Петер і червоний птах - Старк Ульф

Я швидко нахилився, схопив одне з тих ядер і жбурнув туди, де рівненько вишикувалися пляшки. Дзінь! Трах! Бум! Вони розбилися з жахливим дзвоном, а мені здалося, що так само розбилося й моє життя. Я майже відчував, як ті маленькі гострі осколки боляче впивалися в тіло, ранили до самого серця. Я думав, що тими кулями назавжди розіб'ю все, що лякало, тривожило, сиротило мене. Насправді ж розбився я сам.

— .Ось вам! — вигукував я.— Ось вам зараз усім, геть усім дістанеться: Оскару, Єві і всій вашій компанії!.. Думаєте, легко мене взяти? Не вийде! Я ніколи не здамся!

Не знаю, чому я викрикував отаке. Не знаю, що зі мною сталося; а тільки не міг я більше боротися з тим, що сиділо в мені. Ридаючи, я пробіг повз них, а вони від подиву навіть не спробували схопити мене.

— Зажди, хлопче! — гукнув один із них.— Заспокойся! Вернись!

Але я щодуху мчав геть, біг, перестрибуючи через старі іржаві рейки, через колеса та поламані дошки, обминав вагонетки та великі котушки з-під кабелю, підфутболював цинкові відра, товк підошвами віконне скло, що колись повипа-дало на підлогу. Весь час мені здавалося, що ті злодюги ось-ось мене наздоженуть. Вони ввижалися в кожному стовпі, в кожній тіні. Я ніби відчував чиєсь гаряче дихання на своїй потилиці, чекав, коли цупкі пальці нарешті вп'ються у мене й покладуть край отій біганині.

Не знаю, скільки я бігав отак, рятуючи своє життя. Здається, цілу вічність. Довгу-довгу вічність. Я вибігав хиткими сходами вгору, на вищі поверхи, потім біг, пригинаючись, та вдивлявся в прірву, що розверзалася в мене під йогами, як тільки я насмілювався зазирнути в щілину в підлозі. Одного разу подумав навіть, що вони мене схотіли, бо канат — він звисав зі стелі, що правила водночас за підлогу вищого поверху,— боляче шмагонув по обличчі.

Врешті-решт я відчув, що більше не можу. Страх і біганина вимучили мене вкрай, і я вже сам чекав, коли вони мене наздоженуть, аби звільнитися хоча б від цього. Я тихенько спустився сходами вниз і знов прокрався через той тунель, де вперше почув голоси. Знайшовши невеличку нішу в цегляному мурі, я сховався там і прислухався. Голоси почулися знову. Я ліг на купі соломи й приклав вухо до щілини в стіні.

— Цікаво, що з тим хлопчиком? — спитав один із них.— Він був наляканий до смерті.

— Нічого дивного,— відповів другий.— Будь-хто помре з переляку, побачивши тебе вночі.

— Але що він тут робив такої пізньої пори? — спитав перший.— Це не найкраще місце для малих дітей, та ще вночі.

— Він, мабуть, побився об заклад з товаришами, що не злякається,— обізвався третій голос.— Хоч би не поламав тут собі ніг, а то наробить лиха і собі, і батькам!

— Треба було б подивитися,-^ сказав другий.— Може, він ще десь тут, то хай би випив з нами кави та з'їв бутерброда.

Я тихо лежав, скоцюрбившись на соломі, слухав їхню спокійну розмову і відчував, як мої страхи переростали в дрімотну впевненість: це я сам себе доганяв, то мій власний страх гнав мене по п'ятах і хекав у потилицю, мов поліцейська вівчарка. Жодна людина не довіряла мені! Якщо це не самотність, то що ж таке самотність?

Минуло ще трохи часу, і я заснув.

Коли прокинувся, вже розвиднялося. Дощ і вітер перестали. На мені ковдра, поруч стояв термос із кавою та кілька бутербродів. Лежав ще й папірець, на ньому я прочитав: "Сніданок готовий. Поїж і йди мерщій додому, одягнися тепліше".

