Герої пустельних обріїв - Олдрідж Джеймс

І знову, тепер вже здаля, почав обсипати солдата образами. Увійшовши в раж, він підняв з землі камінь і жбурнув ним в легіонера зі словами: — Це тобі за твої англійські черевики!

Часовий встиг ухилитися. — Гайда звідси! — крикнув він Гордону. — Я не хочу зв'язуватися з тобою. — І раптом розреготався самим добродушним чином, зумівши оцінити сіль насмішок Гордона, хоча предметом цих насмішок і був він сам. — Іди, іди туди, звідки з'явився, — крикнув він знову. — А якщо ще прийдеш кидатися камінням, я закую тебе в кайдани і відправлю на дорожні роботи. Там будеш перекидати каміння з ранку до вечора.

Сміт помітив незвичну лють в очах Гордона і злякався.

— Не звертайте уваги ... — безпорадно благав він.

Гордон озирнувся і побачив кругле обличчя Сміта, його очі, на які стікав з чола піт, його обвислі вуса. — І ви туди ж! — глузливо сказав він по-арабськи.

— Ох, та буде вам! — з роздратуванням вирвалося у Сміта.

Гордон здивовано підняв брови. Але через секунду в очах у нього з'явився веселий, пустотливий блиск. — Милий ви мій Смітік! — сказав він майже з ніжністю. — Ось кому повинен належати світ: діловим, розсудливим Смітам. — Він знову повернувся до вартового. — Якщо вже ти не можеш зловити мене, друже, раджу всадити мені заряд в спину: одним небезпечним чоловіком менше буде.

— Йа махвус! [9] Забирайся геть! — була відповідь.

Вони пішли назад в місто, і весь час у них було відчуття, ніби солдат цілиться їм в спину, але не наважується, або, вірніше, не здогадується спустити курок.

Увечері вони знову побачилися з Ашиком. На цей раз він прийняв їх в обвішаної килимами далекої кімнатці, вікна якої виходили в бік мечеті. "Тут тихіше, ніж в інших кімнатах", — пояснив він їм, але його слова ледь не заглушив вереск радіо, що долинав знизу. Гордону довелося кричати на весь голос, щоб перекричати цей вереск, і до того ж стоячи мало не ніс до носа зі старим; це, правда, вимагало зайвих фізичних зусиль, але зате так було чомусь легше вести розмову про гроші. Коли Ашик, почувши магічне слово, з хитреньким посмішкою перепитав, чого від нього хочуть, Гордон присунувся ще ближче і закричав в глухе вухо старого: — Грошей! Грошей! Грошей!

— А-а! — Довге виразне зітхання послужило досить красномовною відповіддю.

Знаючи Ашіка, Гордон не став говорити, що гроші потрібні для того, щоб підкупити Таліба і Юніса або організувати захоплення аеродрому; він просто сказав, що Гамід і його люди мають потребу в грошах, що без них важко зберегти сили повстання. — Для справи свободи, для звільнення пустелі!

— Всі наче змовилися спокушати мене свободою, — сказав Ашик. — А яка мені користь від вільної пустелі, якщо під боком у мене ось в цьому самому форті засів недруг — Бахраз і за будь-яку спробу допомогти вам мене чекає тяжка кара? Яка мені користь, скажи сам?

Гордону дуже хотілося запитати, хто ще вів з ним розмови про свободу, але поспішати з цим не варто, і він продовжував переконувати Ашіка, вишукуючи все нові докази, а той у відповідь лише вперто твердив, що грошей у нього немає. Нарешті Гордон, втративши терпіння, сказав: — Добре, не будемо більше говорити про гроші! — і зробив спробу виторгувати у старого людей і провізію: адже і те й інше необхідно для нападу на аеродром.

