Війна і мир - Толстой Лев
Другий лист князя Андрія, написаний з-під Вітебська, після того як французи захопили його, складався з короткого опису всієї кампанії з планом, намальованим у листі, та з міркувань про дальший хід кампанії. В листі цьому князь Андрій змальовував батькові незручності його становища поблизу від театру війни, на самій лінії руху військ, і радив їхати у Москву.
За обідом цього дня на слова Десаля про те, що, як кажуть, французи вже вступили у Вітебськ, старий князь згадав про лист князя Андрія.
— Одержав від князя Андрія нині,— сказав він княжні Марії, — не читала?
— Ні, mon père1,—злякано відповіла княжна. Вона не могла читати листа, про одержання якого вона навіть не чула.
— Він пише про війну оцю,— сказав князь з тією презирливою усмішкою, яка стала йому звичною і з якою він говорив завжди про теперішню війну.
— Мабуть, дуже цікаво,— сказав Десаль.— Князь має змогу знати...
— Ах, дуже цікаво! — сказала m-lle Bourienne.
— Підіть принесіть мені,— звернувся старий князь до m-lle Bourienne. — Ви знаєте, на маленькому столі під прес-пап'є.
M-lle Bourienne радісно схопилася.
— Ах ні,— нахмурившись, крикнув він.— Піди ти, Михаиле Івановичу!
Михайло Іванович встав і пішов до кабінету. Але тільки-но вій вийшов, старий князь, стурбовано оглядаючись, кинув серветку й пішов сам.
— Нічого не вміють, усе переплутають.
Поки він ходив, княжна Марія, Десаль, m-lle Bourienne і навіть Миколенька мовчки переглядались. Старий князь повернувся квапливим кроком, у супроводі Михайла Івановича, з листом і
> татку.
планом, які він, нікому не даючи читати під час обіду, поклав біля себе.
Перейшовши до вітальш, він дав листа княжні Марії і, розгорнувши перед собою план нової будівлі, зосередив на ньому свій погляд і наказав їй читати вголос. Прочитавши листа, княжна Марія запитливо глянула на батька. Він дивився на план, очевидно заглибившись у свої думки.
— Що ви про це думаєте, князю?—дозволив собі звернутися з запитанням Десаль.
— Я? я?..— мовби неприємно прокидаючись, сказав князь, не зводячи очей з плану будівлі.
— Дуже можливо, що театр війни так наблизиться до нас...
— Ха-ха-ха! Театр війни! — сказав князь.— Я казав і кажу, що театр війни є Польща, і далі як до Німану ніколи не пройде ворог.
Десаль здивовано глянув на князя, який говорив про Німан, тимчасом, як ворог був уже біля Дніпра; а княжна Марія, забувши географічне положення Німану, думала, що те, що батько її каже, правда.
— Під час відлиги потонуть у болотах Польщі. Вони тільки можуть не бачити,— промовив князь, як видно думаючи про кампанію 1807 року, що була, як йому здавалося, так недавно.— Бенігсен повинен був раніш вступити в Пруссію, справа повернула б на інакше..,,
— Але ж, князю,— боязко сказав Десаль,— у листі говориться про Вітебськ...
— А, в листі? Ага...— незадоволено промовив князь.— Так... так...— Обличчя його набрало раптом понурого виразу. Він помовчав.— До речі, він пише, французи розбиті, при якій це річці?
Десаль опустив очі.
— Князь нічого про це не пише,— тихо сказав він.
— А хіба не пише? Ну, я ж сам не видумав.— Усі довго* мовчали.
— Так... так... Ну, Михаиле Івановичу,— раптом сказав він, піднявши голову й показуючи на план будівлі,— розкажи, як ти це хочеш переробити...
Михайло Іванович підійшов до плану, і князь, поговоривши з ним про план нової будівлі, сердито глянувши на княжну Марію та Десаля, пішов до себе.
