Американська трагедія - Драйзер Теодор
Він давно вже зрозумів, що ця система — страшна, раз назавжди встановлена. Залізна. Вона діяла автоматично, як машина, без допомоги людей чи людських сердець. Ці тюремники! Вони теж залізні — з усією своєю відданістю букві закону, із своїми розпитами, нещирими люб'язностями, готовністю зробити дрібну послугу, вивести заарештованих на прогулянку чи відвести їх до лазні… це— тільки машини, автомати, вони штовхають тебе кудись… тримають в оцих стінах… вони однаково готові і прислужитися, і вбити на випадок опору… але головне — вони штовхають, штовхають, безперестанку штовхають — туди, до тих маленьких дверей… туди, звідки немає порятунку… немає порятунку… вперед і вперед… поки, нарешті, не вштовхнуть в ті двері… і не буде вороття! Не буде вороття!
Кожного разу, подумавши про це, він підводився і починав ходити по камері. Потім звичайно повертався все до того самого нерозв'язного питання: до своєї провини. Він намагався думати про Роберту і про зло, яке заподіяв їй, читав біблію і навіть, лежачи ницьма на залізній койці, знову і знову твердив: "Боже, дай спокій моїй душі! Боже, просвіти мене! Боже, дай мені сили чинити опір усім поганим думкам, яких я не повинен був би мати! Я знаю, сумління моє не зовсім чисте. О ні! Я знаю, я замишляв зло. Так, так, я знаю це. Я визнаю. Але невже й справді я повинен умерти? Невже немає звідки чекати допомоги? Невже ти не допоможеш мені, господи? Невже не явиш свою могутність, як каже про це мати? Не звелиш губернаторові в останню хвилину замінити смертну кару довічним ув'язненням? Не звелиш преподобному Мак-Міллану змінити свою думку і піти до губернатора? І моя мати могла б піти… Я віджену всі грішні думки. Я стану іншим. Так, так, я стану зовсім іншим, якщо тільки ти врятуєш мене. Не дай мені померти так рано. Не дай померти тепер. Я молитимуся, молитимуся. Дай мені сили розуміти і вірити… і молитися. Дай, господи!"
Так думав і молився Клайд у ці короткі, страшні дні — відтоді як мати і преподобний Мак-Міллан повернулися після вирішальної розмови з губернатором і до своєї останньої години… душа його була сповнена жаху перед близькою та неминучою смертю і невідомим потойбічним життям, і цей жах, разом з вірою та хвилюванням матері і преподобного Мак-Міллана (він приходив до Клайда щодня, говорив йому про милосердя боже і переконував у необхідності цілком уповати на господа), примусили Клайда, нарешті, вирішити, що він не тільки повинен знайти віру, але вже знайшов її, і з нею цілковитий і непохитний душевний спокій. У такому стані, погоджуючись на просьбу матері і преподобного Мак-Міллана, який безпосередньо допомагав йому, давав вказівки і тут же, при ньому і за його згодою змінив деякі його вислови, Клайд склав такого листа, зверненого до всього світу і особливо до молодих людей його віку:
"Вступаючи в тінь Долини Смерті, я хочу зробити все можливе, щоб усунути будь-який сумнів у тому, що я знайшов Ісуса Христа, спасителя мого і незмінного друга. Нині я шкодую лише про те, що, маючи можливість трудитися в ім'я його, не віддав своє життя служінню йому.
Якби тільки я міг силою слів своїх навернути до нього молодих людей, я визнав би це найбільшим із благ, дарованих мені. Але тепер я можу сказати тільки одно: "Я знаю, в кого увірував, і вірю, що в його владі зберегти запоруку мою на оний день" (цитата, добре йому відома завдяки Мак-Міллану).
Якби молоді люди нашої країни могли збагнути насолоду і відраду життя во Христі, я знаю, вони зробили б усе, що тільки в їхніх силах, щоб стати істинними, діяльними християнами, і прагнули б жити, як звелів Христос.
