Петер і червоний птах - Старк Ульф

Я так стомлювався, що мені хотілося зникнути зовсім, утомлювався не лише тілом, а й душею, і відпочити не вдавалося ніяк, скільки б я не спав. Ясно чуючи свій власний плаксивий голос і свої нарікання на долю, я хотів бути інакшим, але не міг. Тепер нам стало легше, тепер ми хоч трохи отямились і зможемо нарешті боротися з тим, що не дає нам бути самими собою.

Оскар витяг мене з ванни. Сорочка на ньому від цього змокла, але йому було байдуже. Вій витер мене й поніс у кімнату. Потім він і Єва всілися на краєчку мого ліжка й почали розпитувати, чи не з'їв би я чого, але я відчував, що вже не зможу ввіпхнути в себе нічого після всіх отих сосисок, які я проковтнув удень. Вони гладили моє чоло, все ще гаряче від того вогню, що палав у мені. Я добре відчував довколишнє тепло, але воно не могло розтопити кригу, і я тремтів усім тілом, хоч мене й накрили двома ковдрами.

Лежачи в Євиних обіймах, я відчував на щоці її тепле дихання. Вони з Оскаром встигли розповісти мені так багато про ті великі переміни, що сталися, поки мене не було. А я думав, що в усьому винен тільки я сам! Виявляється, ні. Я думав, вони не хотіли мене знати й жалкували, що я народився. Тепер мені треба було народитися знову.

14

Це не так легко— народжуватись знову, коли людині стукнуло десять років. Це боляче.

Хвороба звалилася на мене вночі. Піднялась температура, напливли кошмарні видива. Не знаю, скільки я пролежав у лихоманці, плутаючи день і ніч і не впізнаючи тих, хто приходив мене провідати. Я так пітнів, що піжаму й простирадло треба було весь час міняти.

Усього, що мені снилося, я не пам'ятав. Пригадую лише, як швидко миготіли картини раннього дитинства: будиночок у Едде, зелені луги, дзвінкий струмочок, море... Так, море. Саме з нього й починався сон, який я запам'ятав найкраще.

Вода в тому морі була чорна, її вже затягла крига. Вечоріло, завивав страшний вітер, сипав сніг, холодно світив місяць. Ми поспішали: Оскар, Єва, Лотта і я. Я плівся позаду, і тільки-но зібрався підбігти, щоб їх наздогнати, як несподівано крига тріснула, і переді мною розверзлася прірва. Вона швидко ширшала, а в ній вирувала і пінилась чорна вода. Оскар простяг мені руку, але марно: я не дістав до неї. Тихо й поволі відпливали вони все далі й далі. Я добре пам'ятав ту простягнуту руку й широко розплющені перелякані Лоттині очі. Врешті-решт зникли вони в заметілі, а я лишився сам. Мені було дуже холодно, я заплакав, і мої сльози, замерзаючи на льоту, падали з тріскотом і дзвоном на кригу.

Мене віднесло невідомо куди на отій крижині, і тепер я мусив сам про себе дбати. Я навіть не уявляв собі, куди пливу: до суходолу чи в відкрите море. Нарешті опинився я в густому хвойному лісі і натрапив на забуту хатку лісника. Далі час полетів так швидко, як це буває лише уві сні: розквітли проліски, мати-й-мачуха, на березових гілках розпустилося перше листячко, сонце почало пригрівати тепліше.

Потім прилетів вогненно-червоний птах. Він усівся на моїй долоні й глянув на мене Лоттиними очима. Я пішов за ним. Він летів попереду, вказуючи дорогу. Я теж здійнявся в небо і вирушив у невеселу подорож понад лісами, мурами, над гірськими хребтами, озерами й морями.

Нарешті підлетіли ми до будови, дуже схожої на забутий усіма цегельний заводик. Вогненно-червоний птах завів мене туди з чорного ходу. Там стояв страшенний холод, стіни та шибки були вкриті інеєм і кристаликами льоду, що виблискували на сонці. Вздовж коридорних стін лежали штабелі цегли, але не справжньої — крижаної.

Боже, як я змерз! Ми увійшли до великого залу. Там повно дивних істот з людськими тілами й лисячами головами, і всі вони одягнені в однакові сірі комбінезони. Може, Ос-