— Де я візьму тебе людей і провізію? — заволав Ашик, перекриваючи шум радіо. — Немає в мене ні того, ні іншого. Ти поміркуй сам. Хто живе в моєму місті і буває на базарі? Купці і крамарі, проповідники і мої родичі. Хіба когось із них умовиш допомогти вашій справі? Про це й мови бути не може. Та ще коли тут діють інші угоди. Я над своїми людьми вже не маю влади. Вони мене і слухати не стануть.

— Дурниці! — скрикнув Гордон, вирішивши, що настав час з'ясувати, від кого виходять ці "інші вмовляння". — Невже у Ашіка зовсім немає вірних людей? Немає наближених?

— У мене є наближені, — сказав старий. — Але ж тобі не наближені мої потрібні, а воїни.

— Так кликни клич серед твоїх городян, — з надією запропонував Гордон. — І той, хто ...

Широкий світ за стінами будинку раптом владно нагадав про себе — гугнявий голос іракського співака зазвучав по радіо так пронизливо, що навіть Ашику стало несила терпіти. Він сплеснув руками, зірвався з місця, розштовхуючи своїх прислужників-рабів, підскочив до відчиненого вікна і несамовито заволав, щоб це прокляте радіо негайно вимкнули. Але тут же передумав і, висунувшись у вікно, закричав присутнім внизу людям, які дивилися на нього, задерши голову, і посміхалися:

— Принесіть мені його сюди. Принесіть, я сам хочу його вимкнути. Де це воно кричить?

— У Ахмеда-каменотеса, йа Ашику, — почулися голоси.

— Ахмеде! Зараз же неси радіо сюди!

— Але ж, пане ...

— Ти чув, Ахмеде? Я сказав, неси його сюди!

Все це не говорилося, а горланилось, і Ашик, сміючись, сказав Гордону: — Краще вже слухати мої крики, ніж завивання шайтана в цій машині ...

Ахмед, босий, в пропиленний сорочці, весь ніби обсипаний борошном, постав перед Ашиком, притискаючи до грудей мініатюрний радіоприймач, — здавалося неймовірним, що така маленька річ може створювати стільки шуму.

— Пане, — почав він, переступаючи з ноги на ногу, — це не мій приймач. Сеїд поставив його у мене в майстерні і велить включати, щоб правовірні могли слухати промови про політику і релігію.

— Я вже досить наслухався. Кожен день одне і те ж, ні сну, ні спокою немає. Зараз же кинь його і розтопчи.

— Воля твоя, пане! — Ахмед поставив приймач на підлогу і заніс над ним свою широку ступню, обліплену шаром білого кам'яного пилу.

— Стійте! — закричав Сміт. — Не потрібно ламати, заради бога не потрібно. Краще віддайте його мені.

Жодного разу ще не траплялося, щоб Сміт подав голос в подібному випадку: він ніколи не втручався, нічого не радив і не пропонував. Гордон, здивований, поплескав його по плечу. Відчуття було дивне — руку Гордона відразу неначе струмом.

— Молодець, Сміте! — сказав Гордон по-арабськи. — Нехай бере приймач, — звернувся він до Ашика. — Сміт любить машини. Для нього вища мудрість в них.

Ахмеду було зроблено напучення і потім дозволено піти. Він пішов, охаючи і зітхаючи, — йому тепер не минути побоїв від сеїда за цей приймач, а жінки з сусідніх будинків будуть обливати його з вікон водою зі злості.

— Ось бачиш, — сказав Ашик Гордону. – Такі у мені воїни. Проповідники, купці і каменотеси. А половина жителів міста і зовсім мене знати не хоче. Вони прислухаються до інших голосів ...

— А що це за інші голоси? — не витримав нарешті Гордон.

— Зараз дізнаєшся, — сказав Ашик. — Я був змушений покласти цьому край. — І він наказав одному зі своїх прислужників піти і привести сюди смуглолицього бахразця. — Якщо тобі потрібні воїни, Гордон, проси їх у цієї людини, не в мене.

— А хто ж він, що зумів забрати в твоєму місті більшу владу, ніж у тебе самого? — запитав Гордон.

