Війна і мир - Толстой Лев

Іноземців відправляли на барці в Нижній, і Растопчин сказав їм: "Rentrez en vous même, entrez dans la barque et n'en faites pas une barque de Charon"1. Розповідали, що вже вислали з Москви всі присутствені місця і зараз же додавали жарт Шиншина, що за це одно Москва має бути вдячна Наполеону. Розповідали, що Мамонову його полк коштуватиме вісімсот тисяч, що Безухов ще більше витратив на

1 "Увійдіть самі в себе і в цей човен і подбайте, щоб цей човен не став для вас човном Харона".

своїх ратників, але що найкраще у вчинку Безухова те, що він сам одягнеться в мундир і поїде верхи перед полком î нічого не, братиме за місця з тих, що дивитимуться на нього.

— Ви нікого не милуєте,— сказала Жюлі Друбецька, збираючи і притискаючи купку наскубаної корпії тонкими пальцями, вкритими перснями.

Жюлі збиралася другого дня виїжджати з Москви і робила прощальний вечір.

— Безухов est ridicule1, але він такий добрий, такий милий. Яке задоволення бути таким caustique?2.

— Штраф!—сказав молодий чоловік в ополченському мундирі, якого Жюлі називала "mon chevalier"3 і який з нею разом їхав до Нижнього.

У товаристві Жюлі, як і в багатьох товариствах Москви, було вирішено розмовляти лише по-російському, і ті, що помилково вживали французькі слова, платили штраф на користь комітету пожертв.

— Другий штраф за галліцизм,— сказав російський письменник, який був у вітальні.— "Задоволення бути"— це не по-нашому.

— Ви нікого'не милуєте,— говорила далі Жюлі до ополченця, не звертаючи уваги на зауваження літератора.— За caustique винна і плачу,— сказала вона,— а за задоволення сказати вам правду я ладна ще заплатити; за галліцизм не відповідаю,— звернулась вона до літератора:— у мене нема ні грошей, ні часу, як у князя Голіцина, взяти вчителя і вчитися по-російському. А, ось і він,— сказала Жюлі. —Quand on...4 Ні, ні,— звернулась вона до ополченця,— не піймаєте. Коли говорять про сонце — бачать його проміння,— промовила господиня, люб'язно усміхаючись до П'єра.— Ми щойно говорили про вас,— з властивою світським жінкам вільністю брехні сказала Жюлі.— Ми говорили, що ваш полк, певне, буде кращий за Мамоновський.

— Ой, не говоріть мені про мій полк.— відповів П'єр, цілуючи в руку господиню й сідаючи біля неї.— Він мені так набрид!

— Ви ж, певне, самі будете командувати ним?— спитала Жюлі, хитро і глузливо переглянувшись з ополченцем.

Ополченець у присутності П'єра був уже не такий caustique5, на обличчі його виявився подив з того, що означала усмішка Жюлі. Незважаючи на свою неуважність і добродушність, П'єр самою своєю особою відразу припиняв усякі спроби на глузування в його присутності.

— Ні,— сміючись, відповів П'єр, оглядаючи своє велике

1 смішний,

2 злоязиким?

8 "мій рицар" 4 Коли... 6 глузливий

огрядне тіло.— Французам занадто легко влучати в мене, та я й боюсь, що не вилізу на коня...

Серед осіб, яких було перебрано для теми розмови, товариство Жюлі натрапило на Ростових.

— Дуже, кажуть, погані справи їх,— сказала Жюлі.— І він такий безголовий — сам граф. Разумовські хотіли купити його дім і підмосковну, і все це тягнеться. Він дорожиться.

— Ні, здається, цими днями відбудеться продаж,— сказав хтось.— Хоч тепер і нерозсудливо купувати шо-небудь у Москві.

— Чому?— спитала Жюлі.— Невже ви думаєте, що є небезпека для Москви?

— Чому ж ви їдете?

— Я? От дивно. Я їду тому... ну, тому, що всі їдуть, і потім я не Іоанна д'Арк і не амазонка.

