Шляхи свободи: Зрілий вік - Сартр Жан-Поль
Він тішився нагодою ненавидіти іншого.
Матьє він здибав на сходовому майданчику четвертого поверху.
— Вітаю, — мовив той, — не сподівався зустріти тебе.
— Я ходив гуляти з котами, — сказав Даніель. Він здивувався, відчувши в собі якесь тепло.
— Зайдеш до мене? — квапливо спитався він.
— Авжеж. Хочу попросити за одну послугу.
Даніель кинув на нього швидкий погляд і помітив, що лице в нього землистої барви. "В нього страшенно заклопотаний вигляд", подумав собі він. Йому захотілося допомогти Матьє. Вони піднялися. Даніель вставив ключа в шпарину і відчинив двері.
— Заходь, — мовив він. І легенько доторкнувся до плеча Матьє, та відразу ж відсмикнув руку. Матьє ввійшов до кімнати й сів у фотель.
— Я так і не второпав, що там набалакала мені консьєржка. — сказав він. — Вона сказала, ніби ти повіз своїх котів до сестри. Ти що, помирився з нею?
Зненацька в Даніелі щось немов би взялося кригою. "Яке обличчя було б у нього, якби він дізнався, куди я їздив?" Без жодної симпатії він поглянув у розсудливі й пронизливі очі приятеля:"Так, це правда, він геть нормальний". Даніель відчув, що поміж ними прірва. Він зареготався.
— А, та вже ж! До сестри... та прибрехав я трохи, — відказав він. Він знав, що Матьє не буде наполягати: в нього була недобра звичка вважати Даніеля вигадником, і він ніколи не намагався з'ясувати мотиви, що спонукали його брехати. І справді, Матьє спантеличено зиркнув на кошика і замовк.
— Ти дозволиш? — поспитався Даніель.
Він мов би геть засох. У нього було тільки одне бажання: хутчій відкрити кошика:"Що ж то за крапля крови?" він став навколішки, думаючи:"Зараз вони вчепляться мені простісінько в обличчя", й нахилив обличчя над кришкою так, щоб воно було в межах їхнього засягу. Він подумав, одмикаючи замок:"Невеличке прикре видовище йому не зашкодить. Хоч на мить утратить свій оптимізм і поважний вигляд". Поппея з гарчанням вискочила з кошика і побігла на кухню. Потім виліз Сціпіон: він зберігав гідність, та все ж у ньому відчувався неспокій. Розміреною ходою він підійшов до шафи, понуро озирнувся, потягнувсь і дременув під ліжко. Мальвіна й не ворухнулася. "Поранена", подумав Даніель. Вона лежала на дні кошика, мов нежива. Даніель зачепив її пальцем за підборіддя і силоміць підняв голову: вона добряче заробила кігтями по носі, ліве око було заплющене, та крови не було. На писку чорнів струп, а шерсть довкола нього була колюча й липка.
— Що скоїлося? — запитав Матьє. Він підвівся і ввічливо поглянув на кішку. "Він вважає мене смішним, бо я панькаюся з кішкою. Якби йшлося про дитину, то це було б для нього природним".
— У Мальвіни глибока рана, — пояснив Даніель. — Мабуть, її подряпала Поппея, вона геть нестерпна. Даруй мені, друже, зачекай трохи, поки я промию їй рану.
Він підійшов до шафи, дістав звідти пляшечку з арнікою і вату. Матьє стежив за ним, не зронивши і пари з уст, а потім старечим жестом провів долонею по чолу. Даніель почав промивати Мальвіні носа. Кішка мляво пручалася.
— Ти моя гарненька, — приказував Даніель, — ти ж моя розумниця. Ну ж бо! Ну! Отак!
Він гадав, ніби дратує Матьє цими маніпуляціями, і це додавало йому охоти. Та коли він підняв голову, то побачив, що Матьє похмуро втупився у порожнечу.
— Вибач, любий друже, — зворушливим голосом сказав Даніель, — ще хвилину, не більш. Треба помити цю тварину, ти ж знаєш, вони вмить можуть заразитися. Ти не гніваєшся? — додав він, щиро усміхаючись.
