Війна і мир - Толстой Лев

Як поправити? Нема чого поправляти. Треба виконувати точно за підставами, які я виклав,— говорив він, стукаючи кощавими пальцями по столі.— В чім утруднення? Дурниці, Kinderspielг. — Він підійшов до карти і став швидко говорити, тикаючи сухим пальцем у карту й доводячи, що ніяка випадковість не може змінити доцільності Дріс-ського табору, що все передбачено і що коли ворог справді піде в обхід, то ворог повинен бути неминуче знищений.

Паулучі, не знаючи по-німецькому, почав питати його по-французькому. Вольцоген підійшов на допомогу своєму принци-палові, який погано говорив по-французькому, і став перекладати його слова, ледве встигаючи за Пфулем, який швидко доводив, що все, все, не тільки те, що сталося, а все, що тільки могло статися, все було передбачено в його плані, і що коли тепер були утруднення, то вся вина була лише в тому, що не точно все виконано. Він безперервно іронічно сміявся, доводив і нарешті презирливо кинув доводити, як кидає математик перевіряти різними способами раз доведену правильність задачі. Вольцоген замінив його, продовжуючи викладати по-французькому його думки і зрідка кажучи до Пфуля: "Nicht wahr, Exellenz?"2 Пфуль, як людина в запалі бою б'є по своїх, сердито кричав і на Вольцогена:

— Nun ja, was soll denn da noch expliziert werden?3 Паулучі і Мішо в два голоси нападали на Вольцогена по-французькому. Армфельд по-німецькому звертався до Пфуля. Толь по-російському пояснював князеві Волконському. Князь Андрій мовчки слухав і спостерігав.

З усіх цих осіб більш за всіх викликав співчуття в князя Андрія озлоблений, рішучий і безглуздо-самовпевнений Пфуль. Він один з усіх тут присутніх осіб, очевидно, нічого не бажав для себе, ні до кого не почував ворожнечі, а лише одного бажав — запровадження в життя плану, складеного за теорією, яку він вивів роками праці. Він був смішний, був неприємний своєю іронічністю, але разом з тим викликав мимовільну пошану своєю безмежною відданістю ідеї. Крім того, в усіх промовах усіх промовців, за винятком Пфуля, була одна спільна риса, якої не було на військовій раді в 1805 році,— це був тепер хоч і приховуваний, але панічний страх перед генієм Наполеона, страх, що позначався на кожному виступі. Припускали для Наполеоиа^_все можливим, чекали його з усіх боків і його страшним іменем руйнували припущення один одного. Лише Пфуль, здавалось, і його, Наполеона, вважав за такого ж варвара, як і всіх опонентів своєї теорії. Але, крім почуття пошани, Пфуль викликав у князя

1 дитячі Іграшки.

2 "Правда ж, ваше превосходительство?"

3 — Авжеж, шо тут ще балакати?

Андрія і почуття жалості. По тому тону, з яким обходилися а ним придворні, по тому, що дозволив собі сказати Паулучі імператорові, а головне по деякій одчайдушності висловів самого Пфуля видко було, що інші знали, і він сам почував, що падіння його близьке. І, незважаючи на свою самовпевненість і німецьку буркотливу іронічність, він був жалюгідний із своїм пригладженим волоссям на скронях і з китичками, що стирчали на потилиці. Він, як видно, хоч і приховував це під виглядом роздратовання та презирства, був у розпачі від того, що єдина тепер нагода перевірити на величезному досвіді і довести всьому світові вірність своєї теорії вислизала від нього.

Дебати тривали довго, і чим довше вони тривали, тим більше розгорялися суперечки, що доходили до крику та образ, і тим менш було можливо зробити який-небудь загальний висновок з усього сказаного. Князь Андрій, слухаючи цей різномовний говір і ці припущення, плани і спростовання та вигуки, лише дивувався з того, що вони всі говорили. Ті думки, які давно й часто виникали в нього під час його військової діяльності, що нема й не може бути ніякої воєнної науки і тому не може бути, ніякого так званого воєнного генія, тепер набули для нього цілковитої очевидності істини. "Яка ж могла бути теорія і наука в справі, умови і обставини якої невідомі і не можуть бути визначені, в якір сила діячів війни ще менш може бути визначена? Ніхто не міг і не може знати, в якому буде становищі наша і ворожа армія через день, і ніхто не може знати, яка сила цього чи того загону. Іноді, коли нема боягуза попереду, який закричить: "ми відрізані!" і почне втікати, а є попереду весела, смілива людина, яка вигукне: "ура!" — загін у п'ять тисяч вартий тридцяти тисяч, як під Шенграбеном, а іноді п'ятдесят тисяч втікають від восьми, як під Аустерліцем. Яка ж може бути наука в такій справі, в якій, як у всякій практичній справі, ніщо не може бути визначеним, і все залежить від незчисленних умов, значення яких виявляється за одну хвилину, про яку ніхто не знає, коли вона настане. Армфельд каже, що наша армія відрізана, а Паулучі каже, що ми поставили французьку армію між двома вогнями; Мішо каже, що непридатність Дрісського табору полягає в тому, що річка позаду, а Пфуль каже, що в цьому його сила. Толь пропонує один план, Армфельд пропонує другий; і всі хороші, і всі погані, і вигоди кожної пропозиції можуть бути очевидними лише в той момент, коли станеться подія. І чому всі кажуть: геній воєнний! Хіба геній та людина, яка вчасно вміє наказати підвезти сухарі і йти тому праворуч, тому ліворуч? Тільки через те, що військові люди наділені блиском і владою і маси негідників підлещуються до влади, надаючи їй невластивих якостей генія, їх називають геніями. Навпаки, кращі генерали, яких я знав,—дурні або неуважливі люди. Кращий Багратіон,— сам Наполеон визнав це. А сам Бонапарт!. Я пам'ятаю самовдоволене і обмежене його обличчя на Аустерліцькому полі. Не тільки генія і якихось особливих якостей не треба доброму полководцеві, але й навпаки, йому потрібна відсутність найвищих, найкращих людських якостей — любові, поезії, ніжності, філософського, допитливого сумніву. Він повинен бути обмеженим, твердо певним того, що те, що він робить, дуже важливе (інакше в нього неви-стачить терпіння), і тоді лише він буде хоробрим полководцем. Борони боже, коли він людина, полюбить кого-небудь, пожаліє, подумає про те, що справедливе і що ні. Зрозуміло, що здавна ще для них підробили теорію геніїв, бо вони — влада. Заслуга в успіху воєнної справи залежить не від них, а від тієї людини, яка в рядах закричить: пропали, або закричить: ура! І тільки в цих рядах можна служити з певністю, що ти корисний!"

