Старий - Фолкнер Вільям
Вона знов дивилася на опухле, запалене обличчя каторжника.
— І він ударив вас просто в обличчя? — спитала вона.
— Ні, — сказав каторжник хрипло і люто. — Але йому й не треба було робити цього. Мені вже, здається, досить стрельнути з рогатки горошиною в зад, щоб з носа юшка потекла), — пригадав це, але не став розповідати. А може, й не зумів би розповісти: як двоє людей, що не могли навіть розмовляти між собою, уклали угоду, яку обидва не тільки розуміли, але й збирались додержуватись чесно і сумлінно, чесніше, ніж будь-який підписаний та офіційно засвідчений контракт. Вони навіть спромоглися домовитись про те, що полюватимуть окремо, кожен у своєму човні, щоб подвоїти шанси на здобич. А втім, це було не важко: каторжник майже зрозумів слова акадійця: "Тобі не потрібні ні я, ані моя рушниця; ми тільки заважатимемо тобі". Більш того, вони навіть домовились щодо другої рушниці: акадієць сказав, що в нього є хтось, — байдуже, хто саме — приятель, сусіда чи, можливо, товариш по промислу, — у кого вони могли б узяти напрокат другу рушницю; розмовляючи кожен своєю говіркою — каліченою англійською й каліченою французькою,— один серйозний, майже суворий, з опухлим обличчям і голою, вкритою пухирями й струпами спиною, схожою на шмат сирої яловичини, другий — поривчастий, з дикими, блискучими очима й рухливим ротом, повним уламків гнилих зубів,— вони обговорювали це, сидячи навпочіпки обабіч розіп'ятої шкури, немов два члени корпорації, що засідають один проти одного за столом з червоного дерева, і нарешті вирішили відмовитися від другої рушниці.
— Обійдуся, — сказав каторжник. — Якби я з самого початку знав, що воно за діло, то, мабуть, почекав би рушниці. Та що вже почав полювати без неї, то не варто тепер зволікати.
Бо йшлося про час, про дні — а отже, про гроші. (Хоч як це дивно, але одної речі акадієць не міг пояснити йому: скільки становитиме його половина. Проте каторжник знав, що йдеться саме про половину). Він мав так мало часу. Незабаром йому треба буде вирушати далі, і він думав: "Вже скоро всі ці дурниці скінчаться, і я зможу повернутися назад", — і раптом спіймав себе на думці: "Я повинен буду повернутися назад", — і від цієї думки принишкнув, дивлячись на ту дивну пустелю, яка оточувала його, в якій він загубився на час, знайшовши мир і надію, і в якій останні сім років його життя потонули, немов маленькі сірі камінці в озері, не знявши навіть хвильки. І він думав спокійно, трохи збентежений і зачудований: "Так. Я вже забув, як приємно заробляти гроші. Навіть коли ніхто не забороняє мені заробляти їх".
Отже, він полював не з рушницею, а з вузлуватою мотузкою й палицею, і кожного ранку вони з акадійцем вирушали в човнах, кожен своїм шляхом, повільно обстежуючи таємничі канали, що прорізали цю занедбану землю, канали, з яких (можливо, навіть з дна яких) —час від часу несподівано, немов велінням чаклуна — з нічого, — вигулькували маленькі засмаглі щебетливі чоловічки в пірогах і тихо пливли слідом за ним, спостерігаючи його двобої з алігаторами. їх звали Тін, і Тото, і Тель, і на зріст вони були ненабагато більші, та й зовнішністю мало чим відрізнялися від ондатр, що їх акадієць (а господар робив і це — готував їм їжу, белькочучи щось своєю мовою, а каторжник, як і тоді, у випадку з рушницею, розумів сказане, немов це говорилося по-англійському: "Не турбуйся про їжу, о Геркулесе! Лови алігаторів, а про казанок подбаю я сам") час від часу виймав із капканів, як витягують, коли виникає потреба, порося із свинарні, і, приготувавши, подавав до столу замість вічних рису та риби. Каторжник розповів про те, як вечорами в хатинці, єдине незасклене вікно й двері якої задраювалися від москітів — це був обряд, ритуал, такий же марний, як забобони, що велять схрещувати пальці чи хапатися за дерево, — коли температура повітря була близька до температури людської крові, він сидів біля оточеного хмарою комах ліхтаря, за дощаним столом, дивився на шматок м'яса, що плавав у тарілці, й думав про те, що м'ясо жирне і що цей чоловічок Тель теж гладкий, — а дні спливали, непорушні й однакові, схожі на ті, що минули, і на ті, що прийдуть на зміну, а тим часом теоретична половина суми, про яку він не знав, буде вона в центах, доларах чи десятках доларів, зростала.
