Дванадцять стільців - Ільф і Петров

Гавриліна за натиск викликали до губКК. А втім, усе обійшлося гаразд. Треба було починати.

— Ну, товаришу Треухов, — сказав Гаврилін, — починай. Почуваєш, що можеш побудувати? Тож-бо то. Це тобі не ішака купити.

Треухов поринув у роботу. Настала пора великого діла, про яке він мріяв довгі роки. Писано кошториси, складався план будівництва, роблено замовлення. Труднощі поставали там, де на них найменше сподівалися. Виявилося, що в місті нема фахівців-бетонярів, і їх довелося виписати з Ленінграда. Гаврилін квапив, але заводи обіцяли дати машини тільки через півтора року. А потрібні вони були найпізніше через рік. Вплинула тільки загроза замовити машини за кордоном. Потім пішли неприємності дрібніші. То не можна було знайти фасонного заліза потрібних розмірів, то замість просочених шпал пропонували непросочені. Нарешті, дали те, що треба, але Треухов, поїхавши сам на шпалопросочувальний завод, забракував 60 % шпал. У чавунних частинах були раковини. Ліс був сирий. Рейки були добрі, але вони почали прибувати із запізненням на місяць. Гаврилін часто приїздив у старому застудженному "фіаті" на будівництво станції. Тут між ним і Треуховим спалахували сварки.

Поки будували і монтували трамвайну станцію та депо, старгородці тільки пускали жарти.

У "Старгородській правді" трамвайним питанням відав відомий усьому місту фейлетоніст Принц Датський, що писав тепер під псевдонімом Маховик. Не менше як тричі на тиждень Маховик вибухав великим побутовим нарисом про перебіг будівництва. Третя шпальта газети, що рясніла дописами під скептичними заголовками: "Мало пахне клубом", "Найвразливіші пункти", "Огляди потрібні, але до чого тут блиск і довгі хвости", "І добре і… погано", "З чого ми раді і з чого ні", "Підкрутити шкідників освіти" і "З паперовим морем час кінчати", — почала обдаровувати читачів сонячними і бадьорими заголовками нарисів Маховика: "Як будуємо, як живемо", "Гігант незабаром почне працювати", "Скромний будівничий" і далі, в тому ж дусі

Треухов з дрожем розгортав газету і, відчуваючи огиду до братів письменників, читав про свою особу бадьорі рядки:

"… піднімаюсь кроквами: Вітер шумить у вухах.

Нагорі — він, цей непомітний будівничий нашої могутньої трамвайної станції, цей худенький на вигляд, кирпатий чоловік, у засмальцьованім картузі з молоточками.

Згадую: "На берегу пустынных волн стоял он, дум великих полн".

Підходжу. Жодного вітерця. Крокви не ворухнуться.

Питаю:

— Як виконуєте завдання?

Негарне обличчя будівничого, інженера Треухова, жвавішає.

Він тисне мені руку. Він каже:

— Сімдесят процентів завдання вже виконано…"

Стаття кінчалася так:

"Він тисне мені на прощання руку… Позад мене гудуть крокви. Робітники снують там і тут.

Хто може забути це кипіння робітничого будівництва, цю непоказну постать нашого будівничого?

МАХОВИК"

Рятувало Треухова тільки те, що на читання газет бракувало часу і інколи щастило пропустити писання т. Маховика.

Якось Треухов не втерпів і написав пильно продумане ущипливе спростування.

"Зрозуміла річ, — писав він, — гайки можна називати трансмісією, але роблять це люди, що нічого не тямлять у будівельній справі Крім того, я хотів би зауважити т. Маховикові, що крокви гудуть тільки тоді, коли будівля збирається розвалитись. Говорити так про крокви — все одно, що твердити, ніби віолончель родить дітей. Прийміть і ін."

Після того ніхто не бачив на будівництві невгомонного Принца, але побутові нариси все ще прикрашали третю шпальту, вирізняючись на тлі буденних: "15 000 карбованців іржавіють", "Житлові грудочки", "Матеріал плаче" та "Курйози і сльози".

Будівництво йшло до кінця. Термітним способом зварювали рейки, і вони тяглися без зазорів від самого вокзалу до боєнь і від привозного ринку до кладовища.

Спочатку відкриття трамвая хотіли приурочити до Дев'ятої річниці Жовтня, але вагонобудівний завод, посилаючись на "арматуру", не здав вчасно вагонів. Відкриття довелося відкласти до Першого травня. На цей день уже все було готове.

Концесіонери гуляючи дійшли разом з демонстраціями до Гусища. Там зібрався весь Старгород. Новий будинок депо оповивали хвойні дуги, лопотіли прапори, вітер бігав по гаслах. Кінний міліціонер галопував за першим морозивником, що бозна-як потрапив у порожнє, оточене трамвайниками коло. Поміж двома ворітьми депо височіла благенька, порожня іще трибуна з мікрофоном-посилювачем. До трибуни підходили делегати. Об'єднаний оркестр комунальників і канатників випробовував силу своїх легенів. Барабан лежав на землі.

По світлому залу депо, де стояло десять ясно-зелених вагонів, занумерованих від 701 до 710, никав московський кореспондент у волохатім кепі. На грудях його висіло дзеркальце, в яке він часто й заклопотано зиркав. Кореспондент шукав головного інженера, щоб поставити йому кілька запитань на трамвайні теми. Хоч у голові кореспондента нарис про відкриття трамвая, навіть з конспектом ще невиголошених промов, був уже готовий, проте кореспондент сумлінно провадив розшуки, вбачаючи хибу лише в тім, що не було буфету.