Матьє раптом здригнувся і засміявся.
— Давай, давай, — відказав він, — тільки не дивися на мене своїми оксамитовими очима!
"Своїми оксамитовими очима!" Перевага Матьє була огидна:"Він думає, що знає мене, він говорить про мої вигадки, про мої оксамитові очі. Він геть не знає мене, та задля забавки чіпляє на мене ріжні ярлики, наче я предмет якийсь".
Даніель сердечно засміявся і дбайливо витер Мальвіні писок. Кішка заплющила очі, вона не тямила себе від екстазу, та Даніель знав, що вона страждає. Він легенько ляснув її по спині.
— Ну от, — підводячись, мовив він, — завтра і сліду не зостанеться. Та знаєш, Поппея добряче дернула її пазурями.
— Поппея? От же ж стерва! — сказав Матьє з відстунім виглядом.
Раптом він мовив:
— Марсель вагітна.
— Вагітна!
Подив Даніеля тривав недовго, він боровся із нестримним бажанням розреготатися. Он воно що! Он воно що! "Мало того, що це створіння щомісяця дзюрить кривлею, воно ще й плодюче, мов та жаба". Він з огидою подумав, що сьогодні ввечері побачить її. "Цікаво, чи вистарчить у мене сміливости доторкнутися до її руки".
— Я страшенно стурбований, — з розважливим виглядом сказав Матьє.
Даніель глянув на нього і стримано мовив:
— Розумію тебе.
Потім квапливо обернувся до нього спиною, ніби щоб поставити пляшечку з арнікою до шафи. Даніель боявся увіч йому розреготатися. Він почав думати про материну смерть, у таких випадках це завжди допомагало. Обійшлося двома-трьома конвульсивними посмикуваннями. Матьє за його спиною розважливо провадив:
— Головне, що це принижує, — сказав він. — Ти не дуже часто бачиш її, ти уявити собі не можеш, яка це Валькірія. Валькірія у спальні, — без будь-якої злости докинув він. — Для неї це жахливе падіння.
— Та воно так, — співчутливо сказав Даніель, — але ж і для тебе не ліпше: як не старайся, а тепер вона повинна викликати в тобі відразу. Я знаю, в мені це вбило б кохання.
— В мене немає більше кохання до неї, — сказав Матьє.
— Немає?
Даніель вельми здивувався, його кепський гумор де й подівсь:"Сьогодні ввечері буде гарна колотнеча". Він запитав:
— Ти сказав їй про це?
— Звичайно ж, ні.
— Чому "звичайно ж"? Треба, щоб вона це знала. Ти її...
— Ні, я не хочу її кидати, якщо ти це маєш на увазі.
— А як же ж воно буде?
Даніель геть звеселився. Тепер він поквапиться, щоб побачитися з Марсель.
— А ніяк, — відказав Матьє. — Тим гірше для мене. Не її провина, що я більше її не люблю.
— А що, твоя хіба?
— Так, — коротко відказав Матьє.
— Ти будеш потайки приходити до неї і...
— А інакше як?
— Так от, — сказав Даніель, — якщо ти довгенько гратимешся в цю гру, то врешті зненавидиш її.
Матьє мав понурий і впертий вигляд.
— Я не хочу, щоб вона страждала.
— Ну, якщо тобі хочеться принести себе в жертву... — байдуже сказав Даніель. Коли Матьє починав корчити з себе квакера, Даніель його ненавидів.
— А чим я пожертвую? Ходитиму до ліцею, так само зустрічатимуся з Марсель. Раз на два роки писатиму одну новелу. Саме це я досі й робив. — І додав з гіркотою, якої Даніель за ним досі не помічав: — Я ж недільний письменник. Втім, — сказав він, — я звик до неї, мене вкрай засмутило б, якби я не зміг бачити її.
Запала мовчанка. Даніель сів у крісло напроти Матьє.
