Ірландський щоденник - Белль Генріх

Діти їдуть болотами повз покинуті будинки, і ніхто з тих, що зі слізьми на очах залишаються, не знає напевне, чи зустрінеться ще коли із Шейлою або Шоном — шлях від Сіднея до Дубліна далекий, не менший і від Нью-Йорка, та дехто не повертається навіть і з Лондона: чи він матиме сім'ю, дітей, чи посилатиме гроші додому — ніхто того не знає.

Тим часом, як в усіх європейських країнах побоюються браку робочої сили, дехто вже відчуває його на собі, тут двоє з шести, троє з восьми братів і сестер знають, що муситимуть емігрувати,— так глибоко засів у них шок голоду. З покоління в покоління жахає людей цей привид. Іноді хочеться вірити, що еміграція — це щось схоже на звичку, на зразок природного обов'язку, який просто треба виконувати — і економічні умови справді змушують до цього. В 1923 році, ставши незалежною державою, Ірландія змушена була надолужувати майже столітню відсталість промислового розвитку, змушена була наздоганяти інших у всьому, що можна вважати розвитком, бо в ній майже відсутні міста, ледь розвинута індустрія, немає ринку для продажу риби. Ні, Шону та Шейлі таки доведеться поїхати звідси.

18

ПРОЩАННЯ

Прощання видалось важке, і саме тому, що все свідчило про його необхідність: гроші витрачено, нам пообіцяли, що надішлють іще, але їх поки що не було; похолоднішало, а в пансіоні (найдешевшому, який ми тільки могли розшукати за оголошенням у вечірній газеті) підлога була така перекошена, що нам здавалося, ніби ми пірнаємо з головою у безодню. Цією похилою площиною ми прослизнули крізь нейтральну смугу між сном і спогадами, проминули Дублін, і навколо ліжка, що стояло посеред кімнати і об яке прибоєм розбивалися галас і неонове світло Дорсет-стріт, розверзлося провалля; нам доводилося триматися одне за одне, а зітхання дітей у їхніх ліжках попід стінами долинали до нас, немов крики про порятунок з протилежного, недосяжного берега.

Всі експонати Національного музею, куди ми ходили щоразу після негативної відповіді касира, поставали на цій нейтральній смузі поміж сновидіннями та спогадами надзвичайно чітко й непорушно, немов реквізит паноптикуму. Ніби промчавши зачарованим шляхом через казковий ліс, ми сторч головою падали на цю смугу: черевик святої Бригіди ніжно світився в пітьмі сріблястим сяйвом, великі кам'яні чорні хрести втішали й погрожували, борці за незалежність у зворушливих зелених мундирах, обмотках на ногах і в червонястих беретах показували нам свої стріляні рани, дитячими голосами читали нам слова прощання: "Моя люба Мері, свобода Ірландії..." Казан тринадцятого сторіччя пропливав повз нас і каное з прадавніх часів; усміхалися золоті прикраси, кельтські фібули — золоті, срібні, мідні, наче численні коми, підвішені на невидимому білизняному мотузку. Ми в'їжджали брамою до Трініті-коледжу, але ця величезна сіра будівля була безлюдна, тільки на сходах бібліотеки сиділа, плачучи, бліда дівчина з ядучо-зеленим капелюхом у руках — може, чекала на свого милого, а може, сумувала за ним. Галас і неонове світло, що долинало з Дорсет-стріт, пролітали повз нас, ніби час, що на мить ставав історією: сунули повз нас пам'ятники чи ми сунули повз них — бронзові чоловіки, суворі, з мечами, гусячими перами, паперовими сувоями, вуздечками або циркулями в руках, гострогруді жінки торкалися струн арфи, солодко-печальним поглядом озираючись у глибину сторіч. Щільними шпалерами стояли обабіч шляху вбрані в темно-синє дівчатка з ключками для гри в хелінг у руках, мовчазні й суворі — ми боялися, що вони піднімуть свої ключки над нами, наче булави. Обнявшись, ми прослизали повз них. Усе, на що дивилися ми, дивилося тепер на нас — леви рикали, гібони перетинали нам шлях, ми то видиралися нагору, то спускалися вниз довгою жирафиною шиєю, а ігуана з мертвими очима хизувалася перед нами своєю бридотою. Темні води Ліффі, зелені й брудні, клекотали повз нас, кричали гладкі чайки, грудка масла —"йому двісті років, знайдене воно в болоті в провінції Мейо" — пропливла у повітрі наче кавалок золота, яким знехтував щасливий Ганс-дурень; полісмен показував нам свою rainfall-book *, де протягом сорока днів проставлено самі нулі — ціла вервечка яєць, а бліда дівчина із зеленим капелюхом у руках ще й досі плакала на бібліотечних сходах.

Води Ліффі почорніли, понесли до моря історію — грамоти, на яких наче тягарці звисали донизу печатки, угоди в кучерявих заголовних літерах, обтяжені сургучем документи, дерев'яні мечі, картонні гармати, ліри й стільці, ліжка й шафи, каламарі, мумії з розмотаними темними бинтами, що коливалися у воді, ніби пальмове листя. Кондуктор витяг з квиткової каси довге закручене паперове пасмо, а на сходах, що вели до Ірландського банку, сиділа літня жінка й лічила доларові папірці; вдруге, втретє, вчетверте підходив до віконця касир головного поштамту і співчутливо промовляв з-за своїх граток: "Sorry".

