Пошуки абсолюту - Бальзак Оноре де
Так ми поновимо наші прибутки, а частину з тих грошей, які складуть суму майже в сто тисяч дукатів, ти візьмеш для продовження своїх дослідів. Мені з дочками багато не треба. З часом, якщо ми житимемо ощадливіше, можна вставити в порожні рами інші картини, і ти знову будеш щасливий.
Валтасар підвів голову й подивився на дружину радісно й водночас боязко. Ролі перемінилися. Дружина стала заступницею чоловіка. Той, хто був такий, ніжний у своїх почуттях, той, чиє серце билося в одному ритмі з серцем Хосефіни, тримав її тепер у обіймах, не помічаючи, як тремтіла вона від жахливої конвульсії, як у неї сіпалися нервовим дрожем губи та шкіра на голові.
— Я не наважувався сказати тобі, що перебуваю вже на волосинку від Абсолюту. Мені лишається тільки піддати метали дії величезного жару в середовищі, де зовсім не буде повітря, тобто в абсолютній порожнечі, і я перетворю їх на газ.
Пані Клаас не витримала, почувши цю егоїстичну відповідь. Вона чекала палкої подяки за свої жертви, а натомість зіткнулася з новою хімічною проблемою. Вона рвучко підвелась і, покинувши чоловіка, вийшла до вітальні, де впала в крісло між наполоханими дочками і залилася слізьми. Маргарита та Фелісія взяли її кожна за руку, стали біля крісла навколішки і заплакали разом з нею, не знаючи причини її горя і раз у раз запитуючи:
— Що з вами, матусю?
— Бідолашні діти! Прийшла моя смерть, я це відчуваю.
На ці слова Маргарита здригнулася, тільки тепер помітивши на материному обличчі сліди тієї особливої блідості, яка властива людям смуглявим.
— Марто! Марто! — закричала Фелісія.— Ходіть сюди, ви потрібні мамі!
Стара дуенья прибігла з кухні і, побачивши, що на свіжому, смагло-рум'яному обличчі пані Клаас проступила зеленава блідість, вигукнула по-іспанському:
— Тіло Христове! Пані вмирає!
Вона прудко вибігла на кухню, звеліла Жозетті нагріти воду для ножної ванни і повернулася до своєї господині.
— Не лякайте пана, нічого йому не кажіть, Марто! — вигукнула Хосефіна.— Сердешні мої дівчатка,— провадила вона, пригортаючи Маргариту та Фелісію до серця рухом, сповненим безнадії.— Хотілося б мені пожити довше, щоб побачити вас щасливими й одруженими. Марто,— вела вона далі,— скажіть Мюлькіньє, хай він сходить до абата де Соліса й від мого імені попросить його прийти до нас.
Це було громовим ударом, відлуння якого, звичайно, досягло й кухні. Жозетта і Марта, глибоко віддані пані Клаас та її дочкам, були приголомшені, адже більше нікого на світі вони не любили. Почувши жахливі слова: "Пані помирає, пан її вбив. Скоріше приготуй гірчичну ванну для ніг!" — Жозетта не втрималася і сказала на адресу Мюлькіньє кілька промовистих слів. Лакей, холодний і незворушний, їв собі, сидячи край столу біля вікна, крізь яке на кухню, чисту й прибрану, немов будуар чепурухи, вливалося з двору світло.
— Так воно й мало статися,— сказала Жозетта, зиркнувши на Мюлькіньє, і стала на табурет, щоб зняти з полиці казан, який блищав, мов золото.— Жодна мати не змогла б спокійно дивитись, як батько задля розваги пускає на вітер своє багатство — і то яке багатство!
Жозетта, чиє личко, облямоване круглим чепчиком з рюшем, скидалося на німецькі щипчики для горіхів, кинула на Мюлькіньє ядучий погляд, і її зелені оченята із запаленими повіками, здавалося, бризнули отрутою. Старий лакей нетерпляче знизав плечима з виразом, який зробив би честь самому Мірабо, потім запхав у свого величезного рота шматок хліба з маслом.