— Треба, щоб ти допоміг мені, — озвався Матьє. — В мене є адреса, та немає грошей. Позич мені п'ять тисяч.
— П'ять тисяч... — невпевнено повторив Даніель. Його тугий гаманець лежав у внутрішній кишені, гаманець торгівця свиньми, його треба було тільки відкрити і дістати п'ять тисяч. Матьє раніше часто допомагав йому.
— До кінця місяця я віддам тобі половину, — сказав Матьє. — А другу до чотирнадцятого липня, якраз тоді я одержу платню за серпень і за вересень укупі.
Даніель глянув на його землисте обличчя і подумав:"Цей тип страшенно засмучений". Потім він подумав про котів і відчув, що в ньому немає жалости.
— П'ять тисяч франків! — зажурено мовив він. — Таж їх у мене немає, старий, от що...
— Ти ж днями казав мені, що в тебе накльовується грошова оборудка.
— Знаєш, старий, оборудка ця не вигоріла: ти ж знаєш, що таке біржа. Втім, усе це просто: в мене купа боргів.
Він і не думав надавати своєму голосові великої щирости, йому не хотілося переконати Матьє. Та, побачивши, що той не вірить, Даніель розлютився:"А йшов би він під три чорти! Він вважає себе таким проникливим, гадає, ніби бачить мене напрозір, питається, чому це я повинен допомагати йому: нехай запозичається в таких, як сам". Найдужче дратувало те, що в нього був звичайний бундючний вигляд, Матьє не втрачав його навіть у журбі.
— Гаразд! — схвильовано сказав Матьє. — Ти й справді не можеш?
Даніель подумав:"У нього і справді велика скрута, якщо так наполягає".
— Звичайно ж. Мені дуже шкода, старий.
Йому було ніяково від збентежености Матьє, але не так уже й неприємно: все одно, що здерти ніготь. Даніель полюбляв двозначні ситуаціїї.
— Тобі терміново треба? — чуло поспитався він. — Може, позичиш у когось іншого?
— О, знаєш, кого вже не хотів би я турбувати, то це Жака.
— А й правда, — трохи розчаровано сказав Даніель, — ще ж є твій брат. Можеш бути певен, що гроші у тебе вже в кишені.
Матьє мав спантеличений вигляд.
— Легко сказати. Він взяв собі в голову, що позичити мені ще бодай одне су — значить, надати мені кепську послугу. "В твоєму віці, — сказав він мені, — пора вже бути незалежним".
— О, тоді він тобі напевне позичить, — прямо заявив Даніель. Він поволі висолопив кінчик язика і з утіхою почав облизувати верхню губу: із самісінького початку він зумів знайти тон удаваного і хвацького оптимізму, що неабияк лютить людей.
Матьє зашарівся.
— Тож бо й воно. Я не хочу казати йому, навіщо ці гроші.
— Правильно, — сказав Даніель. І трохи подумав. — Ти можеш звернутися в оті товариства, ну, ти знаєш, ті, що позичають гроші службовцям. Треба сказати, люди часто потрапляють до лихварів. Та тобі наплювати на відсотки, як тільки ти одержиш гроші.
Матьє начебто зацікавився, і Даніель з досадою подумав, що трохи заспокоїв його.
— Що це за люди? Відразу позичають?
— Де там, — хутко відгукнувся Даніель. — Днів з десять зволікають: їм треба дізнатися, що ти за один.
Матьє замовк, здавалося, він міркував; Даніель раптом відчув м'який поштовх: Мальвіна плигнула йому на коліна й, муркочучи, вклалася там. "Ось хто не пам'ятає кривди", з відразою подумав Даніель. Він заходився легко й недбало погладжувати її долонею. Тваринам і людям не вдавалося його ненавидіти — через їхню інертну добродушність, а, може, й через його обличчя. Матьє по вуха поринув у свої нікчемні підрахунки: він теж не пам'ятав кривди. Даніель схилився над Мальвіною і почав чухати її за вухами: рука його тремтіла.
— В глибині душі, — не дивлячись на Матьє, озвався він, — я майже радий, що в мене катма грошей.