Ось вони сидять на кухні круг столу, а сонечко ллє на них ранішнє проміння. Оскар бере великою рукою шматочок хліба і намазує його маргарином, і робить усе це цілковито незграбно. Лотта будує з каші хатку, а Єва розчісує пальцями свою пишну руду шевелюру. На північній стіні кухні висить годинник, він відбиває час; там же висить намальоване Лоттою жовто-червоне сонце і кидає своє проміння в акварельну голубінь, далеко-далеко. Так далеко, що аж зло бере, бо воно не може зігріти нещасного втікача, який їде зараз старою заводською дрезиною, мчить до далеких контурів невідомого містечка, їде повз спокійну озерну гладінь скрипучою іржавою розвалюхою.

Вони снідають удома на Кульвейєні, і я чітко бачу їх усіх перед собою.

Насвистуючи пісеньку "Знову сходить ясне сонечко", я їду далі й далі тими рейками, по яких колись їздили вагонетки. Сонечко справді почало вже вставати, кидаючи срібні відблиски на воду. На зеленому лузі паслися корови. Яскраві барви раннього літа скликали до себе працьовите товариство: джмелів, метеликів, бджілок та ос. Після нічної непогоди листя на деревах блищало, мов умите, Я чув, як пташки в гаях виспівували кожна на свій лад, по даючи собі перепочинку. Величезні сірі котловани, вириті колись ковшами заводських машин, були тепер повні води, перетворившись на штучні озера.

Весело насвистуючи, я гнав дрезину так, аж колеса скреготали, а рейки співали їм у такт. Я поспішав на біржу праці.

12

"БІРЖА ПРАЦІ" — було написано на темно-коричневому фасаді нового цегляного будинку, а над ним теж виблискувало ясне сонечко.

Я поставив валізку й поправив капелюха, що насунувся мені на очі. Далі витяг із кишені штучні вуса, які вс^тиг перекласти із штанів у піджак. То були виняткові, надзвичайні вуса, вони чудово маскували: за одну мить могли зробити людину невпізнанною. Ось я приліпив їх, ті довгі й водночас щетинисті каштанові вуса... Сімсалябім! Перед вами з'явився літній вусатий чоловічок у капелюсі, плащі й кальсонах, з багатим життєвим досвідом за плечима; йому потрібна робота. Одне слово, перед вами стояв Рудольф Вальстрем, якого я сам розглядав у дверному склі.

Я рішуче ввійшов у двері й потрапив до великої кімнати. Тут, видно, роздавалися вакансії. Вздовж цілої стіни тяглася стойка з купами паперу, за нею поволі рухалися дві жінки. Стояли там іще столик з кріслами, пластмасові квіти у вазонах та декілька телефонів-автоматів. Людей було небагато, але всі, хто там сидів, дружно осміхнулися, побачившії мене.

"Атож, дивіться,— думав я собі.— Дивіться на самого Рудольфа Вальстрема! Ця людина пройшла вогонь, воду й мідні труби. Можете навіть це записати. Йому довелося на власній шкурі перевірити, почім фунт лиха в житті, бувати в таких халепах, що вам і не снилися!"

Той Рудольф Вальстрем народився під час польоту на дрезипі. Я дав йому багате минуле, там було все: робота, дім, мрії, розчарування, мандрівки і маленькі хоббі, удари долі — одне слово, все, про що я вичитав у книжках або чув од когось. Стаффан учив мене, що в таких випадках треба бути добре і всебічно підготовленим, щоб розповіді про. минуле ні в кого не викликали сумнівів. Інакше можна не дістати жодної роботи. А вона потрібна мені як нікому, бо в моїй касі було майже пусто: всього півтори крони. Набравшись сміливості, я підійшов до стойки.

— Доброго здоров'ячка,— сказав я хриплуватим низьким голосом. Саме Такий голос мав бути у Рудольфа Вальстре-ма.— Мене звуть Рудольф Вальстрем, і я хотів би одержати роботу.

