Шість головоломок для дона Ісидро Пароді - Борхес Хорхе Луїс
Ну, але сіті я не дарма позакидав: йому було із чим критися. Уявіть собі становище, в якому я опинився. Ось вона, таємниця, я вже майже зловив її за хвоста, а далі все разом встало, я сиджу, замкнений у своїй кімнатчині, ще й кухар-деспот хоче мене зі світу звести.
Щоправда, того дня у готелі було не дуже весело: жіноча частина пожильців зазнала неабиякої втрати, бо Хуана Мусанте на добу поїхала в Горчс[252].
У понеділок, мовби ніде нічого, я завіявся до їдальні. Кухар проходив з каструлею повз мене, але, звичайно ж, через свою телячу впертість супу мені не налив. Я дотямив, що тиран вирішив поморити мене голодом за те, що напередодні я доволі грубо себе з ним поводив. Тоді я почав голосно нарікати на відсутність апетиту – і цей харцизник, суперечність на двох ногах, моментально налив мені аж дві порції, та так щедро, що мене, певно, і в могилу покладуть із цим супом у животі, бо я навіть з місця зрушити не міг, такий зробився важкий, наче статуя.
Тим часом за столом панувала щира радість, проте свято нам зіпсував цей селюк, який сидів з траурною фізіономією і навіть миску свою відштовхнув ліктем. Татом клянуся, сеньйоре Пароді, я, зловтішаючись, очікував, що кухар схамене його і присадить, коли побачить, що той із неповагою ставиться до його страв. Але, здається, Лімардо здивував кухаря своєю нахабністю, через це той підігнув хвоста; мені довелося хіба що тихцем підсміюватися. Аж тут увійшла Хуана Мусанте, очі у неї грізно блискотіли, а стегна, повірте, – о, в цих стегнах можна втонути. Ця зараза постійно до мене присікується, готова зжерти мене живцем. А я просто собі мовчу, як могила невідомого солдата. Одначе тут вона, навіть не глянувши на мене, почала збирати тарілки і сказала кухареві, що він ледацюра, що їй осточортіло з цим боротися, що їй простіше самій зробити всю цю його роботу. Раптом вона опиняється ніс у ніс із Лімардо – і геть зовсім втрачає дар мови; я думаю, вона побачила, що він не доїв свій суп. А Лімардо дивиться на неї так, наче вперше в житті жінку побачив (також мені ясно, як божий день, що Лімардо намагався увічнити у своїй пам'яті незабутній образ Хуани Мусанте). Ця сцена, така зрозуміла суто по-людськи, закінчилася тим, що Хуана чомусь сказала шпигунові, Тадео, що він трохи задовго спав, тож чи не час йому подихати свіжим сільським повітрям? Лімардо не відповів на її тонкий натяк, він був зайнятий дуже цікавою справою: робив хлібні кульки (за таку дурнувату звичку наш кухар давно лупить усіх по пальцях).
Через дві-три години трапилася нова історія, і коли я вам її опишу, ви незлим, добрим словом згадаєте закон, завдяки якому вас запроторили до тюрми[253]. О сьомій вечора я, вірний своїй старій звичці, зазирнув до першого патіо, щоби поїсти собі там бусека[254], що її наші господарі замовляють переважно у закладі на розі. Отже, ви можете вгадати (адже ви вирізняєтеся такою видатною кмітливістю), кого ж я там побачив? Ось власне! Салівасо Пардо[255] власного персоною: капелюх із вузькими крисами, вдягнутий і взутий – весь як із голочки, геть тобі малюночок із "Фрая Мочо"[256]. Угледівши старого приятеля з Абасто, я кулею рвонув до своєї кімнати і вирішив на тиждень-два залягти там на дно.
Але вже через три дні Файнберг натякнув мені, що дорога вільна: Пардо встиг щезнути – звичайно ж, не заплативши, а разом із ним кудись запропали всі лампи з третього патіо (вціліла тільки одна – власне та, яку Файнберг носив у кишені). Я, щоправда, моментально запідозрив, що Носатому захотілося рознюхати, в чім тут річ, тому-то він і придумав цілу цю баєчку. Я до кінця тижня все ж таки просидів, зачинившись у своїй кімнаті, та почувався зовсім як у Бога за пазухою, поки кухар не виманив мене з неї назовні. Мушу вам сказати, що цього разу Носатий вирішив розповісти правду; взагалі, після цього я міг би насолоджуватися законною свободою, проте мене відволік один цілком банальний епізод – на перший погляд, звичайний, хоча уважний спостерігач щось таке неодмінно помічає. Лімардо перебрався із хоромів у комірчину (0,60 долара за день), а оскільки в нього не було навіть цих 0,60 долара, його змусили вести готельні рахунки. Але мене так легко не обдуриш, я блискавично запідозрив щось недобре; значить, він таким чином вирішив проникнути в бухгалтерію і порозвідувати там певні секрети. Отже, наш бевзь цілісінькі дні нібито просиджував над гросбухом. У мене в цьому закладі конкретних обов'язків нема; якщо я часом наглядаю за кухарем, то це тільки тому, що маю потребу бути бодай чимось корисним. Ось я і прогулювався собі туди-сюди, доки сеньйор Реновалес не заговорив зі мною батьківським тоном; і тоді мені довелося відповзти у свій закуток.