— Авжеж, ну певне,, дайте мені ще шматинок.

— Якщо він зуміє повести справи, він може заплатити всі борги,— говорив далі ополченець про Ростова.

— Добрий старик, але дуже pauvre sire1. І чого вони живуть так довго? Вони давно хотіли їхати в село. Наталі, здається, здорова тепер?— хитро усміхаючись, спитала П'єра Жюлі.

— Вони чекають на меншого сина,— сказав П'єр.— Він пішов у козаки Оболенського і поїхав до Білої Церкви. Там формується полк. А тепер вони перевели його в мій полк і чекають з дня на день. Граф давно хотів їхати, але графиня нізащо не погоджується виїхати з Москви, поки не приїде син.

— Я їх позавчора бачила у Архарових. Наталі знову покращала й повеселішала. Вона співала один романс. Як усе легко минає у деяких людей.

— Що минає?—незадоволено спитав П'єр. Жюлі усміхнулася.

— Ви знаєте, графе, що такі рицарі, як ви, бувають тільки в романах madame Suza2.

— Який рицар? Чому?—червоніючи, спитав П'єр.

— Ну, годі-бо, дорогий графе, c'est la fable de tout Moscou. Je vous admire, ma parole d'honneur3.

— Штраф! Штраф!—сказав ополченець.

— Ну, гаразд. Не можна говорити, яка нудьга! ,

— Qu'est ce qui est la fable de tout Moscou?4 — встаючи, спитав сердито П'єр.

— Годі-бо, графе. Ви знаєте!

— Нічого не знаю,— сказав П'єр.

— Я знаю, що ви "дружні були з Наталі, і тому... Ні, я завжди більш дружня з Вірою. Cette chère Vera!6

1 КВОЛИЙ.

2 мадам Сюза.

3 це вся Москва знає. Далебі, ви мене дивуєте

4 Що знає вся Москва? 6 Ця мила Віраї

— Non, madame1,— говорив далі П'єр незадоволеним тоном.— Я зовсім не взяв на себе ролі рицаря Ростової, і я вже майже місяць не був у них. Але я не розумію жорстокості...

— Qui s'excuse—s'accuse2,—усміхаючись і махаючи корпією, сказала Жюлі і, щоб за нею залишалось останнє слово, зараз же змінила розмову.— Як вам подобається, я сьогодні взнала: сердешна Марі Волконська приїхала вчора в Москву. Ви чули, вона втратила батька?

— Невже! Де вона? Я б дуже бажав побачити її,—сказав П'єр.

— Я вчора провела з нею вечір. Вона сьогодні або завтра вранці їде в підмосковну з небожем.

— Ну, що вона, як?— спитав П'єр.

— Нічого, сумна. Але знаєте, хто її врятував? Це цілий роман. Nicolas Ростов. її оточили, хотіли вбити, поранили її людей. Він кинувся і врятував її...

— Ще роман,— сказав ополченець.— Просто виходить, що цю загальну втечу влаштовано для того, щоб усі старі відданиці йшли заміж Catiche— одна, княжна Волконська — друга.

— Ви знаєте, я справді думаю, що вона un petit peu amoureuse du feu ne hommp3

— Штраф! Штраф! Штраф!

— Але як же це по-нашому сказати?..

XVIII

Коли П'єр повернувся додому, йому подали дві принесені цього дня афіші Растопчина.

У першій говорилось про те, що чутка, ніби граф Растопчин заборонив виїзд з Москви — неправдива і що, навпаки, граф Растопчин радий, що з Москви виїжджають панії та купецькі жінки. "Менше страху, менше новин,— як говорилося в афіші,— але я життям відповідаю, що лиходій у Москві не буде". Ці слова вперше показали П'єру, що французи будуть у Москві. У другій афіші говорилося, що головна квартира наша у Вязьмі, шо граф ітгенштейн переміг французів, але що оскільки жителі бажають озброїтися, то для них є приготована в арсеналі зброя: шаблі, пістолети, рушниці, які жителі можуть одержати по дешевій ціні. Тон афіш був уже не такий жартівливий, як у колишніх чигірінських розмовах. П'єр замислився над цими афішами. Очевидно, та страшна грозова хмара, якої він жадав усіма силами своєї душі і яка разом з тим викликала в нього мимовільний жах,— очевидно, хмара ця наближалася.

