Шість головоломок для дона Ісидро Пароді - Борхес Хорхе Луїс
Його наче сам Мом[242] привів сюди під свої масні жартики з анекдотиками, але наступного року Лімардо з Момом на карнавалі таки не побачаться. Баста, з кінцями! Натягнули на нього дерев'яне пальто і віднесли його на Кінта-де-Ньято, тут не допоможуть навіть інфанти Арагона[243].
Моє серце б'ється в одному ритмі з серцем нашого міста, кажу це вам без зайвої скромності, відтак я позичив у слуги, що працює на кухні, костюм ведмедя, тому що слуга цей – справжнісінький мізантроп, на різні святкування він переважно не ходить, і навіть для танців не робить винятку[244].
Низько поклонившись клятому готелю, я вийшов ковтнути кисню. Хочете вірте, хочете ні, але того вечора стовпчик на термометрі побив рекорд зі стрибків у висоту, було так гаряче, що аж до дідька смішно. Потім оголосили, що до вечора дев'ятеро чоловік отримали сонячний удар. А тепер уявіть мене: я прогулююся з волохатою мордою, звичайно, з мене струмками стікає піт; поволеньки я починаю подумувати, як би то зняти із себе цю жахливу ведмежу шкуру, адже в нас є місця, де темно хоч в око стрель, і якби туди приблудив хтось із нашої мерії, то згорів би від сорому. Отож раз я вже щось постановив – крапка! Та, як тільки я остаточно вирішив зняти нарешті той триклятий костюм, переді мною з'явився знайомий продавець з ринку; таких, як він, іноді заносить і на Онсе. Мої легені вже тріумфували, бо я встигнув хапнути свіжого повітря, а довкола на кожному кроці стояли всілякі мангали та решітки на вугіллі, але тут я буквально остовпів і мало не втратив свідомість: зирк – аж коло мене стоїть один старий, одягнений як паяц, він за останні тридцять вісім років жодного карнавалу не пропустив, причому кожного разу пиячить зі своїм земляком з Темперлея[245]. Так ось, цей ветеран, попри те, що в нього вже голова, наче сніг, побіліла, не розгубився; одним махом руки він зірвав з мене ведмежу голову, ледве без вух не залишив, але вуха мої, на превелике щастя, міцно пришиті. Словом, чи то він особисто, чи то його дружбан у блазенському капелюсі (хтось із них або вони разом) вкрали у мене ведмежу голову; та я на них не серджуся, це я сам поводився як останній дурень, тому вони мені все гарно пояснили, я дістав те, на що нарвався, волоцюзі – по заслузі. Одне тільки прикро: тепер той слуга з кухні зі мною не розмовляє, бо він, здається, запідозрив, що голова ведмедя, яку в мене вкрали, – це та ж таки голова, в якій на карнавальній бричці сфотографувався доктор Родольфо Карбоне. До речі, про брички: одна з них, з якимось пройдисвітом на козлах і добрим тузінем ангеликів, доправила мене до моєї домівки. Це тому, що карнавал на той час уже потроху загасав, а я, якщо чесно, падав з ніг від утоми. Мої нові друзі закинули мене на самісіньке дно тої брички – я тільки захихотів до них на знак вдячності. Відтак я їхав собі, неначе справжній пан, і стиха підсміювався, а зовсім поряд із бричкою, краєм дороги, шкандибав якийсь незугарний нікчема, селянин, сухий, мов той скелет, і вкрай кепський на вигляд, він ледве тягнув за собою свою фіброву валізу, а ще – якийсь задрипаний пакунок. Я запросив бідолаху сісти до нашої брички.
А що мені захотілося пожартувати, адже карнавал надворі, думав, усіх розвеселю, то я гукнув до візника, мовляв, наша бричка не з тих, які підбирають всілякі покидьки. Одна дівчина зареготала – і я тої ж миті запросив її на побачення на вулиці Умаука[246], куди я, звичайно, так ніколи і не прийшов би, бо це майже коло самого ринку. Я взагалі-то набрехав їм, що нібито живу біля фуражних складів, – навмисне, аби вони не подумали, буцім я зовсім шушваль. Але Реновалес все зіпсував, він узагалі такий чоловік, що навіть простого не тямить; ще з порогу почав на мене кричати: бачте, у Пахабрави[247] десь пропали п'ятнадцять сентаво, залишені у жилетці, а на кого ще, як не на мене, можна звалити таку притичину? Вони стали брехати, ніби я їх пропив у "Лаппоніасе"[248]. Ну, а далі було ще гірше. У мене добре око, я за півкварталу вгледів того пройдисвіта з валізою, він якраз плентався сюди, мало не падав з ніг від утоми. Я не став якось особливо прощатися, довгі проводи – зайві сльози, відтак швиденько зіскочив із брички і метнувся в закуток у підворітті, щоб не нариватися на casus belli[249]. Але я не втомлююся повторювати: спробуйте-но зрозуміти цих голодранців. Я виходив зі своєї кімнати, за яку платив 0,60 долара за ніч, з'ївши відварені холодні овочі та ковтнувши домашнього вина, що його мені дали за костюм ведмедя; у патіо я наткнувся на селянина, який навіть не відповів на моє "добридень".
