Війна і мир - Толстой Лев
Очевидно було, що Кутузов ставився з презирством до розуму і до знання, і навіть до патріотичного почуття, яке виявляв Денисов, але ставлення це йшло не від розуму, не від почуття, не від знання (бо він і не намагався виявляти їх),— а від чогось іншого. Це було презирство його старості, його життєврго досвіду. Одно розпорядження, яке від себе в цю доповідь % вставив' Кутузов, стосувалось мародерства російських військ.* Черговий генерал наприкінці доповіді подав ясновельможному на підпис папір про стягнення з армійських начальників, на просьбу поміщика, за скошений зелений овес.
Кутузов зацмокав губами і захитав головою, вислухавши цю справу.
— В піч... У вогонь! І раз назавжди кажу тобі, голубчику,— сказав він,— всі ці справи у вогонь. Нехай косять хліба і палять дрова на здоров'я. Я цього не наказую і не дозволяю, але й робити стягнення не можу. Без цього не можна. Ліс рубають— тріски летять.— Він глянув ще раз на папір.— О, акуратність німецька! — промовив він, хитаючи головою.
XVI
— Ну, тепер усе,— сказав Кутузов, підписуючи останній папір, і, важко підвівшись і розправляючи брижі своєї білої пухлої шиї, з повеселілим обличчям рушив до дверей.
Попадя, спалахнувши всім обличчям, схопилася за блюдо, яке вона, хоч так довго готувалася, все ж не встигла подати вчасно. І низько вклонившись, вона піднесла його Кутузову.
Очі в Кутузова прищурились; він усміхнувся, взяв рукою її за підборіддя і сказав:
— І красуня яка! Спасибі, голубонько!
Він вийняв з кишені шароварів кілька золотих і поклав їй на блюдо.
— Ну що, як живеш? — сказав Кутузов, простуючи до приділеної йому кімнати. Попадя, усміхаючись ямочками на рум'яному обличчі, пройшла за ним до .світлиці. Ад'ютант вийшоз до князя Андрія на ґанок і запросив його снідати; через півгодини князя Андрія покликали знову до Кутузова. Кутузов лежав у кріслі в тому ж розстебнутому сюртуку. Він тримав у руці французьку книжку і, коли увійшов князь Андрій, згорнув її, заклавши ножем. Це були "Les chevaliers du Cygne" твір madame de Genlis2, як побачив князь Андоій на обкладинці.
— Ну, сідай, сідай тут, поговоримо,— сказав Кутузов.— Сумно, дуже сумно. Але пам'ятай, друже мій, що я тобі батько, другий батько...— Князь Андрій розповів Кутузову все, що він знав про смерть свого батька, і про те, що він бачив у Лисих Горах, проїжджаючи через них.
— До чого... до чого довели! — промовив раптом Кутузов схвильованим голосом, очевидно, ясно уявляючи собі з розповіді князя Андрія становище, в якому перебувала Росія.— Почекай-но, почекай тільки,— додав він із злобним виразом обличчя і, мабуть, не бажаючи продовжувати розмови, що хвилювала його, сказав: — Я тебе викликав, щоб залишити при собі.
і "Рицарі Лебедя", * мадам де Жанліс,
— Дякую вашій світлості,— відповів князь Андрій,— але я боюсь, що непридатний більше для штабів,— сказав він з усмішкою, яку Кутузов помітив. Кутузов запитливо подивився на нього.— А головне,— додав князь Андрій,— я звик до полку, полюбив офіцерів, і люди мене, здається, полюбили. Мені б жаль було покинути полк. Коли я відмовляюся від честі бути при вас, то повірте...
Розумний, добрий і разом з тим тонко-глузливий вираз світився на пухлому обличчі Кутузова. Він перебив Волконського.
— Жалію, ти б мені потрібен був; але ти маєш рацію, маєш рацію. Нам не сюди людей треба. Порадників завжди багато, а людей нема. Не такі б полки були, якби всі порадники служили там, у полках, як ти. Я тебе з Аустерліца пам'ятаю... Пам'ятаю, пам'ятаю, з прапором пам'ятаю,— сказав Кутузов, і радісна краска вдарила в обличчя князеві Андрію від цього спогаду. Кутузов притягнув його за руку, підставляючи йому щоку, і знову князь Андрій на очах у старого побачив сльози. Хоч князь Андрій і знав, що Кутузов був слабкий на сльози і що він особливо голубить його і жаліє, бажаючи виявити співчуття до його вграти, але князеві Андрію і радісним і втішним був цей спогад про Аус-терліц.
— Іди з богом своїм шляхом. Я знаю, твій шлях — це шлях честі.— Він помовчав.— Я жалкував, що тебе нема в Букарешті: мені послати треба було.— І, змінивши розмову, Кутузов почав говорити про турецьку війну та про укладений мир.— Так, немало докоряли мені,— сказав Кутузов,— і за війну і за мир... а все прийшло вчасно, lout vient à point à celui qui sait attendre1. A й там порадників не менше було, ніж тут...— говорив він далі, повертаючись до порадників, які, видно, турбували його.— Ох, порадники, порадники! — сказав він.— Якби всіх слухати, ми б там у Туреччині і миру не уклали, та й війни не кінчили б. Усе аби скоріше, а скоре на довге виходить. Якби Каменський не помер, він би пропав. Він з тридцятьма тисячами штурмував фортеці. Взяти фортецю не важко, важко кампанію виграти. А для цього не треба штурмувати і атакувати, а треба терпіння і часу. Каменський на Рущук солдатів послав, а я їх самих (терпіння і час) посилав і взяв більше фортець, ніж Каменський, і конятину турків їсти примусив.— Він похитав головою.— І французи теж будуть! Вір моєму слову,— запалюючись, промовив Кутузов, ударяючи себе в груди,— будуть у мене конятину їсти! — І знову очі його залисніли слізьми.
