Дванадцять стільців - Ільф і Петров

Друге прохання ще дужче вразило дідка. Схимник просив привезти йому з міста порошок "Арагац" проти блощиць. Але й "Арагац" не поміг. Блощиці множилися надзвичайно швидко. Могутнє здоров'я схимника, якого не міг зламати двадцятип'ятирічний піст, помітно гіршало. Почалося темне, розпачливе життя. Труна почала здаватися схимникові Євплу огидною і незручною. Вночі, за порадою селянина, він палив блощиць скалкою. Блощиці вмирали, але не здавались.

Випробувано останній засіб: продукти бр. Глік — рожева рідина із запахом отруєного персика під назвою "Клопін". Але й це не помогло. Становище погіршувалося. Через два роки від початку великої боротьби пустельник випадково помітив, що зовсім перестав думати про сенс життя, бо цілісіньку добу полював на блощиць.

Тоді він зрозумів, що помилився. Життя так само, як і двадцять п'ять років тому, було темне і загадкове. Втекти від земної тривоги не пощастило. Виявилось: жити тілом на землі, а душею на небі неможливо.

Тоді старець устав і поквапно вийшов із землянки. Він стояв серед темного зеленого лісу. Була рання, суха осінь. Біля самої землянки виткнулась з-під землі ціла сім'я білих грибів. Невідомий птах сидів на галузці й співав соло. Почувся шум поїзда. Земля затремтіла. Життя було прекрасне. Старець, не оглядаючись пішов уперед.

Тепер він працює за кучера кінної бази Московського комунального господарства.

Розповівши Іполитові Матвійовичу цю на диво повчальну історію, Остап потер рукавом піджака свої малинові черевики, зіграв на губах туш і пішов собі геть.

Над ранок він ввалився в номер, роззувся, поставив малинове взуття на нічний столик і почав гладити глянсувату шкіру, з ніжною пристрастю примовляючи:

— Мої маленькі друзі.

— Де ви були? — спитав Іполит Матвійович спросоння.

— У вдови, — глухо відказав Остап.

— Ну? — Іполит Матвійович сперся на лікоть. — І ви одружитесь з нею?

Очі Остапа заіскрилися:

— Тепер я вже мушу женитись, як чесна людина.

Іполит Матвійович сконфужено хрюкнув.

— Палка жінка, — сказав Остап, — мрія поета. Провінціальна безпосередність. У центрі таких субтропіків давно вже нема, але на периферії, на місцях — ще трапляються.

— Коли ж весілля?

— Позавтра. Завтра не можна: Перше травня — все закрито.

— Як же буде з нашим ділом? Ви женитесь… А нам, може, доведеться їхати до Москви.

— Ну, чого ви турбуєтесь? Засідання триває далі.

— А дружина?

— Дружина? Діамантова вдовиця? Зайве питання! Раптовий від'їзд на виклик центру. Невеличка доповідь у Малому Раднаркомі. Прощальна сцена і курча на дорогу. Поїдемо з комфортом. Спіть. Завтра у нас вільний день.

Розділ XIII

Дихайте глибше: ви схвильовані!

Ранком Першого травня Віктор Михайлович Полєсов, змучений звичайною жадобою діяльності, вискочив на вулицю і помчав до центру. Спочатку його різноманітні таланти не могли найти собі належного застосування, бо народу було іще мало, і святкові під охороною кінних міліціонерів трибуни були порожні. Але години до дев'ятої в різних кінцях міста замурмотіли, засопіли і засвистіли оркестри. З воріт вибігали хатні господарки.

Колона музпрацівників, у м'яких виложистих комірчиках, якось утиснулася всередину руху залізничників, плутаючись під ногами й усім заважаючи.

Вантажний автомобіль, на який було насаджено зелений фанерний паровоз серії "Щ", весь час наскакував на музпрацівників ззаду. При цьому на працівників гобоя й флейти з самісінького паровозного черева линули крики:

— Де ваш розпорядник? Хіба вам по Червоноармійській?! Не бачите, влізли — ні пройти ні проїхати!

Тут, на лихо музпрацівникам, до справи встряв Віктор Михайлович.

— Звичайно ж, вам сюди, в завулок треба завертати! Свя? та навіть не можуть організувати! — надривався Полєсов. — Сюди! Сюди! Жахливе неподобство!

Вантажні автомобілі Старкомгоспу і Млинбуду розвозили дітей. Найменші стояли біля бортів автомобілів, а більші на зріст — всередині. Неповнолітнє вояцтво вимахувало паперовими прапорцями і веселилось до нестями.

Стукотіли піонерські барабани. Допризовники випинали груди і намагались іти в ногу. Було тісно, гамірно і душно. Щохвилини утворювалась тиснява і щохвилини ж розсмоктувалась. Щоб згайнувати час у тисняві, підкидали старичків і активістів. Старички примовляли баб'ячими голосами. Активісти літали мовчки, з серйозними лицями. В одній веселій колоні Віктора Михайловича, що протовплювався на той бік, взяли за розпорядника і почали підкидати його. Полєсов дриґав ногами, наче блазень.

Понесли опудало англійського міністра Чемберлена, якого робітник з анатомічною мускулатурою бив картонним молотком по циліндру. Проїхали автомобілем три комсомольці у фраках і білих рукавичках. Вони знічено позирали на юрбу.

— Васько! — кричали з тротуару. — Буржуй! Віддай підтяжки!

Дівчата співали. Серед натовпу службовців соцзабезу ішов Альхен з великим червоним бантом на грудях і задумано гугнявив:

І від тайги до британських морів

Армії нашої чутно грім!..

Фізкультурники за командою вигукували щось незрозуміле.

