.
Амалія. Як заздрю я вашій Амалії!
Моор. О, вона нещасна дівчина; її любов належить тому, хто загинув, і ніколи... ніколи не матиме своєї винагороди.
Амалія. Ні, вона матиме винагороду в небесах. Адже існує, кажуть, кращий світ, де засмучені радітимуть, а закохані з'єднаються ?
Моор. Так, світ, де спадають покривала і закохані з жахом знову знаходять одне одного... Ім'я йому — вічність. Моя Амалія — нещасна дівчина.
Амалія. Нещасна, хоч ви її кохаєте?
Моор. Нещасна, бо вона кохає мене! А що якби виявилось, що я вбивця ? Що, моя панно, якби ваш коханий з кожним поцілунком згадував вам про нові убивства? Горе моїй Амалії! Вона нещасна дівчина.
Амалія (радісно схопившись). Ах, яка ж я щаслива дівчина! Мій єдиний — це відблиск божества, а божество — це ласка й милосердя! Він і мухи не міг би скривдити... Його душа така ж далека від помислів кривавих, як полудень від полуночі.
Моор швидко відвертається до куща і нерухомо дивиться в далечінь.
Амалія (грає на лютні і співає).
Ти тікаєш, Гекторе, від мене, В бій, де Еакіда меч шалений Вже Патроклові готує дань? А кому ж дитя твоє навчати Кидать спис, безсмертних шанувати, Як тебе поглине Ксанту хлань?
1 Тобто відмовилась від думки йти в монастир.
Моор (мовчки бере лютню і грає).
Дай. дружино люба, смертну зброю — Я помчу в кривавім вихрі бою...
(Кидає лютню і вибігає.)
ЯВА П'ЯТА На узліссі. Ніч. Посередині руїни старого замку* Ватага розбійників, що розташувались на землі
Розбійники (співають).
Різать, грабувать, шаліти — Це в нас звуть: провадить час. Завтра нам в петлі висіти, А тепер — бенкет у нас.
Привільне в нас життя для всіх, Роздолля в нас безкрає,— Ми живемо в лісах густих, Від бур ми криємось у них, Нам сонцем — місяць сяє! Слугує нам Меркурій1 сам,— Ото й щастить у всьому нам.
То пастора ми обдерем, То рандаря гладкого, А решту клопоту кладем На господа самого.
А як в горлянку заливать Почнемо ми горілку — Нам стануть сили прибувать, І вся пекельна чорна рать До нас пристане в спілку.
Батьків поранених стогнання, Нещасних матерів ридання, Покинутих відданиць крик — Нам втіха, краща від музик!
О, як же тремтять вони під топорами. Ревуть, як телята, лягають снопами! Це веселить наш буйний дух ї тішить очі нам і слух.
А прийде день останній мій — Виходь на сцену, кате! Одержим ми зарібок свій, Помажем салом п'яти,
Та виноградного в дорогу б нам хильнуть — І гайда! — летимо в свою останню путь.
3 Меркурій — посланець богів у римській міфології, бог торгівлі, вя-вазода і промисловості, що дає багатство хитрощами й обманом.
Швейцер. Вже ніч, а отамана й досі нема!
Рацман. А обіцяв вернутись до нас рівно о восьмій
годині.
Швейцер. Коли з ним трапилась яка біда... Товариші! Ми все тоді попалимо і повбиваємо навіть немовлят.
Шпігельберг (відводить Рацмана вбік). На два слова, Рацман!
Шварц (до Грімма). Чи не вислати дозорців? Грімм. Та годі! Він прийде з таким уловом, що нам аж соромно стане.
Швейцер. А от ти й погорів, хай йому кат! Не так він ішов від нас, щоб утнути якусь штуку. Хіба ти забув, що він сказав, коли вів нас через пустовщину?.. "Хай хто хоч одну ріпку з поля потягне — головою накладе, як довідаюсь, не будь я Моор!.." Тут грабувати не доведеться.
Рацман (тихо до Шпігельберга). Куди ти гнеш — кажи ясніше!
Шпігельберг. Тс! Тс!.. Не знаю, які в нас з тобою;уявлення про свободу, коли ми тягнемо воза, наче воли, і в той же час так чудово декламуємо про незалежність... Це мені не до вподоби.
Швейцер (до Грімма). Що там пряде ця порожня голова?
Рацман (тихо до Шпігельберга). Ти говориш про отамана?
Шпігельберг. Та тихше, тихше! У нього й серед нас є зуха... Отаман, кажеш ти? А хто його поставив над нами отаманом? Хіба він не сам привласнив собі цей титул, що по праву мені належить? Як, ми ставимо на карту своє життя... стільки терпимо від примх мінливої долі тільки для того, щоб вважати за щастя бути кріпаками у раба? Кріпаками, тимчасом як ми могли б князями стати? Клянусь богом, Рацман, це ніколи не було мені до вподоби.