Я не залишив жодної перепони, яка перешкодила б мені стати перед господом. Знаю, що гріхи мої відпущені, бо я був чесний і одвертий з моїм духовним наставником, і господу відома вся правда про мене.
Завдання моє виконано, перемогу здобуто.
Клайд Гріфітс".
Написавши цього листа і передаючи його Мак-Міллану, Клайд і сам здивувався: так мало схожі були ці його твердження на бунтівничий настрій, який володів ним ще зовсім недавно. А Мак-Міллан, зраділий і тріумфуючий, вигукнув:
— Так, Клайд, воістину перемогу здобуто! "В оний день будеш зі мною в раю". Він обіцяв вам це. Душею й тілом ви належите йому. Хай буде навіки благословенне ім'я його!
Він був такий зворушений своїм тріумфом, що взяв руки Клайда в свої, поцілував їх і потім схопив Клайда в обійми.
— Сину мій, сину мій, у тобі моя відрада. Істинно, в тобі господь явив правду свою і рятівну силу свою. Я це бачу. Я це почуваю. В твоєму зверненні до світу воістину пролунав голос самого господа!
І він сховав лист; вирішили, що його буде надруковано після смерті Клайда, не раніше. Але, навіть написавши такого листа, Клайд усе ж у деякі хвилини відчував сумнів. Чи вірно, що він врятований? За такий короткий строк? Чи може він так твердо і беззастережно уповати на бога, як він це заявив у своєму листі? Чи вірно це? Життя — таке дивне. Майбутнє таке темне. Чи правда, що є потойбічне життя, що є бог, який зустріне його з любов'ю, як запевняють мати і преподобний Мак-Міллан? Чи правда це?
А тим часом за два дні до його смерті м-с Гріфітс у пориві безмірного жаху і відчаю телеграфувала високоповажному Девіду Уолтхему:
"Чи можете ви сказати перед богом, що у вас немає сумнівів щодо винуватості Клайда? Прошу телеграфуйте. Інакше кров його впаде на вашу голову. Його мат и".
І секретар губернатора Роберт Феслер відповів телеграмою:
"Губернатор Уолтхем не вважає для себе можливим скасувати ухвалу апеляційного суду".
І, нарешті, останній день… остання година… Клайда переводять у камеру старої Оселі смерті і після гоління та ванни видають йому чорні брюки, білу сорочку без комірця (потім її мали відкрити на шиї), нові повстяні туфлі і сірі шкарпетки. В цьому вбранні йому дозволено було ще раз побачитися з матір'ю і Мак-Мілланом, — з шостої години вечора напередодні страти і до четвертої години останнього ранку їм дозволено було залишатися поруч Клайда, розмовляючи з ним про господню любов і милосердя. А о четвертій годині з'явився начальник тюрми і сказав, що м-с Гріфітс час уже йти, залишивши Клайда на опікування Мак-Міллана. (Сумна необхідність, якої вимагає закон, сказав він.) І далі — останнє прощання Клайда з матір'ю; в ці хвилини, весь час замовкаючи, почуваючи, як боляче стискається серце, він усе ж з зусиллям вимовив:
— Мамо, ти повинна вірити, що я вмираю покірливо і спокійно. Смерть мені не страшна. Бог почув мої молитви. Він дарував сили і спокій моїй душі.
Але про себе він додав: "Чи так?"
І м-с Гріфітс вигукнула:
— Сину мій! Сину мій! Я знаю, знаю, я вірю в це! Я знаю, що визволитель мій живий і не залишить тебе. Нехай ми вмираємо, але житимемо вічно! — Вона стояла, підвівши очі до неба, пройнята стражданням. І враз обернулася, схопила Клайда в обійми і довго й міцно пригортала його до грудей, шепочучи — Синку… хлопчику мій…
Голос її обірвався, вона задихалася… здавалось, уся її сила перейшла до нього, і, нарешті, вона відчула, що зараз упаде, як не залишить його… Похитнувшись, вона швидко обернулася до начальника тюрми, який чекав, щоб відвести її до обернських друзів Мак-Міл-лана.