У натовпі співали, кричали і лузали насіння, дожидаючи пуску трамвая.

На трибуну зійшла президія губвиконкому. Принц Датський, заїкаючись, перекидався фразами з колегою по перу. Дожидали приїзду московських кінохронікерів.

— Товариші! — сказав Гаврилін. — Урочистий мітинг з нагоди відкриття старгородського трамвая дозвольте вважати відкритим.

Мідні труби зарухалися, зітхнули і тричі підряд зіграли "Інтернаціонал".

— Слово для доповіді надається товаришеві Гавриліну! — крикнув Гаврилін.

Принц Датський-Маховик і московський гість, не змовляючись, записали до своїх записників:

"Урочистий мітинг одкрився доповіддю голови Старкомгоcпу т. Гавриліна. Натовп завмер".

Обидва кореспонденти були цілком протилежні люди. Московський гість був нежонатий і юний. Принцу Маховику, обтяженому великою родиною, давно переступило за четвертий десяток. Один завжди жив у Москві, другий ніколи в Москві не був. Москвич любив пиво, Маховик-Датський, крім горілки, нічого в рот не брав. Але ця протилежність характерів, віку, звичок і виховання не заважала обом журналістам виливати враження в однакові заяложена, старезні, пилом притрушені фрази. Олівці їхні зачиркали, і в записниках з'явився новий запис: "У день свята вулиці Старгорода стали начебто ширші…"

Гаврилін почав свою промову добре і просто:

— Трамвай побудувати, — сказав він, — це не ішака купити.

Поміж натовпу раптом почувся гучний сміх Остапа Бендера. Він оцінив цю фразу. Підбадьорений щасливим початком, Гаврилін, сам не розуміючи чому, несподівано заговорив про міжнародне становище. Він кілька разів пробував пустити свою доповідь на трамвайні рейки, але з жахом помічав, що не може цього зробити. Слова самі собою, проти волі промовця, виходили якісь міжнародні. Після Чемберлена, якому Гаврилін приділив півгодини, на міжнародну арену вийшов американський сенатор Бора. Натовп обм'як. Кореспонденти разом записали: "Образними словами промовець змалював міжнародне становище нашого Союзу…" Захоплений промовою, Гаврилін сказав кілька недобрих слів на адресу румунських бояр і перейшов на Муссоліні. І тільки наприкінці промови він поборов свою другу міжнародну натуру і заговорив гарними діловими словами:

— І я так думаю, товариші, що цей трамвай, який зараз вийде з депо, дякуючи кому він випущений? Звичайно, товариші, дякуючи от вам, дякуючи всім робітникам, які дійсне попрацювали не за страх, а, товариші, за совість. А ще, товариші, дякуючи чесному радянському спеціалістові, головному інженерові Треухову. Йому теж спасибі!..

Почали шукати Треухова, але не знайшли. Представник Маслоцентру, якого давно вже пекло, протиснувся до поручнів трибуни, махнув рукою і голосно заговорив про міжнародне становище. По закінченні його промови обидва кореспонденти, прислухаючись до ріденьких оплесків, швидко записали: "Гучні оплески, що переходять в овацію…" Потім подумали над тим, що "переходять в овацію" буде, мабуть, уже занадто. Москвич зважився й овацію викреслив. Маховик зітхнув і залишив.

Сонце швидко котилося по похилій площині. З трибуни лунали привітання. Оркестр щохвилини грав туш. Ясно засинів вечір, а мітинг продовжувався. І промовці, і слухачі давно вже відчували, що сталося щось негаразд, що мітинг затягся, що треба якомога скоріше перейти до пуску трамвая. Але всі так звикли говорити, що не могли зупинитися.

Нарешті найшли Треухова. Він був забруднений і, перш ніж піти на трибуну, довго мив у конторі обличчя і руки.

— Слово надається головному інженерові, товаришу Треухову! — радісно проголосив Гаврилін. — Ну, починай, а то я зовсім не те говорив, — додав він пошепки.

Треухов хотів сказати багато дечого. І про суботники, і про важку роботу, про все, що зроблено і що можна ще зробити. А зробити можна багато: можна звільнити місто від заразного привозного ринку, побудувати криті скляні корпуси, можна побудувати постійний міст замість тимчасового, який щороку зносить повідь, можна, нарешті, здійснити проект побудови величезної м'ясохолодобойні.

Треухов одкрив рота і, запинаючись, заговорив:

— Товариші! Міжнародне становище нашої держави…

І далі замимрив такі прописні істини, що натовп, слухаючи вже шосту міжнародну промову, похолов. Тільки скінчивши, Треухов зрозумів, що і він ні слова не сказав про трамвай. "От прикро, — подумав він, — абсолютно ми не вміємо говорити, абсолютно".

І йому пригадалась промова французького комуніста, яку він чув на зборах у Москві. Француз говорив про буржуазну пресу. "Ці акробати пера, — вигукував він, — ці віртуози фарсу, ці шакали ротаційних машин…" Першу частину промови француз виголосив в тоні ля, другу частину — в тоні до і останню, патетичну, — в тоні мі. Жести його були помірні і красиві

"А ми тільки каламуть розводимо, — вирішив Треухов, — краще б зовсім не говорили".

Вже зовсім стемніло, коли голова губвиконкому розрізав ножицями червону стрічку, що закривала вихід з депо. Робітники і представники громадських організацій з гомоном почали розсідатись по вагонах. Ударили тоненькі дзвіночки, і перший вагон трамвая, яким керував сам Треухов, викотив з депо під оглушливі крики натовпу і стогони оркестру.