Десь через двадцять днів поширилися чутки, досить подібні на правду (хоч насправді абсолютно брехливі), начебто Реновалес хотів викинути Лімардо геть, а Сарленга не дозволив цього зробити. Але мене неможливо ошукати; хай навіть про це напишуть великими літерами у всіх газетах, я не повірю! З вашого дозволу, я хотів би викласти вам свою версію цих подій. Скажіть чесно, ось ви можете собі уявити, що сеньйор Реновалес – та й карає бідолашного недоумка? Або що Сарленга, з його характером, міг би повестися справедливо? Га? Навіть не намагайтеся, плюньте на ці вигадки; насправді все відбувалося зовсім інакше. Вигнати бевзя хотів Сарленга, до того ж Сарленга постійно над ним знущався, а захищав його Реновалес. І додам іще таке: мою точку зору на ці події поділяє і компанія із мансарди.
Але факт залишається фактом. Лімардо доволі швидко перестали задовольняти стіни кімнати-офісу, а тому він пішов завойовувати територію готелю – з такою швидкістю розливається оливкова олія, це просто неможливо зупинити. То він боровся з вічним протіканням даху над кімнатами за 0,60 долара, то фарбував у якийсь дурнуватий колір дерев'яну решітку, то виводив пляму зі штанів Сарленга; потім йому дозволили щодня вимивати до блиску перший патіо, наводити лад у хоромах і вигрібати звідти усе сміття.
Крім усього, Лімардо почав інтригувати і сіяти ворожнечу поміж персоналом: так йому було легше всюди встромляти свого носа. Наприклад, якось наші жартівники з мансарди сіли собі тихенько та й помалювали в яскраво-червоний колір кота із крамнички з причандаллям для гаражів. Мене лобуряки не запросили, оскільки знали, що я почав читати "Паторусу"[257]; цю книжку мені позичив доктор Ескудеро[258]. Цей випадок багато про що може розповісти спостережливій та швидкій на розум людині: власниця крамнички, яка ледве зводила кінці з кінцями, вирішила звинуватити одного з наших пройдисвітів із мансарди в тому, що той вкрав у неї кілька закруток на пляшки і дві-три лійки. Хлопців це пройняло – і вони вирішили зірвати злість на котові. А Лімардо зіпсував їм цілу пригоду, забрав у них напівпофарбовану тварину і щосили жбурнув її на дворик за готелем, кіт, до речі, міг собі переламати всі кості, і тоді дехто мусив би відповідати перед Товариством захисту тварин. Сеньйоре Пароді, я навіть згадувати не хочу про те, що вони зробили з цим кретином Лімардо: вони повалили його на кам'яні плити; один сів йому на живіт, другий тримав голову, третій змушував ковтати фарбу. Я також із превеликим задоволенням узяв би в цьому участь, скажімо, стукнув би його по макітрі, але, присягаюся, я злякався, що він впізнає мене навіть серед всіх тих людей, які навалилися на нього. Крім того, треба враховувати, що наші жартівники в таких справах украй скрупульозні, не мені вам про це казати, якби я вліз у цю бійку, був би з ними вже навіки зв'язаний. Саме в цю мить, як грім з ясного неба, наскочив Реновалес і розігнав усіх к бісовій матері. Двоє з трьох вигадників встигли добігти до комірчини, третій хотів було пробратися за мною до курника, проте важка рука Реновалеса його наздогнала – нехай навіть і там. Спостерігши таке батьківське виховання й турботу, я хотів уже був влаштувати Реновалесові овації, одначе свої бурхливі емоції відклав на потім. Селюк тим часом звівся на ноги; дивитися на нього було важко, та все ж він отримав свій приз. Сеньйор Сарленга особисто приніс йому склянку кандьялю[259] і змусив випити, примовляючи: "Ну ж бо, не вередуйте. Випийте залпом, до краплі, врешті-решт, чоловік ви чи не чоловік?"
Прошу вас про єдине, сеньйоре Пароді, не робіть з історії з котом негативних висновків про звичаї мешканців готелю. І для нас там світить сонечко; хоча деякі неприємні події залишили в мені несмачний осад, потім я оцінив їх із філософської точки зору – і сам же й посміявся над пережитими мною страхами. Навіщо ходити далеко?! Ось вам, наприклад, історія про деякі послання, написані синім олівцем. Ви тільки послухайте! Є люди, що не пропустять жодного приводу доскіпатися, їм аби привід поляскати язиком і попліткувати; вони все про всіх знають, але своєю маячнею наганяють на слухачів сон. А ось я кого хочете переплюну, якщо треба розповісти нову цікаву оповідку. Отже, одного дуже недоброго дня я повитинав ножицями багато сердечок із паперу, бо сорока принесла мені на хвості, нібито Хосефа Мамберто, племінниця галантерейника, яка крутила спідницею перед Файнбергом, – так ось, начебто ця Хосефа намагалася отримати назад ту нещасну блузу, що належалася їй за вже погашений купон. Щоби кожна муха в нашому готелі була в курсі цієї справи, я на всіх паперових сердечках написав вельми дотепний текст, звичайно, змінивши почерк. Написав же я ось що: "Сенсація! Новина! Хто у нас вже ось-ось-ось одружується з X. М.? Відповідь: пожилець готелю в блузі!" Я сам поширював сердечка і, коли ніхто не бачив, підсовував їх під двері, навіть під двері до туалету. Хочу вас запевнити, того дня їсти мені хотілося не більше, ніж поцілувати себе в лікоть, так я нетерпеливився; я ж бо не знав, чи вдасться мені ця витівка. Але страх, що я пропущу обідню другу страву, змусив мене з'явитися до їдальні вчасно. Я був у самій блузі, дуже собою задоволений, сидів на своєму місці та калатав ложкою по тарілці, щоби на мене звернули увагу та щоби помітили мою пунктуальність. Нараз вискочив кухар, я прикинувся, наче з величезною цікавістю читаю, що саме написано на паперовому сердечку, а більше нічого довкола себе не бачу.