І потім, у темряві цього зимового ранку, — останні хвилини: прийшли тюремники, зробили надріз на правій штанині, щоб можна було прикласти до ноги металічну пластинку, потім пішли закривати завіси перед камерами.
— Здається, вже час. Сміливіше, сину мій! — це сказав, побачивши, що наближаються наглядачі, преподобний Мак-Міллан; разом з ним тепер біля Клайда був і преподобний Гілфорд.
І от Клайд підвівся з койки, на якій він сидів поруч Мак-Міл-лана, слухаючи читання 14, 15 і 16-ої глав євангелія від Іоанна: "Хай не бентежиться серце ваше. Віруйте в бога — і в мене віруйте". І потім— остання путь, преподобний Мак-Міллан праворуч, преподобний Гілфорд ліворуч, а наглядачі — попереду і позаду Клайда. Але замість звичайних молитов преподобний Мак-Міллан проголосив:
— Упокоріться під всемогутньою правицею господа, аби він міг вас піднести, коли настане година. Покладіть на нього всі турботи свої, бо він піклується про вас. Нехай буде спокій у душі вашій. Мудрі і праведні шляхи того, хто через Ісуса Христа, сина свого, після коротких страждань наших покликав нас до вічної слави своєї. "Аз есм путь і істина і життя. Лиш через мене прийдете до отця небесного".
Та коли Клайд, простуючи до дверей, за якими чекав його електричний стілець, перетинав коридор Оселі смерті, почулися голоси:
— Прощай, Клайд!
І в Клайда вистачило земних думок і сили, щоб озватися:
— Прощайте всі!
Але голос його пролунав так дивно і кволо, так здалеку, що Клайду і самому здалося, наче це гукнув не він, а хтось інший поруч нього. І ноги його, здавалося, переступали якось автоматично. І він чув знайоме човгання м'яких туфель, поки його вели все далі й далі до тих дверей. Ось вони перед ним… от вони широко відчинилися. І ось, нарешті, електричний стілець, який він так часто бачив уві сні… якого так боявся… до якого його тепер примушують іти. Його штовхають до цього стільця… на нього… вперед… вперед… через ці двері, які відчиняються, щоб впустити його, і так швидко захлопуються… а за ними залишається все земне життя, яке він встиг звідати.
За чверть години преподобний Мак-Міллан із зовсім сірим, змученим обличчям, дещо нетвердою ходою людини, розбитої морально і фізично, вийшов з холодних дверей тюрми. А який немічний, який жалюгідний і похмуро сірий був цей зимовий день… зовсім як він сам… Мертвий! Він, Клайд, так напружено і все ж довірливо йшов поруч нього всього лише кілька хвилин тому, а тепер він мертвий. Закон! Ось такі тюрми. Дужі й злі люди вже глумляться там, де Клайд молився. А ця сповідь? Чи вірно він вирішив, ведений мудрістю господа, наскільки господь прилучив його до своєї мудрості? Чи вірно? Очі Клайда! Преподобний Мак-Міллан і сам мало не впав, знепритомнівши, біля Клайда, коли тому наділи на голову шолом… і подано було струм… він весь тремтів, його нудило… на превелику силу, з чиєюсь допомогою він вибрався з цієї кімнати — він, на кого так надіявся Клайд. А він просив бога дарувати йому сили, просив…
Він побрів безлюдною вулицею, але йому довелося спинитись, притулившись до дерева, безлистого в цю зимову пору, такого голого і похмурого… Очі Клайда! Його погляд у ту хвилину, коли він безсило сів на цей страшний стілець., тривожний погляд, благально і здивовано, як подумалося Мак-Міллану, спрямований на нього і на всіх, хто був навколо.
Чи правильно він зробив? Чи було його рішення в розмові з губернатором Уолтхемом справді здоровим, справедливим і милосердним? Чи не слід було тоді відповісти губернаторові, що, може… може… Клайд був іграшкою тих, інших впливів?..