— Замість надокучати панові, ліпше пані дала б йому грошей, і скоро всі ми купалися б у золоті! Зовсім трохи нам невистачає, щоб відкрити...
— То в чому річ? Є ж у тебе двадцять тисяч франків заощаджень, ти б і запропонував їх панові! Він же твій хазяїн і ти так віриш у його обіцянки...
— Нічого ти в цьому не розумієш, Жозетто, грій ото свою воду,— відповів фламандець, уриваючи кухарку.
— Одне я розумію добре: було в домі столового срібла фунтів п'ятсот, не менше, а ви з паном усе переплавили, і дай лишень вам волю, то ви не тільки срібло, ви й золото на мідяки перетворите.
— А пан спровадить пані в могилу,— сказала Марта, заходячи до кухні.— Нащо йому дружина, яка його стримує і не дає пустити все на вітер? Мабуть, чорт у ньому сидить. Та й ти, Мюлькіньє, йому допомагаючи, занапастиш душу, їй-Богу, занапастиш, якщо вона в тебе є, бо всі в нас у домі журяться, а ти холодний, мов крига. Панночки он слізьми заливаються, як Марія Магдалина. Іди ото поклич абата де Соліса.
— Пан звелів мені прибрати в лабораторії,— сказав лакей.— До Ескершенського кварталу звідси не близько. Ідіть самі.
— Та ви гляньте на це страховисько! — сказала Марта.— А хто зробить пані ванну для ніг? Ти хочеш, щоб вона вмерла? У неї кров шугнула в голову.
— Мюлькіньє,— сказала Маргарита, заходячи до зали, суміжної з кухнею,— коли йтимете додому від абата де Соліса, загляньте до пана П'єркена, лікаря, і попросіть його негайно прийти сюди.
— Ага, підеш! — кинула Жозетта.
— Пан звелів мені прибрати в лабораторії, мадмуазель,— відповів Мюлькіньє, обернувшись до служниць і кинувши на них зневажливий погляд.
— Тату, чи не міг би ти відпустити Мюлькіньє? — сказала Маргарита, звертаючись до Валтасара, який у цю мить з'явився на сходах.— Нам треба послати його до міста.
— Підеш, підеш, гаспиде! — озвалася Марта, почувши, що Клаас звелів Мюлькіньє виконувати доччине розпорядження.
Через те, що лакей так мало дбав про домашні справи, не раз між ним та двома служницями виникали суперечки і на противагу його байдужості Жозетта та дуенья стали виявляти ще палкішу відданість своїй пані. Ця боротьба, спершу така дріб'язкова, згодом позначилася на всьому майбутньому родини Клаасів, коли їм знадобилася допомога в нещасті.