— Однак треба ж буде прийняти бій? — сказав князь Андрій.
— Треба буде, якщо всі цього захочуть, нічого не вдієш... А вір, голубчику: нема сильніших за тих двох воїнів — терпіння і час; ті все зроблять, та порадники n'entendent pas de cette
1 Усе приходить вчасно для того, хто вміє чекати.
oroille, voilà le mal1. Одні хочуть, другі не хочуть. Що ж робити? — спитав він, очевидно чекаючи відповіді.— Так, що скажеш робити? — повторив він, і очі його блищали глибоким, розумним виразом.— Я тобі скажу, що робити,^— промовив він, бо князь Андрій усе ж не відповів.— Я тобі скажу, що робити і що я роблю. Dans le doute, mon cher,— він помовчав,— abstiens toi2,— вимовив він спроквола.
— Ну, прощавай, друже мій; пам'ятай, що я всією душею переживаю з тобою втрату і що я тобі не ясновельможний, не князь і не головнокомандуючий,— а я тобі батько. Коли чого треба, просто до мене. Прощавай, голубчику.— Він знову обняв і поцілував його. І ще князь Андрій не встиг вийти у двері, як Кутузов заспокоєно зітхнув і взявся знову за незакінчений роман мадам Жанліс "Les chevaliers du Cygne".
Як і чому це сталося, князь Андрій не міг би ніяк пояснити; але по цьому побаченні з Кутузовим він повернувся до Свого полку заспокоєним щодо загального перебігу справи і щодо того, кому її довірено було. Чим більше він бачив відсутність усього особистого в цьому старику, в якому залишались наче самі звички пристрастей і замість розуму (який групує події і робить висновки) сама' здатність спокійного споглядання розвитку подій, тим більш він був спокійний за те, що все буде так, як повинно бути. "У нього не буде нічого свого. Він нічого не придумає, нічого не розпочне,—думав князь Андрій,— але він усе вислухає, все запам'ятає, все поставить на своє місце, нічому корисному не перешкодить і нічого шкідливого не дозволить. Він розуміє, що є щось сильніше і значніше за його волю,— це неминучий хід подій, і він уміє бачити їх, уміє розуміти їх значення, і, зважаючи на це значення, вміє зрікатися участі в цих подіях, своєї особистої волі, спрямованої на інше. А головне,— думав князь Андрій,— чому віриш йому — це те, що він росіянин, незважаючи на роман Жанліс і французькі приказки; це те, що голос його затремтів, коли він сказав "До чого довели!", і що він захлипав, говорячи про те, що він "примусить їх їсти конятину". На цьому ж почутті, якого більш чи менш невиразно зазнавали всі, і грунтувалася та одностайність і те загальне схвалення, що супроводжували народне, суперечне придворним мір-кусанням, обрання Кутузова головнокомандуючим.
XVII
Після від'їзду государя з Москви московське життя погекло попереднім, звичайним порядком, і плин цього життя був такий звичний, що трудко було згадати про колишні дні патріотичного
1 цим вухом не чують,— ось що погано.
2 у сумніві, дорогий мій, утримуйся,
захвату та запалу, і трудно було вірити, що справді Росія в небезпеці і що члени Англійського клубу є разом з тим і сини вітчизни, готові для неї на всяку жертву. Одно, що нагадувало про загальний захоплено-патріотичний настрій, який панував під час перебування государя в Москві, була вимога пожертв людьми і грішми, які, тільки-но вони були зроблені, набрали законної, офіціальної форми і здавалися неминучими.
З наближенням ворога до Москви погляд москвичів на своє становище не тільки не ставав серйознішим, а й навпаки, ставав ще легковажнішим, як це завжди буває з людьми, які спостерігають наближення великої небезпеки. Під час наближення небезпеки завжди два голоси однаково сильно говорять у душі людини: один вельми —розумно говорить про те, щоб людина обдумала саму властивість небезпеки і засоби для уникнення її; другий ще розумніше говорить, що занадто тяжко і боляче думати про небезпеку, тимчасом як передбачити все і врятуватись від загального ходу справ не властна людина, і тому краще одвернутися од тяжкого доти, поки воно не настало, і думати про приємне. На самоті людина здебільшого іде за першим голосом, а в товаристві, навпаки,— за другим. Так було й тепер з мешканцями Москви. Давно так не веселилися в Москві, як цього року.
Растопчинські афішки з зображенням вгорі шинку, шинкаря і московського міщанина Карпушки Чигіріна, який, бувши в ратниках і випивши похапцем зайвий шкалик, почув, начебто Бонапарт хоче йти на Москву, розсердився, вилаяв поганими словами всіх французів, вийшов з шинку і заговорив під орлом до натоепу людей,— читалися і обмірковувались нарівні з останнім буріме Василя Львовича Пушкіна.
У клубі, в наріжній кімнаті, збиралися читати ці афіші, і деяким подобалось, як Карпушка кепкував з французів, кажучи, що вони від капусти роздуються, від каші перелопаються, від борщу задихнуться, що вони всі карлики і що їх трьох одна оісінка вилами закине. Деякі не схвалювали цього тону і казали, що це пошлість і глупота. Розповідали про те, що французів і навіть усіх іноземців Растопчин вислав з Москви, що між ними шпигуни та агенти Наполеона; але розповідали це переважно для того, щоб мати нагоду переказати дотепні слова, які сказав Растопчин, коли відправляв їх.