Княжна Марія бачила збентежений і здивований погляд Десаля, спрямований на її батька, помітила його мовчання й була вражена з того, що батько її забув синового листа на столі у вітальні; та вона боялась не тільки говорити й розпитувати Десаля про причину його збентеження й мовчання, але боялась і думати про це.
Увечері Михайло Іванович, присланий від князя, прийшов до княжни Марії за листом князя Андрія, забутим у вітальні. Княжна Марія дала листа. Хоч їй це й неприємно було, вона дозволила собі спитати Михайла Івановича, що робить батько її.
— Все пораються,— з шанобливо-глузливою усмішкою, яка примусила збліднути княжну Марію, сказав Михайло Іванович.— Дуже турбуються з приводу нового корпусу. Читали трошки, а тепер,— стишеним голосом сказав Михайло Іванович,— біля бюро, мабуть, заповітом зайнялися. (Останнім часом одним з улюблених занять князя була робота над паперами, які повинні були залишитися по його смерті і які він називав заповітом.)
— А Алпатича посилають до Смоленська? — спитала княжна Марія.
— Аякже, він уже давно чекає.
III
Коли Михайло Іванович повернувся з листом до кабінету, князь в окулярах, з абажуром на очах і на свічках, сидів біля відкритого бюро, з паперами в далеко відставленій руці, і в трохи урочистій позі читав свої папери (ремарки, як він називав), які мали бути доставлені государеві по його смерті.
Коли Михайло Іванович увійшов, у нього в очах стояли сльози спогадів про той час, коли він писав те, що читав тепер. Він узяв з рук Михайла Івановича листа, поклав до кишені, склав папери й покликав Алпатича, який давно вже дожидався.
На аркушику паперу в нього було записано, що треба було в Смоленську, і він, ходячи по кімнаті повз Алпатича, що дожидався біля дверей, почав давати накази.
— Перше, паперу поштового, чуєш, вісім дестей, ось за взірцем; з золотим обрізом... взірець, щоб неодмінно за ним було; лаку, сургучу — за запискою Михайла Івановича.
Він походив по кімнаті й заглянув у пам'ятну записку.
— Потім губернаторові особисто віддати листа про запис. Потім треба було засувок до дверей нової будівлі, неодмінно
такого фасону, як ті, що видумав сам князь. Потім ящик палітурний треба було замовити, щоб покласти туди заповіт.
Давання наказів Алпатичу тривало понад дві години. Князь усе не відпускав його. Він сів, задумався і, заплющивши очі, задрімав. Алпатич поворушився.
— Ну, йди, йди; коли що треба, я пришлю.
Алпатич в'ийшов. Князь підійшов знову до бюро, заглянувши в нього, поворушив рукою свої папери, знову замкнув і сів до столу писати листа губернаторові.
Вже було пізно, коли він підвівся, запечатавши листа, йому хотілося спати, але він знав, що не засне і що найтяжчі думки виникають у нього в ліжку. Він гукнув Тихона й пішов з ним по кімнатах, щоб сказати йому, де стелити постіль на нинішню ніч. Він ходив, примірюючи кожен куток-
Скрізь йому здавалося недобре, але найгірший був звичний диван у кабінеті. Диван цей був страшний для нього, мабуть, від тяжких думок, що він передумав, лежачи на ньому. Ніде не було добре, та все ж найкращий був куточок у диванній за фортепіано: він ніколи ще не спав тут.
Тцхон приніс з офіціантом ліжко і почав встановлювати.
— Не так, не так! — вигукнув князь і сам посунув на чверть далі від кутка, і потім знову трошки ближче.
"Ну, нарешті все переробив, тепер відпочину",— подумав князь і дав Тихонові роздягати себе.