Валтасар зійшов униз вкрай неуважний, і навіть не помітив, як зле стало його дружині. Він узяв Жана на коліна і став машинально його підкидати, думаючи про проблему, якою тепер мав змогу зайнятися. Він побачив, як принесли дружині ванну для ніг,— Хосефіна лишилася у вітальні, не маючи сили підвестися з крісла, в якому напівлежала. Він подивився також на дочок, що упадали коло матері, але навіть не спитав себе, чому вони так метушаться. Коли Маргарита або Жан говорили що-небудь, пані Клаас наказувала їм замовкнути, киваючи на Валтасара. Було над чим замислитися Маргариті, дівчині вже досить великій і достатньо розважливій, щоб поспостерігати за матір'ю і за батьком, оцінити їхню поведінку. В житті кожної родини неминуче настає час, коли діти стають суддями батьків, якщо не з власної волі, то несамохіть. Пані Клаас розуміла, наскільки це небезпечно. З любові до Валтасара, вона намагалася виправдати в Маргаритиних очах ті риси батькової поведінки, які розумній і чесній шістнадцятирічній дівчині могли здатися вадами. Отож глибока пошана до чоловіка, яка за цих обставин спонукала пані Клаас принишкнути, щоб не порушувати його роздумів, мала навіяти дітям своєрідний острах перед величчю батьківського авторитету. Та хоч якою заразливою була ця готовність до самопожертви, вона тільки змушувала Маргариту ще дужче захоплюватися матір'ю, з якою її тісніше пов'язувало повсякденне життя. Це почуття пояснювалося тим, що дівчина чуттям угадувала, як страждає мати, і, природно, дошукувалася, в чому ж причина. Жодна людська сила не могла перешкодити тому, щоб рано чи пізно Маргарита зрозуміла — хай навіть з якогось випадкового зауваження Марти або Жозетти,— чому ось уже чотири роки родина перебуває в такому скрутному становищі. Незважаючи на стриманість пані Клаас, її дочка потроху, помалу, нитка за ниткою розплутувала таємничу інтригу сімейної драми. Рано чи пізно Маргарита неминуче мала стати найближчою повірницею матері, а згодом, коли настане час розв'язки,— найневблаганнішим суддею батька. Тому всю увагу пані Клаас звернула на те, щоб прищепити Маргариті свою відданість Валтасарові. Бачачи тверду вдачу дочки, її розважливість, вона тремтіла на думку, що між нею і Валтасаром може початися боротьба, коли по смерті матері дівчина замінить її у домашніх справах. Бідолашна жінка дійшла до того, що стала більше боятися наслідків своєї смерті, аніж самої смерті. Саме стурбованість долею Валтасара проявилася в рішенні, яке щойно вона прийняла. Звільнивши чоловікову маєтність від боргів, вона забезпечувала йому незалежність і запобігала всяким суперечкам, відокремивши чоловікові прибутки від прибутків дітей. Вона сподівалася бачити Валтасара щасливим аж до тієї хвилини, коли їй доведеться навіки склепити очі. Крім того, вона хотіла передати Маргариті свою душевну чуйність, хотіла, щоб дівчина взяла на себе її роль ангела-охоронця при Валтасарі й опікувалася б усією родиною, дбаючи про її щастя й добробут. У такий спосіб чи не проливала б вона і з могили світло любові на тих, хто був дорогий для неї? Разом з тим Хосефіні не хотілося принизити батька в очах дочки, завчасу втаємничивши дівчину в ті побоювання, які вселяла їй Валтасарова пристрасть до науки. Вона пильно вивчала душу і характер Маргарити, щоб знати, чи зможе ця юна дівчина самохіть замінити матір — своїм братам і сестричці, лагідну й ніжну дружину — своєму батькові. Тому останні дні пані Клаас були отруєні розрахунками та побоюваннями, в яких вона нікому не сміла признатися. Недавня сцена завдала їй смертельного удару, і вона мусила тепер подумати не тільки про нагальні справи, а й про майбутнє. Тоді як Валтасар, неймовірно далекий від усього, що стосувалося ощадливості, багатства, турбот про родину, думав лише про те, як знайти Абсолют. Глибока тиша панувала у вітальні, порушувана тільки постукуванням ноги по підлозі — Клаас і далі підкидав коліно, не помітивши, що Жан уже звідти зліз. Сидячи біля матері, дивлячись на її бліде згорьоване обличчя, Маргарита іноді оберталася до батька, дивуючись його бездушності. Незабаром гримнули, зачиняючись, двері парадного під'їзду, й Клааси побачили абата де Соліса — він повільно йшов через двір, спираючись на руку свого племінника.
— О, і Еммануель прийшов! — сказала Фелісія.
— Чудовий хлопець! — озвалася пані Клаас, помітивши Еммануеля де Соліса.— Я рада його бачити.
Маргарита зашарілася, почувши слова похвали, що мимоволі вихопилися в матері.