Так думав князь Андрій, слухаючи балачки, і опам'ятався лише тоді, коли Паулучі покликав його і всі вже розходились.

Другого дня на огляді государ спитав князя Андрія, де він бажає служити, і князь Андрій навіки втратив своє місце у придворному світі, не попросившись залишитися при особі государя, а попросивши дозволу служити в армії.

XII

Ростов перед початком кампанії одержав листа від батьків, у якому, коротко сповіщаючи його про Наташину хворобу і про розрив з князем Андрієм (розрив цей пояснювали йому відмовою Наташі), вони знову просили його вийти у відставку і приїхати додому. Микола, одержавши цього листа, і не спробував проситися у відпустку чи в відставку, а написав батькам, що дуже жалкує про Наташину хворобу і про її розрив з нареченим і що він зробить усе можливе для того, щоб виконати їх бажання. Соні він писав окремо.

"Коханий друже душі моєї,— писав він.— Ніщо, крім честі, не могло б втримати мене від повернення в село. Але тепер, перед початком кампанії, я б визнав себе безчесним не тільки перед усіма товаришами, але й перед самим собою, якби я віддав перевагу своєму щастю над своїм обов'язком і любов'ю до вітчизни. Але це остання розлука. Вір, що відразу після війни, якщо я буду живий і ти все любитимеш мене, я кину все і прилечу до тебе, щоб пригорнути тебе вже назавжди до моїх полум'яних грудей".

Справді, лише кампанія затримала Ростова й перешкодила йому приїхати — як він обіцяв—і одружитися з Сонею. Отраднен-ська осінь з полюванням і зима із святами і з Сониною любов'ю відкрили йому перспективу тихих дворянських радощів та спокою, яких він не знав раніш і які тепер вабили його до себе. "Гарна дружина, діти, добра зграя гончаків, жвавих десять-дванадцять пар хортів, господарство, сусіди, служба за зибо-

рами!"—думав він. Але тепер була кампанія, і треба було залишатися в полку.— А що це треба було, то Микола Ростов, як на його характер, був задоволений і з того життя, яке він провадив у полку, і зумів зробити собі це життя приємним.

По тому як Микола приїхав з відпустки, радісно зустрінутий товаришами, його послали за ремонтом, і з Малоросії він привів чудових коней, які радували його і заслужили йому похвали від начальства. За його відсутності йому було надано звання ротмістра, і коли полк поставили на воєнний стан із збільшеним комплектом, він знову одержав свій колишній ескадрон.

Почалась кампанія, полк було рушено в Польщу, видавалась подвійна платня, прибули нові офіцери, нові солдати, коні і, головне, поширився той збуджено-веселий настрій, який супроводить початок війни; і Ростов, усвідомлюючи своє вигідне становище в полку, весь віддався утіхам та інтересам військової служби, хоч і знав, що рано чи пізно доведеться їх покинути.

Війська відступили від Вільни з різних складних державних, голітичних і тактичних причин. Кожен крок відступу супроводився складною грою інтересів, висновків та пристрастей у головному штабі. А для гусарів Павлоградського полку весь цей відступальний похід, найкращої пори літа, з достатнім продовольством, був найпростішою і найвеселішою справою. Смутитися, турбуватись та інтригувати могли лише в головній квартирі, а в глибокій армії і не пита'ли себе, куди, чого йдуть. Коли жалкували, що відступають, то лише тому, що треба було виходити з обжитої квартири, від гарненької панни. Якщо й спадало кому-небудь на думку, що справи погані, то, як личить доброму військовому, той, кому це спадало на думку, намагався бути веселим і не думати про загальний хід справ, а думати про свою найближчу справу. Спочатку весело стояли біля Вільни, заводячи знайомства з польськими поміщиками та чекаючи на огляди государя й інших вищих командирів і відбуваючи ті огляди. Потім прийшов наказ відступити до Свенцян і винищувати провіант, який не можна було вивезти. Свенцяни пам'ятні були для гусарів лише тому, що це був п'яний табір, як прозвала вся армія стоянку біля Свенцян, і тому, що в Свен-цянах багато було скарг на війська за те, що вони, скориставшись з наказу відбирати провіант, серед провіанту забирали коней, і екіпажі, і килими в польських панів.