Він згадував потім про світанки, коли вирушав на полювання, а по дорозі його зустрічала, як матадора aficionados1, незмінна маленька флотилія пірог, про тяжкі полудні, коли, оточений півколом маленьких нерухомих човнів, він починав свій двобій, про вечори повернення, коли піроги одна по одній завертали в бокові протоки, що їх перші кілька днів каторжник не міг навіть розрізнити, про огорнутий сутінками поміст з однією-двома закривавленими шкурами — їхньою денною здобиччю, і про дошку на стіні, на якій довшали два ряди зроблених ножем карбів і перед якою акадієць виконував ритуальну переможну пантоміму, розважаючи нерухому жінку, що в цей час звичайно годувала дитину; і, нарешті, про ночі, коли жінка з дитиною спала на полику, акадієць хропів на маті, а він, каторжник, сидів коло смердючого ліхтаря із задумливим і впертим виразом на виснаженому, спокійному обличчі, схрестивши босі ноги, зігнувши страшну, зранену спину, вкриту пухирями й незагоєними ранами від лютих ударів хвостом, і, спливаючи потом, шкрябав і стругав обвуглену деревину, яка вже майже набула форми весла; час від часу він відривався від роботи й підводив голову, — хмара москітів починала ще дужче дзижчати й вирувати, — і втуплювався поглядом у стіну перед собою, аж поки необтесані дошки, здавалось, зникали і його відчужений погляд проникав без перешкод назовні, у густу темряву, а може, й крізь неї і навіть крізь сім змарнованих років, протягом яких, як він щойно збагнув, йому дозволяли тільки надсаджуватися, а не працювати, творити. А потім він і сам лягав спати — кидав останній погляд на згорток за кроквою, гасив ліхтар, мостився, як був, коло свого хропучого партнера і довго ще лежав, потіючи (долілиць, бо не міг стерпіти й найлегшого дотику до своєї спини), у сповненій дзижчанням, задушливій темряві, слухаючи, як безутішно ревуть алігатори, й думаючи: "Я забув про те, як приємно людині працювати", а не: "Мені ніколи не давали часу на те, щоб навчитися працювати".
А потім, на десятий день, це трапилося знову, трапилося втретє. Спочатку він відмовився повірити в це — не тому, що вважав, ніби пройшов уже повний курс і склав іспит з безталання, не тому, що вважав, ніби з народженням дитини
Прнхильввки fien.).
досяг і переступив через вершину своєї Голгофи і тепер мав право сподіватися, що йому дозволять чи, просто не звертаючи більше на нього уваги, дадуть можливість своїм ходом спуститися по протилежному схилу. Ні, він думав зовсім не про це. В голові йому не укладалося, що могутня сила, яка так уперто, з такою смертельною цілеспрямованістю накидалася на нього протягом стількох тижнів, може бути, незважаючи на весь свій багатющий, космічний арсенал насильства й 'катастроф, така бідна на вигадку й фантазію: адже вона вже двічі повторювала саму себе! Коли це сталося вперше, в|н підкорився їй, вдруге — навіть простив, але в можливість третього разу просто відмовився вірити, надто коли йому втовкмачили, що цей третій раз буде справою людських рук і розуму, а не сліпої сваволі маси й руху; він не міг повірити, що космічний блазень, двічі зазнавши поразки, тепер у своїй мстивій настирливості застосує динаміт.
Він не розповідав про це. Безперечно, він і сам не знав, як це сталося і що саме сталося. Але він, безперечно, згадував про це (але без хвилювання, тримаючи товсту, запашну сигару в чистій, твердій руці), про те, що знав і про що догадувався. Це було ввечері, дев'ятого вечора, вони з жінкою сиділи за столом обабіч порожнього стільця свого хазяїна. Знадвору чулися якісь голоси, але каторжник не кидав їсти, розмірено жував, бо, власне, слухати ті голоси було те саме, що й бачити всю картину: дві, чи три, чи чотири піроги на темній воді під помостом, на якому стоїть хазяїн, голоси белькочуть щось незрозуміле, і чуєш не тривогу і не лють, чи, скажімо, глибоке здивування, а якусь какофонію, щось схоже на крики сполоханих болотяних птахів. Тим-то каторжник не кидав жувати і тільки підвів очі — спокійно, без особливої цікавості чи подиву, коли акадієць влетів до кімнати, став перед ними з диким виразом на обличчі, з виряченими очима й роззявленим, перекривленим ротом, в якому чорніли гнилі зуби, й почав виконувати несамовиту пантоміму, що мала зображати насильну евакуацію, вигнання. Він загрібав щось невидиме руками й шпурляв геть, униз, а потім з призвідника пантомімічної катастрофи перетворився на її жертву, обхопив голову руками, зігнувся, і закляк, не рухаючись, — немовби та стихія підхопила й понесла його, — і закричав: "Бум! Бум! Бум!" Спостерігаючи його, каторжник на мить покинув жувати й подумав: "Що? Що він намагається сказати мені?" — подумав (нечітко, підсвідомо, бо не міг би сформулювати цього, а тому навіть не знаючи, що подумав про це), що хоч його і закинуло сюди, хоч його життя і було обмежене цим оточенням, прийняте цим оточенням і хоч сам він теж це оточення дірийняв (а йому жилося тут добре; він сказав би, •напевно: спокійно і мирно, якби міг сформулювати таку думку, а не просто відчувати її; йому тут жилося краще, ніж будь-коли, бо досі він навіть не знав, яка приємна може бути справжня робота, заробляння грошей), це, проте, не було його справжнє життя, він усе ще був і завжди лишатиметься лише водяною комашкою на поверхні ставу, глибини якого йому ніколи не спізнати, бо по-справжньому він стикався б із цим життям лише в ті секунди, коли на самотніх, розпечених безжальним сонцем багнистих острівцях, оточений, немов амфітеатром, півколом нерухомих пірог із завмерлими глядачами, він приймав нав'язаний йому гамбіт і, наражаючись на удари страшного хвоста, бив палицею по голові, що клацала й сичала, а якщо цього було не досить — без вагання обіймав, огортав броньоване тіло тендітним павутинням плоті й кісток, в якому ходив і жив, і восьмидюймовим лезом ножа обривав скажене життя потвори.
Отже, удвох з жінкою вони дивилися, як акадієць виконує шараду, що символізує вигнання: маленький жилавий чоловічок дико жестикулював, і його істерична тінь підстрибувала й падала на дощаній стіні, поки він зображував у пантомімі, як залишає хатинку, поки удавав, що знімає зі стін та кутків свої жалюгідні манатки — речі, на які б ніхто в світі не зазіхнув і які відняти у нього могла б тільки якась надзвичайна сила — сліпа вода, землетрус чи пожежа.