Безліч свічок горіло перед статуєю рудокосої грішниці Магдалини, повз нас, подібний до смугастого аеродромного вітрового конуса, проплив акулячий хребет, він колихався, і хрящі ламалися, а хребці, немов кільця для серветок, котилися по одному в ніч і зникали в ній. Сімсот О'Меллеїв промарширували повз нас — шатени, біляві, руді,— співаючи пісню на честь свого клану.

Ми пошепки втішали одне одного, трималися міцно одне за одне і мчали парками й алеями, урвищами Коннемари, горами Керрі, болотами Мейо, що простяглися на двадцять-тридцять миль, і боялися зустрітися з динозавром, натомість зустрічали кінотеатр, розташований саме в центрі Коннемари, Мейо, Керрі: бетонні будівлі, вікна, замазані густою зеленою фарбою, а всередині приміщення наче розлючений дикий звір у клітці рикав кіноапарат, виносячи на екран Монро, Лоллобріджіду або Тресі. Зеленими смугами тіней, все ще боячись динозавра, їхали ми поміж безконечних мурів, страшенно далеко від наших поснулих дітей, повернулись до передмістя Дубліна, промчали повз пальми, олеандри, крізь ліси рододендронів — і все сторч головою. Будинки більшали, дерева вищали, провалля між нами й дітьми дедалі ширшало, палісадники виростали, аж поки не досягли таких розмірів, що за ними вже не стало видно будинків, і ми ще швидше помчали у ніжну зелень безмежних луків...

Прощатися було важко, хоча хрипкий голос господині під дзенькіт денного світла змітав уранці, немов непотріб, докупи клапті наших снів, і хоча гуркіт — так-так-так,— автобуса, що проїхав повз наш будинок, налякав нас, бо був страх який схожий на автоматні черги та на сигнал до революції. Але Дублін думав не про революцію, а про сніданок, змагання кіннотників, молитви й освітлену целулоїдну стрічку з різними зображеннями. Хрипкий голос покликав нас до сніданку, нам налили чудового чаю. Господиня в халаті, сидячи з нами, курила й розповідала про голоси, що мучили її вночі — голос брата-утопленика, що кличе її щоночі, голос покійної матері, який нагадував їй про обітницю першого причастя, голос небіжчика-чоловіка, що застерігав її від віскі — тріо голосів, почуте в темній задній кімнаті, де вона цілими днями сидить на самоті з пляшкою, тугою і в халаті.

— Психіатр,— несподівано тихо мовила вона,— запевняє, що ці голоси виникають із пляшки, та я сказала йому, щоб мовчав про мої голоси, бо він сам живе завдяки їм. А ви,— несподівано спитала вона вже іншим голосом,— ви б не купили в мене будинок? Дешево віддам.

— НІ,тІ— відповів я.

— Шкода.— Похитуючи головою, вона пішла до своєї віддаленої темної кімнати — з пляшкою, тугою і халатом.

Вбиті черговим "Sorry" касира на пошті, ми повернулись до Національного музею, звідки пішли до картинної галереї, ще раз спустилися в темне підземелля до мумій, що їх якийсь місцевий відвідувач порівняв із копченими оселедцями. Останні пенні ми витратили на свічки, що швидко згоріли перед барвистими образами, потім піднялися до Стівен-Грін, годували качок, сиділи на сонечку, слухали, чи має шанси на перемогу Пурпурова Хмарина — вона мала гарні шанси. Опівдні багато дублінців повиходили після служби з церков, розбрелися по Грефтон-стріт. Наша надія на касирове "Yes" 1 не справдилася. Його "Sorry" ставало дедалі сумніше, він був ладен (як нам здалося) запустити руки в касу й видати нам позику міністра пошти, його руки, принаймні, ворухнулися в бік шухляди, але він, зітхнувши, поклав їх на мармурову стільницю.

На щастя, дівчина в зеленому капелюсі запросила нас на чай, пригостила дітей цукерками, поставила нові свічки, де було слід — перед образом святого Антонія, і коли ми знову вирушили до поштамту, касирова усмішка сяяла нам назустріч через усю залу. Він радісно послинив пучки і став урочисто відраховувати й класти банкноти на мармурову

1 "Так" (англ.).

стільницю — один, два, багато... Гроші він видавав найдрібні-шими купюрами, бо йому було так приємно рахувати; срібно дзенькнули на мармурі монети. Дівчина в зеленому капелюсі посміхалася: хіба ж не вона поставила свічки тому святому, якому було потрібно?

Прощатися було важко. Шпалери вбраних у темно-синє дівчат з ключками втратили свою войовничість; леви вже не рикали, тільки ігуана зі своїми мертвими очима все ще хизувалася перед нами своєю прадавньою бридотою.

Музичні автомати гриміли, кондуктори викручували з кас довжелезні пасма квитків, пароплави гули, з моря віяв легенький вітерець, безліч бочок пива завантажувалось у темні нутрощі суден, навіть пам'ятники усміхалися — темрява сновидінь була поборота гусячим пером, вуздечкою, арфою й мечем, і тільки давні газети пливли водами Ліффі до моря.

У свіжій вечірній газеті було видрукувано три читацьких листи, що вимагали скинути Нельсона; тридцять сім оголошень про продаж будинків, одне — про купівлю, а в якомусь селищі у провінції Керрі завдяки активності місцевого фестивального комітету відбувся справжній фестиваль: проводилися змагання з бігу в мішках, перегони на віслюках, змагання з греблі і та з повільної їзди на велосипедах. Переможниця з бігу в мішку посміхалася фоторепортерові, обернувшись до об'єктиву гарненьким обличчям і показуючи погані зуби.

Останню годину ми провели на перекошеній підлозі нашої кімнати в пансіоні, грали в карти як на даху, бо стільців та столу в кімнаті не було.