Петер і червоний птах - Старк Ульф

Пригадую й лікаря. Пам'ятаю, як мене налякав його білий халат, бо нагадав мені страшний сон про скам'янілий сліпучий сніг, про білу пекучу кригу. Я хотів закричати, але не зміг. Згодом, коли лихоманка втишилась і я лежав без сну майже цілими днями, прийшов другий лікар. Він довго дивився мені в горло, присвітлюючи собі маленькою довгастою лампочкою. Мені було кепсько, але крижана куля не виходила.

Усі ходили засмучені. Я бачив їхні невеселі очі, слухав їхні схвильовані голоси. "Не журіться,— написав я на клаптику паперу, — крижаний період скоро закінчиться, куля розтане, і я знову зможу говорити". Але вони мене не розуміли, їхня збентеженість не зникала. Та все ж я відчував якесь нове тепло. Надія! Так, у них вселилася надія, бажання все змінити, боротись і не скорятися.

Сидячи в мене на ліжку, Оскар багато розповідав усього такого, про що й мені колись дуже хотілося поговорити з ним. Він згадав, як ми жили, коли ще я був маленький, як було добре в Едде. Йому тоді й працювалося непогано, а тепер усе перемінилося на гірше. Щоправда, він не сидів склавши руки, а вже вів розмови з товаришами-робітника-ми; вони говорили про те, що треба об'єднатись і спільно боротися проти гніту. Я не все міг збагнути, та й розповідав він скоріше не мені, а собі самому. Але я зрозумів, що раніше не мав рації, вважаючи, що кожна родина — це планета, яка кружляє в космосі сама по собі. Це неправда. Я зрозумів, що як на роботі, так і в сім'ї; тут теж немає розділу між домом і працею.

Я всміхнувся і глянув у акваріум. Саме так я й уявляв собі колись родину: величезний, відгороджений від усього світу акваріум.

Але я зовсім не те хотів вам розповісти. Я хотів розповісти, як зникла німота, як до мене повернувся мій голос і як вилетіла ота клята куля. Я пролежав мовчки днів зо два. Потім гарячка впала, і я почував себе вимученим до краю. А голос мені повернула Лотта. Може, він би повернувся й без неї, але я все одно дуже радий, що першою примусила мене заговорити саме вона, а не той пришелепкуватий лікар із своїми інструментами та довгастими лампочками.

Вона зайшла до мене в кімнату з таким загадковим виглядом, що я одразу збагнув: щось неодмінно станеться. Завжди, коли вона щось задумувала, то намагалася напустити на себе такий вигляд, ніби нічого подібного в неї й на думці нема. Заклавши руки за спину, вона підійшла до мого ліжка й спитала:

— В якій руці?

Я вказав на ліву, і вона подала мені красиво загорнутий пакет, на якому стояло: "Моєму німому братові від Королеви страшних мін". Я розгорнув його й витяг книжечку під цікавою назвою: "Велика книга гримас". Поки я відкривав її, Лотта дивилася на мене дуже зацікавлено. Книжка являла собою фотоальбом, зшитий нею власноручно з листків картону. На листках були наклеєні різні фото, під якими можна було побачити текст щось на такий зразок: "Страшна диявольська гримаса", "Коли в спеку вип'єш трішечки води", "Дідусева гримаса", "Гримаса ідіота", "Людина у розпачі", "Чарівна усмішка" і так далі. Це був цілий фотоальбом з гримасами, де одна фантастичніша за другу. Схилившись наді мною, Лотта тицяла пальчиком у кожне фото й пояснювала.

— Бачиш, як я тренувалася? — спитала вона.— Дивися ось на це: "Коли з'їси щось дуже-дуже кисле". Розкішно, правда?

І як їй вдавалося? Я не міг собі уявити, що можна так скривити обличчя. На цьому фото в неї був такий вираз, наче вона з'їла одразу десяток лимонів, вимочених в оцтїу та ще й цілий тиждень вставала з ліжка не на ту ногу.. Я відчув, як сміх забулькотів спочатку в животі, потім почав проходити крізь горло і нарешті випурхнув звідти, мов вороняче каркання. Я засміявся, почувши власний сміх!

— Ти чуєш? — спитав я в Лотти, усе ще сміючись.— Чуєш, як я сміюся? Чуєш, що я знову можу говорити?

Я виліз із ліжка, схопив Лотту й почав кружляти з нею у танку, хоча мої ноги були ще слабкі і дуже тремтіли. Ми гасали по кімнаті й голосно реготали до тих пір, поки в мене закрутилася голова і я мусив сісти на ліжко.

Лотта побігла на кухню, де сиділи Оскар і Єва.

— Петер заговорив! — почулося звідтіля.— Він почав говорити і, мабуть, з'їхав з глузду!

Оскар і Єва ввірвалися в кімнату й підбігли до мене.

— Це правда? — спитав він задихано. — Це правда, що ти можеш говорити?

Я сидів, зціпивши зуби й відчуваючи, що зараз лусну з раДощів. Я хотів трохи їх помучити, мене веселило їхнє очі-кувагінй.

— Петере! — благально сказала Євг..— Скажи що-небудь, прошу! Не жартуй так із нами! Ти що — справді можеш говорити?

— Він хоче поморочити нам голову,— сказала Лотта.— Ану подай голос, старий ідіоте, осле поганий!

— Г-р-р-р-р! — загарчав я.— Що, злякалися? Вони здригнулися, але, мабуть, не від страху.

Єва обняла мене, а Оскар схопив і підкинув угору.

Вони дивилися на мене, а я бачив сльози на їхніх очах. Мені було так тепло з ними! Крижана куля вилетіла геть і розтанула.

Ввечері, перед тим як я мав заснути, Оскар посидів трохи зі мною. Лотта перед дзеркалом тренувала "Гримасу великого щастя". Біля ліжка стояла підзорна труба, яку ми зі Стаффаном змайстрували минулого літа. Оскар глянув на неї й замислився.

— Петере,— озвався нарешті він,— ти мене чуєш?

— Авжеж,— сказав я.

— Пам'ятаєш, я колись обіцяв узяти вас усіх ловити рибу?

— Авжеж,— сказав я.

— З цього, як бачиш, нічого не вийшло.

— Авжеж,— сказав я.

— Але ж ви тут із Стаффаном щось змайстрували. Пам'ятаєш, ви напустили у ванну пуголовків?

— Авжеж,— сказав я.

— Думаю, що цю трубу треба обновити. Піти з нею на риболовлю, чи що?

— Авжеж,— сказав я.

— Як тільки ти одужаєш, усі ми, тобто Єва, Лотта, Стаффан, Приблуда, ти і я підемо разом ловити рибу. Хочеш?

— Авжеж,— сказав я.

— Ми й Останнього Могіканина захопимо з собою. Не лишати ж його самого в лісі! Він може злякатися темряви!

— Авжеж,— сказав я.