Досадливо скривляючись від зусиль, які треба було робити, щоб скинути каптан та штани, князь роздягнувся, важко опустився на ліжко і неначе задумався, презирливо дивлячись на свої жовті, висхлі ноги. Він не задумався, а він барився перед зусиллям, яке мав зробити, щоб підняти ці ноги й пересунутися на ліжку. "Ох, як тяжко! О, хоч би скоріше кінчилися ці обов'язки і щоб ви відпустили мене!"—думав він. Він зробив, підібравши губи, двадцятитисячний раз це зусилля і ліг. Але тільки-но він ліг, як раптом усе ліжко рівномірно заходило під ним вперед і назад, наче важко дихаючи і штовхаючись. Це бувало з ним майже щоночі. Він розплющив очі, що були заплющились.
— Нема спокою, прокляті!—пробурчав він з обуренням на когось. "Так, так, ще важливе щось було, дуже щось важливе я приберіг собі на ніч у ліжку. Засувки? Ні, про це сказав. Ні, щось таке, щось у вітальні було. Княжна Марія щось плела. Десаль щось — цей дурень — говорив. У кишені щось — не згадаю".
— Тишка! про що за обідом розмовляли?
— Про князя Михайла...
— Мовчи, мовчи.— Князь заляскав рукою по столу.— Ага, знаю, лист князя Андрія. Княжна Марія читала. Десаль щось про Вітебськ казав. Тепер прочитаю.
Він велів вийняти листа з кишені і присунути до ліжка столик з лимонадом та витушкою — восковою свічкою і, надівши окуляри, почав —читати. Тепер тільки в тиші ночі, при тьмяному світлі з-під зеленого ковпака, він, прочитавши листа, вперше на мить зрозумів його значення.
"Французи у Вітебську, по чотирьох переходах вони можуть бути біля Смоленська; може, вони вже там".
— Тишка!—Тихон схопився.— Ні, не треба, не треба! — прокричав він. *
Він сховав листа під свічник і заплющив очі. І йому уявився Дунай, ясний полудень, очерети, російський табір, і він входить, він, молодий генерал, без жодної зморшки на обличчі, бадьорий, веселий, рум'яний, у мережаний намет Потьомкіна, і пекуче почуття заздрості до улюбленця, таке ж сильне, як і тоді, хвилює його. І він згадує всі ті слова, що сказано було тоді при першому побаченні з Потьомкіним. І в його уяві постає, з жовтавим тілистим обличчям, невисока, опасиста жінка — матїнка-їм-ператриця, її усмішки, слова, коли вона вперше, приголубивши, прийняла його, і згадується її ж таки обличчя на катафалку й та сутичка з Зубовим, що сталася тоді при її домовині за право підходити до її руки.
"Ох, скоріше, скоріше повернутись до того часу, і щоб теперішнє все закінчилось якнайшвидше, якнайшвидше, щоб дали вони мені спокій!"
IV
Лисі Гори, маєток князя Миколи Андрійовича Волконського, були за шістдесят верст від Смоленська, позад нього, і за три версти від Московського шляху.
Того ж вечора, як князь давав накази Алпатичу, Десаль, зажадавши від княжни Марії побачення, сказав їй, що князь, будучи не зовсім здоровим, не вживає ніяких заходів для своєї безпеки, а з листа князя Андрія видно, що перебування в Лисих Горах небезпечне, тому він уклінно радить їй самій написати з Алпатичем листа до начальника губернії в Смоленськ з просьбою повідомити її про стан справ та про міру небезпеки, що загрожує Лисим Горам. Десаль написав для княжни Марії листа до губернатора, якого вона підписала, і листа цього було віддано Алпатичу з наказом подати його губернаторові, і, в разі небезпеки, повернутися якнайшвидше.
Одержавши всі накази, Алпатич, у білому пуховому капелюсі (князівський подарунок), з палицею, так само, як князь,, вийшов у супроводі домашніх сідати у бричку з шкіряною халабудкою, запряжену тройкою гладких буланих коней.
Дзвінок був підв'язаний, бубонці закладені папірцями.