Швейцер (до інших). Авжеж, ти справжній герой—жаб камінням побивати. Він тільки голосно носа сякне, а ти вже в мишачу нірку готовий тікати...
Шпігельберг (до Раимана). Так, я давно вже думаю про те, що все це повинно бути інакше. Рацман, якщо ти той, за кого я завжди тебе вважав... Рацман! Його все нема, всі майже певні, що він загинув... Мені здається, Рацман, що настав для нього чорний день... Як? І ти не пломенієш, коли перед тобою лунає дзвін свободи? І тобі бракує снаги зрозуміти мій сміливий натяк?
Рацман. Ах, сатано! Навіщо ти спокушаєш мою душу? Щ пігельберг. Збагнув? Гаразд! Ну то ходім! Я примітив, куди він зник. Ходімо ж! Два пістолі рідко дають промах,
а тоді... ми перші почнемо душити немовлят *. (Хоче потягти його за собою.)
Швейцер (у нестямі вихоплює ніж). Ах, гаде! Саме вчасно ти нагадав мені про богемські ліси! Чи не ти перший, боягузе, почав зубами цокотіти, коли гукнули: "Ворог іде!.."? Я тоді ж поклявся душею... Згинь же, підлий убійнику! (Заколює його.)
Розбійники (в замішанні). Убивство! Убивство! Швейцер... Шпігельберг... Розніміть їх!
Швейцер (кидає в нього ножем). Ось тобі — здихай же!..— Спокійно, товариші, не звертайте уваги на такі дурниці. Цей гад завжди таїв злобу проти отамана, а в самого хоч би один шрам був на шкірі... Кажу вам, заспокойтесь... Ах ти, гицелю! То ти хотів людей з-поза спини вбивати? Людей з-поза спини? Чи для того ж ми потом обливаємось, щоб нас на той світ, як собак, виряджали? Ах ти, гаде! Чи на те ми в диму й полум'ї поневірялись, щоб як ті руді пацюки здихати?
Грімм. Ану його к чорту, товариші, чого ви завелися?.. Отаман лютуватиме!
Швейцер. Це вже мій клопіт... А ти, негіднику (до РаЦ" мана), ти був його спільником!.. Геть з моїх очей... Шуфтерле затівав був таке, за те й повісили його тепер у Швейцарії, як пророчив йому мій отаман.
Лунає постріл.
Шварц (схопившись). Чуєте? Постріл з пістоля! Знову постріл.
Другий! Еге! Це отаман!
Грімм. Стривай! Він повинен ще втретє вистрелити.
Лунає ще один постріл.
Шварц. Це він, він! — Салютуй, Швейцер,— даймо відповідь йому!
Стріляють. Моор і Косинський входять.
Швейцер (іде їм назустріч). Привіт тобі, отамане! Я без тебе трохи погарячився. (Веде його до трупа.) Будь суддею поміж нами — він хотів убити тебе з-поза спини.
Розбійники (вражені). Як, отамана?
Моор (дивиться замислено, потім — з запалом). О незбагненний персте мстивої Немезіди2... Чи не він перший співав мені
1 Тобто мститися за Карла, щоб відвернути від себе підозру в його вбивстві.
2Немезіда, за грецькою міфологією,— богиня помсти і караючої справедливості.
m
пісень сирени?.. Присвяти цей ніж темній богині відомсти! Це не ти зробив, Швейцер.
Швейцер. Клянусь богом, це таки я зробив! І, чорт би його взяв, це не найгірше з того, що я зробив за своє життя. (Незадоволений відходить.)
Моор (замислено). Я розумію тебе, небесний керманичу, розумію... З дерев спадає листя... І моя осінь прийшла... Заберіть його з моїх очей!
Труп Шпігельберга виносять.
Грімм. Дай наказ, отамане, що далі нам робити?
Моор. Скоро... скоро все здійсниться.— Дайте мені мою лютню.— Я загубив самого себе відтоді, як там побував"... Мою лютню, кажу я... мені треба відновити втрачені сили... Облиште мене!
Розбійники. Вже північ, отамане.
Моор. І все-таки це були тільки театральні сльози... Мені треба проспівати пісню римлян, щоб мій заснулий дух знову прокинувся.— Дайте ж мою лютню... Північ, кажете ви?
Ш в а р ц. Та вже скоро й за північ. Гнітючий сон нас облягає. Вже три доби ми й оком не здрімнули.
Моор Невже цілющий сон і шахраям склеплює очі? Чому ж тікає він від мене? Ніколи не був я ні підлим, ні боягузом... Лягайте спати... Завтра вранці ми рушимо далі.
Розбійники. На добраніч, отамане! (Лягають на землю і засинають.)
Глибока тиша. Моор (бере лютню і грає).
Б р у т
Вам привіт, долини миролюбні, Я — останній з римлян — віддаю. Із Філіпп, де бій точився згубний, Скорбну путь верстаю я свою.
