Розбійники - Шиллер Фрідріх

Так, це правда, це правда... Але коли в и встигли набути такого сумного досвіду? Адже вам і двадцяти трьох років нема?

Амалія. Я вже набула цей досвід. Все для того живе, щоб у смутку померти. Ми прагнемо й здобуваємо лише для того,, щоб зазнати болю втрати.

Моор. Ви вже втратили когось ?

Амалія. Ні... так... ні... Ходім далі, графе?

Моор. Чого так швидко?.. Чий це портрет отам праворуч.1 У нього, здається, таке сумне обличчя.

Амалія. Ліворуч — портрет графового сина, теперішнього господаря замку... Ходім, ходім далі!

Моор. А цей портрет, праворуч?

Амалія. Ви не хотіли б піти в сад?

Моор. А цей портрет праворуч?.. Ти плачеш, Амаліє?

Амалія швидко виходить.

Вона мене любить! Вона мене любить!.. Як вся вона захвилювалась, як побігли їй по щоках зрадливі сльози! Вона любить мене!.. Нещасний, чи вартий ти цього? Чи не стою я тут, як засуджений перед плахою, що загрожує йому смертю? Чи не та це софа, на якій я, обнімаючи її, поринав у хвилі раювання? Чи не рідні це батьківські покої? (Схвильовано дивиться на батьків портрет.) Ти... ти... твій погляд полум'ям палає... Прокляття, прокляття, тлін!.. Де я? В очах темніє... Гнів божий! Я, я вбив його! (Вибігає.)

Франц фон-Моор.

Франц (у глибокій задумі). Геть від мене цей образ! Геть, боягузе малодушний! Чого тремтиш ти, і перед ким? Чи не здається мені за всі ті недовгі години, протягом яких граф блукає в цих стінах, наче якийсь шпигун пекельний крадеться за мною по п'ятах... Я десь бачив його! Є щось величне і таке знайоме в його дикому, засмаглому обличчі, що мене аж дрож про-

"має. І Амалія до нього небайдужа. Чи не дарує вона йому пристрасні, томні погляди, на які завжди така скупа для всіх? Хіба не бачив я, як вона крадькома зронила кілька сльозин у вино, яке він за моєю шиною так жадібно випив, наче хотів і келих разом проковтнути? Так, я бачив це, на власні очі бачив у дзеркалі. Ой, Франце, стережись! За цим ховається якась потвора, загибеллю вагітна. (Допитливо вдивляється в портрет Карла.) Така ж довга гусяча шия. Такі ж чорні вогнисті очі... Гм, гм!.. Такі ж темні, густі, навислі брови... (Раптом здригнувшись.) Злорадне пекло! Чи не ти насилаєш на мене це передчуття? Це — Карл!.. Так, тепер його риси немов оживають передо мною... Це він, дарма що на ньому маска! Це він, дарма що на .ньому маска!.. Це він... Смерть і прокляття! (Швидко ходить вперед і назад.) Чи на те просиджував я ночі... чи для того зсовував я скелі, зарівнював провалля? Чи на те повстав я проти всіх інстинктів людських, щоб цей бродяга неприкаяний порвав своєю незграбністю мої майстерно оплетені сіті?.. Обережніш, обережніш! Лишилось тільки дрібницю доробити... Я й без того вже по самісінькі вуха вгруз у смертні гріхи, і безглуздо було б пливти назад, коли покинутий берег залишився так далеко. Нема чого й думати про повернення! Саме б милосердя пішло з торбами, а безмежні жалощі вкрай збанкрутували б, якби вони надумали простити мені мої провини. Отже, вперед, як годиться мужчині! (Дзвонить.) Хай забирається він до праотців, і тоді вже приходить,— мертві мені не страшні!.. Даніелю! Гей, .Даніелю! Чого доброго, вони і його підбурили проти мене! В нього такий таємничий вигляд.

Д а н і е л ь входить. Д а н і е л ь. Що накажете, мій пане?

Франц. Нічого. Піди і наповни цей келих вином, тільки швидко!

Даніель виходить.

Стривай, стариганю, я тебе впіймаю! Я так пильно дивитимусь тобі в вічі, що твоє сторопіле сумління й через машкару пополотніє!.. Він повинен умерти!.. Дурень той, хто кидає справу на півдорозі і гави ловить, чекаючи, що з того всього вийде.