Все йшло, їхало й марширувало до нового трамвайного депо, звідки рівно о першій годині дня мав вийти перший у Старгороді вагон електричного трамвая.

Ніхто до ладу не знав, коли почали будувати старгородський трамвай.

Якось, двадцятого року, коли почались суботники, депозці й канатники пішли з музикою на Гусище і цілий день копали якісь ями.

Накопали дуже багато глибоких і великих ям.

Серед копачів бігав товариш в інженерному картузі За ним ходили з різнокольоровими жердинами десятники. Другого суботника працювали на тому самому місці. Дві ями, викопані не там, де треба, довелось знову засипати. Товариш в інженерному картузі налітав на десятників і вимагав пояснень. Нові ями копали ще глибше й ширше. Потім привезли цеглу, і з'явились справжні будівельники. Вони почали викладати фундамент. Далі все стихло. Товариш в інженерному картузі приходив ще інколи на спорожнілу будову і довго походжав по обложеній цеглою ямі, бурмочучи:

— Госпрозрахунок.

Він ляскав палицею по фундаменту і біг додому, в місто, затуляючи долонями замерзлі вуха.

Прізвище інженера було Треухов.

Трамвайну станцію, що її будування завмерло на фундаменті, задумав Треухов уже давно, ще 1912 року, але міська управа проект відхилила. Через два роки Треухов поновив штурм міської управи, але стала на перешкоді війна. Після війни на заваді стала революція. Тепер на перешкоді стали неп, госпрозрахунок, самооплатність. Фундамент на літо заростав квітами, а взимку діти влаштовували там льодові гірки.

Треухов мріяв про велике діло. Йому нудно було служити у відділі упорядкування Старкомгоспу, лагодити узбіччя тротуарів та складати кошториси на афішні тумби. Але великого діла не було. Проект трамвая, знову поданий на розгляд, поневірявся у вищих губернських інстанціях, ухвалювався, не ухвалювався, переходив на розгляд до центру, але незалежно від ухвали чи неухвали припадав пилом, бо ні в тому, ні в другому разі грошей не давали.

— Це варварство! — кричав Треухов на дружину. — Грошей нема? А переплачувати на візників, на гужовий перевіз товарів на станцію є гроші? Старгородські візники деруть з живого і з мертвого! Розуміється, монополія мародерів! Спробуй-но пішки з речами за п'ять верстов на вокзал пройтись!.. Трамвай сам оплатить себе за шість років!

Його бляклі вуса гнівно обвисали. Кирпате лице ворушилося. Він виймав із столу надруковані світлописом на синьому папері рисунки і сердито показував їх дружиш в тисячний раз. Тут були плани станції, депо і дванадцяти трамвайних ліній.

— Чорт з ними, дванадцятьма. Заждуть. Але три, три лінії! Без них Старгород задихнеться.

Треухов фиркав і йшов у кухню пиляти дрова.

Всі господарські роботи удома він виконував сам. Він сконструював і побудував люльку для дитини та пральну машину. Перший час сам прав білизну, пояснюючи дружиш, як треба ходити коло машини. Щонайменше п'ята частина платні йшла у Треухова на передплату іноземної технічної літератури.

Щоб звести кінці з кінцями, він кинув курити.

Потяг він свій проект і до нового завідувача Старкомгоспу Гавриліна, якого перевели до Старгорода з Самарканда. Почорнілий під туркестанським сонцем новий завідувач довго, але без особливої уваги, слухав Треухова, неуважно перегорнув усі рисунки і за останнім сказав:

— А от у Самарканді ніякого трамвая не треба. Там усі ішаками їздять. Ішак три карбованці коштує — дурниця. А бере на себе пудів десять!.. Маленький такий ішачок, навіть дивно!

— От це й є Азія! — сердито сказав Треухов. — Ішак три карбованці коштує, а згодувати йому треба тридцять карбованців на рік.

— А трамваєм вашим ви багато на тридцять карбованців наїздите? Триста разів. Навіть не щодня за рік.

— Ну, і виписуйте собі ваших ішаків! — закричав Треухов і вибіг з кабінету, грюкнувши дверима.

Відтоді новий завідувач, зустрівши Треухова, ставив йому завжди глузливі запитання:

— Ну що, ішаків випишемо чи трамваї побудуємо? Обличчя Гавриліна було схоже на гладко обстругану редьку. Очі лукавили.

Місяців за два Гаврилін викликав до себе інженера й серйозно сказав йому:

— У мене тут планик намітився. Мені одне ясно, що грошей нема, а трамвай не ішак — його за троячку не купиш. Тут матеріальну базу підводити треба. Практичне розв'язання яке? Акційне товариство! А ще яке? Позика! Під проценти. Трамвай через скільки років може себе оплатити?

— З дня пуску в експлуатацію трьох ліній першої черги — через шість років.

— Ну, скажімо, через десять. Тепер — акційне товариство. Хто увійде? Харчотрест, Маслоцентр. Канатникам трамвай потрібен? Потрібен! Ми до вокзалу вантажні вагони пустимо. Отже, канатники! НКШ, можливо, трохи дасть. Ну, губвиконком дасть. Це вже неодмінно. А коли почнемо — Держбанк і Комбанк дадуть позику. От який мій планик. У п'ятницю на президії губвиконкому буде обговорення. Коли ухвалимо — за вами зупинка.

Треухов до пізньої ночі схвильовано прав білизну і пояснював дружині перевагу трамвайного транспорту перед гужовим.

У п'ятницю питання розв'язано схвально. І почалися муки. Акційне товариство збивали з великою натугою. НКШ то вступав, то не вступав у число акціонерів. Харчотрест всіляко намагався замість 15 % акцій одержати тільки десять. Нарешті, весь пакет акцій був розподілений, хоч і не обійшлося без сутичок.