Пошуки абсолюту - Бальзак Оноре де
Та попри зусилля, яких докладав Валтасар, прагнучи якнайліпше зіграти роль гостинного хазяїна, попри його награну люб'язність та фальшивий вогонь дотепності, втома, що змагала його на другий день, свідчила, наскільки безпросвітна його туга.
Ці постійні свята тільки вдавано полегшували недугу, підкреслюючи її невиліковність. Наче кущики, за які хапається людина, коли летить у провалля, вони сповільнювали падіння, але робили його ще боліснішим. Валтасар ніколи не згадував про свої колишні заняття, не висловлював жалю, відчуваючи, що сам поставив себе в такі умови, за яких для нього неможливо знову почати досліди, але рухи його стали млявими, голос ослаб, і він здавався людиною, котра щойно перенесла тяжку хворобу. Його туга проявлялася навіть у тому, як він брав щипці й неуважно будував у каміні піраміду із шматків кам'яного вугілля. Коли надходив вечір, Валтасар не приховував полегкості — мабуть, сон звільняв його від надокучливих думок. А вранці він прокидався засмучений, бачачи перед собою нескінченний день, який доведеться прожити і, здавалося, подумки прикидав, скільки ж часу йому треба вбити — так стомлений мандрівник намагається зміряти поглядом пустелю, яку збирається перейти. Хоча пані Клаас і знала причину цієї зажури, вона намагалася не помічати її спустошливих наслідків. Сповнена рішучості витримати докори розуму, вона була безпорадна перед великодушністю серця. Вона не осмілювалася запитати Валтасара, що з ним, коли той слухав розповіді дочок або Жанів сміх із виглядом людини, поглинутої своїми думками; але вона здригалася в ті хвилини, коли бачила, як він проганяє від себе смуток і з почуття великодушності, щоб нікому не завдавати горя, прикидається веселим. Коли батько жартував з дочками або грався з Жаном, очі в Хосефіни наповнювалися слізьми, і вона йшла геть, щоб приховати, як хвилює її така самопожертва, ціну якій жінки знають добре, адже вона розбиває їм серце. В такі хвилини пані Клаас хотілося вигукнути: "Убий мене і роби, що хочеш!" Помалу-малу очі у Валтасара втратили живий блиск і набули того тьмяного відтінку, від якого такими сумними здаються очі в старих дідів. Хоч він і далі виявляв до дружини знаки уваги, хоч і говорив їй ласкаві слова, усе це він, здавалося, робив надсилу. Наприкінці квітня подібні симптоми різко посилились і неабияк сполошили пані Клаас. Це видовище стало для неї нестерпним, адже вона вже тисячу разів дорікала собі, захоплюючись тим, з якою фламандською непохитністю зберігає чоловік вірність своєму слову. Одного дня, коли Валтасар видався їй пригніченішим, ніж будь-коли, вона перестала вагатись і вирішила всім пожертвувати, аби тільки вернути його до життя.
— Мій друже, я звільняю тебе від твоєї обіцянки,— сказала вона.
Валтасар подивився на неї здивованим поглядом.
— Ти все думаєш про свої досліди, так? — провадила Хосефіна.
Він відповів удавано безтурботним жестом, і в неї серце стислося. Пані Клаас мала досить часу, щоб виміряти глибину прірви, куди обоє вони мали скотитися, проте вона не збиралася дорікати йому. Навпаки. Вона взяла його за руку і ніжно її потисла.
— Дякую, любий, тепер я певна у своїй владі, адже заради мене ти приніс у жертву щось дорожче для тебе, аніж життя. Тепер моя черга жертвувати! Хоч я уже й продала кілька своїх діамантів, їх ще лишилося досить, а якщо я додам до них ті, які перейшли мені у спадок від брата, я роздобуду гроші, необхідні для твоїх дослідів. Я призначала ці оздоби нашим дочкам, але хіба твоя слава не стане для них ще більшою окрасою? А крім того, коли-небудь ти обдаруєш їх діамантами ще прекраснішими, чи не так?
Радість, яка несподівано осяяла чоловікове обличчя, довела розпач Хосефіни до крайньої межі — вона з болем переконалася, що пристрасть сильніша за нього самого. Клаас вірив у свій успіх і, не вагаючись, ступав на шлях, який, на думку його дружини, вів до безодні. Йому — віра, їй — сумнів. Їй — найтяжча ноша: хіба жінка не страждає завжди за двох? У цю мить вона хотіла б повірити в успіх, щоб виправдатися за свою співучасть у неминучій розтраті їхнього багатства.
— Усього мого життя замало, щоб любов'ю віддячити за твоє самозречення, Пепіто,— сказав розчулений Клаас.
Тільки-но він вимовив ці слова, як увійшли Маргарита й Фелісія і привіталися з ними. Пані Клаас у замішанні опустила очі, не сміючи глянути на дітей, яких щойно вона позбавила статку задля химери. А чоловік, навпаки, посадив дочок на коліна і став весело гомоніти з ними, щасливий вилити радість, яка переповнювала його.