Ви лиш подумайте, чого тільки в нашому житті не стається. Цілих одинадцять днів цей бевзь провів у розкішному великому номері, в хоромах, як ми його називаємо, звичайно, вікнами він виходить на перший патіо. Ви ж і самі розумієте: в усіх, хто там живе, гонор аж із вух видимає. От, наприклад, Пахабрава: він жебрає, але суто з любові до мистецтва, дехто навіть запевняє, що він – мільйонер. Спочатку знайшлися такі пророки, які стверджували, що бевзя у хороми не допустять, тому що тамтешня компанія страшенно високої про себе думки. І що ж?! За весь час ніхто з тих, хто із ним там жив, жодного разу не нарікнув. Ви собі не подумайте, ні один із них ані не писнув, ані не гаркнув. Новий пожилець поводив себе – мов шовковий. Він завжди в один і той же час випивав трохи якогось зілля, ковдри не крав, платив без помилок і справно, тон із людьми узяв правильний, матраци не тельбушив, як то роблять декотрі романтичні натури, думаючи, що ці матраци натоптані папірцями в один песо… Я щиросердо запропонував йому свої послуги, сказавши, що коли йому раптом щось знадобиться, то я в готелі… Пам'ятаю, одного туманного дня я приніс йому з перукарні коробку сигар "Ноблес"[250], і він мене однією з них пригостив, щоб я потім собі викурив її – от ніби понасолоджувався. Але ж і часи були, я готовий перед тими часами зняти капелюха.
Ну, а коли він вже в нас, здавалося, остаточно прижився, це була субота, як зараз пам'ятаю, він нам чомусь сказав, що готівки у нього залишилося всього-на-всього п'ять сентаво; я тоді ще (мені досі соромно) в душі посміявся, уявивши, як оце в неділю рано Сарленга спочатку конфісковує його валізу, а тоді викидає голим-босим на вулицю, оскільки той не може заплатити за своє місце. "Ель Нуево Імпарсіаль", як і кожен із нас, ви ж знаєте, має якісь недоліки, але в усьому, що стосується порядку та дисципліни, наш заклад більше подібний на тюрму, ніж на щось інше. Тепер настав час сказати, що у нашому готелі проживає одна надзвичайно весела компанія – троє лобуряк-веселунів; вони мешкають у кімнатчині на мансарді й цілими днями мають тільки дві речі до діла: кепкують із Носатого та балакають про футбол. Я їх іще вдосвіта намагався розбудити і гукав, щоб вони подивилися на спектакль. Але хочете – вірте, хочете – ні, їхні лінощі перемогли, з місця вони не зрушили. Я ж напередодні всіх попередив, навіть роздав кожному в руки плакат із написом: "Сенсація! Вбивчі новини! Кого незабаром викинуть на вулицю? Відповідь буде завтра!" Але зізнаюся, лобурі небагато втратили. Клавдіо Сарленга нас розчарував; це не людина, а якась суцільна лотерея, ніколи не знаєш, чого від нього чекати. Ще перед дев'ятою ранку я був на бойовому посту; щоби збавити час, лаявся з кухарем. Хуана Мусанте запідозрила мене у злих намірах, сказала, начебто я постійно стирчу на даху, аби скористатися моментом і поцупити випрану білизну зі шворок. Тоді як я всього лише влаштував собі там пункт спостереження. Одначе спектакль не вдався. Якщо я не помиляюся, десь коло сьомої ранку наш бевзь вийшов у патіо вже одягнений, Сарленга якраз там замітав. Ви думаєте, що воно зупинилося та подумало, що осьдечки чоловік, дуже занятий, оце він замітає подвір'я, а тому не буду надокучати. Ой ні, він із ним забалакав, ніби нічого не сталося. Я не чув, що саме той йому був сказав, та Сарленга поплескав його легенько по плечі, на тому кіно й закінчилося. У мене щелепа відвисла від здивування, геть зовсім не міг повірити власним очам! Я ще дві години поспіль смажився на даху, все чекав, чи буде якесь продовження, так би мовити, сидів, дожидаючи другої серії, поки, як віск, не розплавився під стоклятим сонцем. Коли я зійшов униз, селюк порався на кухні й дуже мило пригостив мене смачненьким супом. Я людина товариська, можу зійтися з кожним, тож почав із ним розмову ні про що, зірвавши квіти з подій дня, бо вирішив дещо в нього вивідати; він приїхав із Бандерало, і в моїй голові заворушилася підозра, що він з'явився з певною делікатною місією, простіше кажучи, що це чоловік Мусанте підіслав його сюди, аби все повинюхувати: тиць – туди, тиць – сюди, що тут воно та як? Мене аж розпирало від цікавості. Але спершу я мусив втертися до нього в довіру, тож розповів йому одну історійку, котра нікого не залишить байдужим[251]. Йдеться про випадок із преміальним купоном взуттєвої фабрики "Титан", це такі купони, які можна обміняти на блузу. Наш Файнберг утелющив купон племінниці галантерейника, а ця взяла і не помітила, що купон уже використаний. У вас просто волосся стане сторч від здивування, коли я скажу, що той селюк і бровою не повів, слухаючи мою розповідь, навіть в кінці, коли я дійшов до місця, як Файнберг, вбраний у ту ж таки блузу, дає купон дівулі; причому, кажу, дурепа не дивиться на нього, ну, бо ніби для чого їй це; вона збаламучена улесливістю і казочками цього пронози, тож нічого не зауважує. Я договорив, але тут же збагнув, що мій співрозмовник поринув у свої думки і що його взагалі ніщо не гребе.
Вирішивши, що треба брати бика за роги, тобто приперти його до стінки, я отак просто в лоб його запитав: як тебе звуть, га? Мій приятель засмикався, закліпав очима, але часу, щоби придумати якусь, бодай ідіотську відмовку, щоб якось повіднікуватися, в нього не було; він довірився мені, на мою превелику радість, і сказав, що його звуть Тадео Лімардо.
Як-то кажуть, злодій у злодія дубця вкраде, і на кожного шпигуна власний шпигун знайдеться. Отже, я почав було за ним стежити – і стежив, доки того ж таки вечора він не пообіцяв мені, що якщо я не припиню за ним волочитися, наступаючи йому на п'яти, то він всі зуби мені повибиває.