— Справжній шайтан, бахразець, який ненавидить Бахраз.

Гордон насторожився. — Бахразець? Революціонер? Чого йому тут потрібно? Чому ти не повісив його? Або не здав командуванню форту?

— Його повісити? Це не проста людина, Гордоне! Ти занадто поспішно судиш. Кажу тобі, він — особистість видатна. Він мене питав, що таке Гамід — феодал-авантюрист або людина, яка хоче використовувати рух племен в своїх особистих цілях, пан владою меча, відсталий царьок, що затримує розвиток свого народу? Ось що він хотів знати про Гаміда.

— Справді! А ти б його послав під три чорти.

Ашик хихикнув: — Я краще пошлю його з тобою до Гаміда.

— Ну що ж, — сказав Гордон, приймаючи це як похмурий жарт. — А Гамід йому відріже вуха.

— Ні ні. Він гідний супротивник для Гаміда. Малий на зріст, але грізний. Справжня людина!

Тут тільки Гордон зрозумів, що Ашик говорить серйозно. Але більше йому від старого нічого не вдалося добитися, поки не ввели бахразця.

Руки і ноги полоненого були в кайданах, але це не заважало йому стояти і ворушитися. Він був невисокого зросту, гнучкий і рухомий; його одяг — штани і куртка кольору хакі — відразу викривав в ньому городянина. Деяка напруженість у всьому тілі і сміливий, зухвалий погляд підтверджували це. Він, здавалося, нітрохи не був збентежений своїм становищем.

— Привіт тобі! — статечно вимовив бахразець, звертаючись до Гордона, і в голосі його прозвучав легкий відтінок задоволення в поєднанні зі звичною насмішкуватістю.

— Ти! — вигукнув Гордон, дивлячись на нього в усі очі. — Ти, Зейне! Так тебе ще не повісили!

Тон вітань ясно говорив про те, що цих двох людей пов'язує не тільки старе знайомство, але і взаємна симпатія, яка існує як би поза їхньою волею, — недарма відверта радість зустрічі відразу ж поступилася місцем глузуванню.

Ашик помітив це і був у захваті. — Що таке? — скрикнув він. — Ви, виявляється, знаєте один одного? Ось дивна річ!

Але чому тут справді можна було здивуватися, це не зустрічі їх, а їх схожості, тому що, коли вони стояли так, разом, лицем до лиця, було ясно видно, що це двійники, два примірника однієї і тієї ж людської особини — обидва невеликі, міцні, пристосовані для важкого, сповненого поневірянь життя.

У бахразця було таке ж велике обличчя, як у Гордона, той же твердий погляд, ті ж непокірні волосся; тільки рот на відміну від Гордона не здавалося чужим на цьому обличчі: в складці губ були рішучість і завзятість, і посмішка їх іноді здавалася небезпечною. Саме рот — м'який у одного, жорсткий у іншого — видавав справжню відмінність між ними: бахразец, здавалося б поривчастий, різкий, легко вразливий, в той же час виявляв більше витримки, ніж Гордон, як ніби життя для нього мало більш ясний сенс. Він буцімто краще в ньому розбирався, ставився до нього трохи насмішкувато, але разом з тим спокійніше, знаючи, що на все потрібен час, час і ще раз час. Але разом з тим він тримав себе так, неначе в цю хвилину відчував за собою весь світ. Він кивнув головою і посміхнувся.

— Ця людина — терорист, — сказав Гордону Ашик. — Одного разу у мене вистачило дурості перешкодити жандармам Азмі повісити його за це.

Бахразець знову злегка кивнув головою, ніби хотів сказати, що він і сам вважає нерозумним проявлене Гордоном милосердя. Він виразно притиснув до грудей свої скуті руки і на мить розсунув губи в усмішці.

— Але те, про що я не раз жалкував, тепер змушує мене радіти, — продовжував Гордон.