Від того дня пані Клаас стала поділяти з чоловіком його напружене життя. Майбутнє дітей, суспільне становище їхнього батька стали для неї не менш могутніми спонуками, ніж для Клааса слава й наука. Отже, бідолашна жінка не знала більше й хвилини спокою, після того як за посередництвом абата де Соліса, Хосефіниного духівника, усі фамільні діаманти було продано в Парижі, й фабриканти хімічних продуктів поновили свої поставки. Знемагаючи від постійної тривоги за чоловіка, якого терзав демон науки і спопеляла нестямна пристрасть до досліджень, вона жила в постійному чеканні й цілими днями сиділа, наче заціпеніла, прикута до крісла самою силою своїх бажань, які, на протилежність Валтасарові, не знаходили собі поживи в напруженій праці й шарпали її душу, посилюючи страх і сумнів. Іноді, картаючи себе за поблажливість до манії, яка не могла привести до успіху і яку осуджував абат де Соліс, вона вставала, наближалася до вікна, що виходило на внутрішній двір, і з жахом кидала погляд на димар над лабораторією. Коли звідти валував дим, вона дивилася на нього з розпачем у душі, її хвилювали тоді найсуперечливіші думки. Вона бачила, як з димом розвіюється статок її дітей, але ж вона рятувала життя їхньому батькові — а чи не найперший її обов'язок дбати про його щастя? Така думка заспокоювала її на хвилину. Вона здобула право заходити в лабораторію й там залишатися; але незабаром їй довелось відмовитися від цього сумного привілею. Надто вона страждала, бачачи, що Валтасар зовсім не звертає на неї уваги, а іноді її присутність тільки заважає йому. Там вона пережила напади ревнивого роздратування, її охоплювало нестямне бажання висадити дім у повітря, вона помирала від тисячі нечуваних мук.
Тепер Мюлькіньє став для неї своєрідним барометром. Коли снуючи по дому, накриваючи стіл до сніданку або обіду, він весело насвистував, Хосефіна здогадувалася, що чоловікові досліди були вдалими, і Валтасар плекав надію на близький успіх. Якщо ж Мюлькіньє ходив сумний та похмурий, Хосефіна дивилася на нього скорботним поглядом — значить, Валтасар невдоволений. В решті решт пані і лакей стали розуміти одне одного, незважаючи на гордість однієї і пихату покору другого. Слабка й безпорадна перед гнітючим жахом, який терзав її думки, ця жінка знемагала від постійної тривоги, коли надія змінювалася розпачем, а розпач — надією, тривоги, ще підсиленої почуттями люблячої жінки і матері, що тремтіла за долю родини. Якщо раніше в неї серце холонуло від моторошної тиші в домі, то тепер вона й сама мовчала, не помічаючи, яка жаска атмосфера панує навколо неї, як цілими днями у вітальні не розквітало жодної усмішки, не чулося жодного слова. Скоряючись сумному материнському передбаченню, вона привчала дочок до праці й намагалася розвинути в них здібності до якогось жіночого ремесла, щоб вони могли заробити собі на прожиток, якщо їх спіткають злидні. Отож під зовнішнім спокоєм жорстока тривога зачаїлася в домі Клаасів. Уже на кінець літа Валтасар витратив усі гроші, виторгувані за діаманти, що їх продали в Парижі за посередництвом абата де Соліса, а крім того, ще заборгував фірмі Проте і Шіфревіля двадцять тисяч франків.
Коли настав серпень 1813 року — приблизно через рік після сцени, описаної на початку цієї повісті — Клаас (хоч і здійснив на той час кілька надзвичайно цікавих дослідів, які, на жаль, знехтував) не досяг найменшого результату на головному напрямі своїх пошуків. Того дня, коли він завершив останній із задуманої низки дослідів, його розчавило почуття власного безсилля, він укинувся в розпач, зрозумівши, що пустив на вітер значні суми грошей і нічого не домігся. То була жахлива катастрофа. Він покинув своє горище, повільно зійшов до вітальні, важко опустився в крісло і кілька хвилин просидів серед своїх дітей, наче мертвий, не відповідаючи на запитання, якими засипала його дружина. Сльози душили його, і він утік до своєї кімнати, щоб віддатися горю без свідків. Хосефіна пішла за ним, привела його у свою спальню і тут, наодинці з нею, Валтасар дав волю своєму розпачу. Ці чоловічі сльози, ці гіркі слова зневіреного митця, це розкаяння батька родини були позначені печаттю такої муки, ніжності та безумства, що завдали пані Клаас більше страждань, аніж вона досі пережила. Жертва стала втішати ката.
— Я нікчемна людина, я граюся життям своїх дітей, твоїм життям і, щоб ви були щасливі, мені слід накласти на себе руки! — сказав Валтасар.
Мовлені з жахливою переконаністю, ці слова вразили Хосефіну в саме серце. Надто добре знала вона свого чоловіка і боялася, що він негайно здійснить цей намір, навіяний розпачем, отож їй довелося пережити одне з тих потрясінь, які гублять життя в самому його зародку і тим згубнішим воно було, що Хосефіна приховала свою нестерпну муку під удаваним спокоєм.
— Мій друже,— сказала вона,— я радилася не з П'єркеном, якому дружні почуття до нас не заважають відчувати певну таємну втіху з того, що ми розоряємося, а з людиною старою, котра ставиться до мене, наче рідний батько. Абат де Соліс, мій духівник, дав мені пораду, яка врятує нас від розорення. Він приходив подивитися твої картини. За ті, що висять у галереї, можна виторгувати достатньо, щоб виплатити суми, які ти взяв під заставу, і всі твої борги Проте і Шіфревілю, бо в тебе, думаю, знайдеться ще якийсь неоплачений рахунок, чи не так?
Клаас ствердно кивнув, похиливши вже посивілу голову.
— Отець де Соліс знайомий з Гаппе і з Дункером з Амстердама. Вони схиблені на картинах і, як усі скоробагатьки, полюбляють хизуватися розкішшю, що личить лише старовинним домам. Вони заплатять за наші картини їхню справжню ціну.