Даніель з вином.

Франц. Постав сюди! Дивись мені прямо в вічі! Як у тебе трусяться коліна! Як ти тремтиш! Признавайся, старий, що ти зробив?

Даніель. Нічого, ласкавий пане, клянуся богом і моєю бідною душею!

Франц. Випий це вино!.. Що? Ти вагаєшся?.. Признавайся зараз же! Що ти вкинув у вино?

Даніель. Боже борони! Що? Я — у вино?

Франц. Отруту вкинув ти у вино. Хіба не зблід ти як сніг? Признавайся, признавайся! Хто тобі дав її? Чи ж не правда, граф, граф дав її тобі?

Даніель. Граф? Господи Ісусе! Граф не давав мені нічого.

Франц (хапає його за комір). Я душитиму тебе, поки ти не посинієш, сивий ти брехуне! Нічого? А чого ж ви усе стовбичите разом? Він, ти і Амалія? І про що це шепочетесь ви завжди? Признайся, які таємниці, які таємниці звірив він тобі?

Даніель. Це знає всевідаючий бог,— не звіряв він мені ніяких таємниць.

Франц. Ти ще будеш заперечувати? Які підступи ви замишляєте, щоб усунути мене з дороги? Хотіли мене сонного задушити, чи ж не правда? Під час гоління горло мені перерізати? Вином або шоколадом мене отруїти? Признавайся, признавайся! Чи, може, з ложкою супу вічним сном мене нагодувати? Не крийся! Я знаю все.

Даніель. Хай бог так у біді мені допоможе, як я не кажу вам щирої правди.

Франц. На цей раз я тобі прощаю. Але слухай, він, напевно, підсовував тобі гроші? Він стискав тобі руку міцніше, ніж це заведено? Ну, хоч би так, як стискають її старим своїм знайомим?

Даніель. Ніколи, мій пане.

Франц. Чи не говорив він тобі, наприклад, що знав тебе раніше? Що й ти повинен його знати? Що коли-небудь спаде за-зіса з очей твоїх, що... Як? Він нічого такого не говорив тобі ніколи?

Даніель. Анічогісінько.

Франц. Що деякі обставини затримали його... що доводиться часом надягати машкару, щоб підступити до ворогів своїх... що він хоче помститися за себе, жорстоко помстатися?

Даніель. Ні звуку про все це.

Франц. Що? Анічогісінько? Подумай гарненько! Що він дуже добре знав старого пана... особливо близько знав його... що він його любить... надзвичайно любить... любить як син...

Даніель. Щось подібне, пригадую, чув я від нього.

Франц (зблід). Чув, справді чув? Розказуй же швидше! Він говорив, що він мій брат?

Даніель (спантеличений). Що, мій пане?.. Ні, цього він не говорив. Але коли панночка водила його по галереї, а я саме тоді обтирав пил на рамах картин,— він раптом спинився перед портретом покійного пана наче громом прибитий. Панночка показала на портрет і сказала: "Прекрасна людина!" — "Так, прекрасна людина!" — відповів він, витираючи з очей сльози.

Франц. Слухай, Даніелю! Ти знаєш, я завжди був для тебе добрим паном, давав тобі їжу й одяг, оберігав у роботі твої старечі сили...

Д а н і е л ь. Господь вам за це заплатить! А я завжди служив вам чесно.

Франц. Саме це й хотів я зараз сказати. За все своє життя ти ні разу мені не суперечив, бо сам добре знаєш, що повинен коритись мені в усьому, що я тобі накажу.

Даніель. У всьому і цілим серцем, якщо воно не йде проти бога й мого сумління.

Франц. Дурниці! дурниці! І тобі не сором? Стара людина, а віриш бабусиним казкам! Годі, Даніелю! Це дурна думка. Адже я тут володар. Бог і сумління мене покарають, якщо бог і сумління існують.

Даніель (сплескує руками). Боже милосердий!

Ф р а н ц. В ім'я обов'язку покори! Чи розумієш ти це слово? В ім'я обов'язку покори наказую тобі, щоб графа завтра ж не було серед живих.

Даніель. Господи помилуй! За віщо?