1 — Ні, добродійко.

2 — Хто просить ппобачення, той обвинувачує себе, Г1 трошечки закохана в милодньа.

"Стати на військову службу і їхати в армію чи дожидатися?"— всоте питав себе П'єр. Він узяв колоду карт, що лежала в нього на столі, і почав розкладати пасьянс.

— Якщо вийде цей пасьянс,— казав він сам до себе, стасувавши колоду, тримаючи її в руці і дивлячись угору,— якщо вийде, то це означає... що означає?..— Він не встиг вирішити, що означає, як за дверима кабінету почувся голос старшої княжни, яка питала, чи можна ввійти.

— Тоді буде означати, що я повинен їхати в армію,— договорив собі П'єр.— Увійдіть, увійдіть,— додав він, звертаючись до княжни.

(Лише старша княжна, з довгою талією і скам'янілим обличчям, досі жила в П'єровому домі; дві менших повиходили заміж.)

— Пробачте, mon cousin, що я прийшла до вас,—сказала вона докірливо-схвильованим голосом.— Адже треба, нарешті, на що-небудь наважитись! Що ж це таке буде? Усі виїхали з Москви, і народ бунтує. Чого ж ми залишаємось?

— Навпаки, усе, здається, гаразд, ma cousine,— сказав П'єр з тією звичкою до жарту,. яку П'єр, завжди ніяковіючи від своєї ролі благодійника перед княжною, засвоїв собі щодо неї.

— Так, це гаразд... добрий гаразд! Мені сьогодні Варвара Іванівна нарозповідала, як війська наші відзначаються. Це вже справді можна честі приписати. Та й народ зовсім збунтувався, слухати перестають; дівка моя, і та грубіянити стала. Так ось незабаром і нас бити почнуть. По вулицях ходити не можна. А головне, сьогодні-завтра французи будуть, чого ж нам чекати! Я про одно прошу, mon cousin,— сказала княжна,— накажіть одвезти мене до Петербурга: яка я не є, а під бонапартівською владою жити не можу.

— Та годі-бо, ma cousine, звідки ви черпаєте свої відомості? Навпаки...

— Я вашому Наполеону не підкорюся. Інші як хочуть... Якщо ви не бажаєте цього зробити...

— Та я зроблю, я зараз накажу.

Княжні явно досадно було, що не було на кого сердитись. Вона, щось шепчучи, сіла на стілець.

— Але вам це неправильно доносять,— сказав П'єр.— В місті зовсім тихо, і небезпеки ніякої нема. Ось я щойно читав...— П'єр показав княжні афішки.— Граф пише, що він життям відповідає, що ворог не буде в Москві.

— Ах, цей ваш граф,— злобно заговорила княжна,— це лицемір, лиходій, який я. сам настроїв народ бунтувати. Хіба не він писав у тих дурних афішах, що хоч би який там був, тягни його за чуба до розправи (і як по-дурному)! Хто візьме, каже, тому і честь і слава. От милими речами й добалакався. Варвара Іванівна казала, що народ мало не вбив її за те, що вона по-французькому заговорила...

— Та це ж так... Ви все до серця дуже приймаєте,— сказав П'єр і став розкладати пасьянс.

Незважаючи на те, що пасьянс зійшовся, П'єр не поїхав у армію, а залишився в опустілій Москві, все з тією ж тривогою, нерішучістю, зі страхом і одночасно з радістю чекаючи чогось жахливого.

Другого дня надвечір княжна поїхала, і до П'єра приїхав його головноуправитель з вісткою, що грошей, яких він вимагає для обмундирування полку, не можна дістати, коли не продати одного маєтку. Головноуправитель взагалі ставив перед П'єром справу так, що всі ці затії з полком мали розорити його.