Жінка за стойкою всміхнулася й кивнула головою.

— Ясно,— відповіла вона дуже люб'язно.— А ким шановний пан хотів би працювати? Пожежником, машиністом чи, може, поліцейським?

— Ким завгодно, головне — швидше почати. В житті я не цурався ніякої роботи, так що знаю всього потроху.

— Скільки ж вам років, шановний пане? — спитала жінка.

— П'ятдесят три. П'ятдесят три роки й шість місяців.

Я подумав, що коли вже брешеш, то треба бути точним до кінця. Жодних хитань, аби не викликати підозри і вміло обминути всі підводні камені.

Жінка за прилавком здивувалася. У неї був такий вигляд, наче вона не знала, що робити — сміятися чи лаятись. Це, я гадаю, тому, що в моєму маскуванні було не все гаразд. Вона, певно, подумала, що я жартую з нею або, ще гірше, насміхаюся. Треба було негайно щось сказати, роз'яснити все як слід, щоб людина мені повірила.

— Я знаю,— почав я знову хрипким басом.— Я знаю, що не дуже видався зростом. Розумієте, я страждаю від рідкісної хвороби — недостатності гормонної залози. Але це не позначиться на моїй працездатності, обіцяю вам.

— Гаразд,— відповіла жінка й знову люб'язно всміхнулася.— Думаю, вам краще переговорити з кимось із посередників, вони сидять на другому поверсі. Заждіть хвилинку, я подзвоню і спитаю, хто з них зараз вільний.

Вона натиснула на кілька кнопок внутрішнього телефону.

— Тут унизу сидить пан на ім'я Рудольф Вальстрем. Може він зараз до вас зайти?

Очевидно, їй відповіли "можна", бо вона одразу ж направила мене по сходах нагору і вліво, де я мусив почекати, поки мене викличуть.

Я зробив усе так, як вона сказала. Кімната для чекання була така сама, як і внизу, тільки менша. Я всівся на одному з сірих крісел, що в них усіх металеві каркаси, і взяв на столику брошуру для працівників молокозаводів. У ній я прочитав: "Сири певного гатунку парафінуються і згодом відправляються у складові приміщення, де їх перегортають через рівні проміжки часу аж до повного визрівання". На цьому місці мене перервав голос репродуктора, який сповіщав, що Рудольф Вальстрем запрошується до кімнати номер п'ятдесят чотири.

Жінка, яка привітала мене в тій кімнаті, сама дуже скидалася на головку сиру, що вже визріла як слід. Така велика кругла голова з чорним волоссям і скляними очима, а на неї надягнена жовта бавовняна сукня з зеленими цяточками плісняви— все як годиться.

— Що ви хочете? — спитала вона.

— Роботи. Я безробітний, а в мене на шиї ще й жінка та троє дітей. Я боюся йти додому, бо не можу бачити, як вони голодують. З кожним днем вони все більше худнуть і марніють. Вже й на кицьку позирають голодними очима і скоро, думаю, з'їдять, якщо я не зароблю трохи грошей.

— Це нас не дуже цікавить,— сказала жінка ввічливо,— Нас цікавить, що ви робили раніше, коли працювали. Будь ласка.

І я розпозів їй історію Рудольфа-Ернста-Теодора-Моріца Вальстрема, який п'ятдесят три роки і шість місяців тому народився в містечку Вільсе-Клева, що у Вестергетланді (це місце я знайшов на Стаффановій карті), в сім'ї бідного селянина. Того дня над їхньою ділянкою картоплі періщив величезний град. Цієї дитини ніхто не хотів, тому вона мусила піти з дому, маючи всього лише десять років. Бідоласі доводилось перебиватися випадковими заробітками в чужих садах, злидарювати, хворіти, недосипати. Та все ж зібрав він трохи грошей і поїхав в Америку, де працював спершу ліфтером у хмарочосах, потім занудився тією працею і подався золотошукачем на Аляску.