Франц. В ім'я твоєї сліпої покори! І я правитиму з тебе.

Даніель. З мене? Змилуйся, пресвята діво! З мене? Чим же я, стара людина, согрішив?

Франц. Нема тут часу довго роздумувати,— твоя доля в моїх руках. Хочеш ти до кінця життя знемагати в найглибшому з моїх підземель, де голод примусить тебе гризти власні кості, а пекуча спрага — пити власну сечу?.. Чи волієш краще їсти мирно свій хліб і спокійно доживати свою старість?

Даніель. Як це, пане? Мирна й спокійна старість — для вбивці?

Франц. Відповідай на моє запитання. Даніель. Моя сивина, моя сивина! Фр ан ц. Так чи ні?

Даніель. Ні!.. Боже, зглянься на мене! Франц (наміряючись іти). Гаразд, це тобі справді буде потрібно.

Даніель затримує його і падає перед ним навколішки.

Даніель. Згляньтесь, пане! Згляньтесь на мене! Франц. Так чи ні?

Даніель. Ласкавий пане, мені вже сімдесят один рік! Я шанував батька й матір, і нікого, скільки себе пам'ятаю, і на шеляг не обманув, у вірі був твердий і непохитний, сорок чотири роки у вашім домі прослужив і жду тепер спокійної, блаженної кончини. Ах, пане, пане! (З запалом обнімає його коліна.) І ви хочете відняти в мене останню втіху в годину смерті, хочете, щоб муки сумління отруїли мені останню молитву, щоб я відійшов у

вічність мерзотою перед богом і людьми! Ні, ні, мій любий, дорогий, мій ласкавий пане! Ви цього не хочете, ви цього не зажадаєте від сімдесятилітнього старика.

Франц. Так чи ні? До чого ця балаканина?

Д а н і е л ь. Віднині я служитиму вам ще ретельніше, буду, як поденник, виснажувати в роботі останні сили, вставатиму раніше, лягатиму пізніше... ах! поминатиму вас у вечірній і вранішній молитві, і бог не відкине молитов старої людини.

Франц. Покора — краще за всяку жертву. Чував ти коли-небудь, щоб кат маніжився, коли йому належить виконати вирок?

Д а н і е л ь. Так, так! Але невинну душу загубити...

Франц. Чи не повинен я звітувати перед тобою? Хіба сокира питає в ката, чому так, а не інакше?.. Бачиш, який я довготерпеливий,— я обіцяю тобі нагороду за те, в чому ти й так зв'язаний присягою.

Д а н і е л ь. Але, присягаючи вам, я сподівався залишитись християнином.

Франц. Ніяких заперечень! Даю тобі цілий день на роздумування. Поміркуй ще раз. Щастя чи нещастя — чуєш ти? Розумієш? Найвище щастя і найгірше нещастя! Я винайду нечувані катування.

Д а н і е л ь (після деякого роздуму). Я зроблю це, завтра я це зроблю. (Виходить )

Франц. Спокуса велика, а він не народився бути мучеником за свою віру... Отже, на здоров'я, вельможний графе! З усього видно, що завтра ввечері ви споживатимете вашу останню трапезу!.. Все залежить від того, як на це дивитись, і дурень буде той, хто не дбатиме про свою вигоду. Батька, який, може, випив зайву пляшку вина, опановує похітливе бажання — і з цього виникає людина, а людина ж — останнє, про що думають під час цієї геркулесової роботи. От і мене зараз опановує бажання — і від цього загине людина, і, звичайно, тут більше розуму й умисності, ніж при її зачатті... Хіба народження значної кількості людей не залежить здебільшого від спеки липневого полудня, від привабливого вигляду постільної білизни, від горизонтальної пози заснулої кухонної грації або від погашеної свічки?..] Якщо народження людини є справа тваринної похоті або випадку, то навіщо ж заперечення цього народження вважати за щось важливе? Хай буде проклята дурість наших мамок і няньок, що калічать нам уяву жахливими казками і відбивають у нашому м'якому мозкові мерзенні картини страшного суду, так що мимовільний трепет проймає людину, жах леденить їй кров, спиняє найсміливішу рішучість, і наш ледве пробуджений розум сковують ланцюги темних забобонів...