Старий - Фолкнер Вільям

Але він думав не про кулі. Він забув про них, пробачив їм. Він думав про себе, про те, як зіщулився, плачучи, задихаючись, перш ніж знову кинутися навтіки, — і про свій голос, своє обвинувачення, зойк, яким назавжди, без вороття, зрікся древнього, споконвічного, зрадливого Творця всієї похоті, й безглуздя, й несправедливості: "Я ж тільки хотів здатися"; він думав про це, згадував це, але тепер уже спокійно, без хвилювання —

і думка його була коротша за епітафію: "Ні. Я вже спробував, і в мене стріляли".

— Отже, ви не хочете плисти до Нью-Орлеана. І, власне, не збиралися плисти до Карнарвона. Але Карнарвон все ж підходить вам більше, ніж Нью-Орлеан?

Каторжник нічого не відповів.

Лікар дивився йому просто у вічі, і збільшені зіниці нагадували головки великих цвяхів.

— За що вас посадили? Ударили когось трохи сильніше, ніж хотіли, га?

— Ні. За спробу пограбувати поїзд.

— Як-як? Повторіть. Каторжник повторив.

— Ну, і що ж далі? Розкажіть. У тисяча дев'ятсот двадцять сьомому році вже не можна сказати отаке й замовкнути, чоловіче.

Отже, каторжник розповів про все — так само _байду-же: про книжки, про пістолет, що не стріляв, про маску й ліхтар, в якому не було навіть отворів для повітря (свічка погасла майже водночас із сірником, але метал усе ж нагрівся так, що ліхтар неможливо було тримати в руці), про те, що все це він купив за гроші, одержані за розповсюдження журналу.

"Він не дивиться мені в очі, не дивиться мені в рот,-

думав каторжник — він немовби стежить, як у мене на голові росте волосся".

— Ясно,— сказав лікар.— Отже, щось вийшло не так, сталася осічка. Але ви мали досить часу на те, щоб усе обміркувати. Зрозуміти, в чому полягала помилка, чого ви не врахували.

— Атож, — сказав каторжник. — Я все це вже добре обміркував.

— Отже, наступного разу ви не повторите тієї помилки?

— Наступного разу не буде, — сказав каторжник.

— Чому? Якщо ви знаєте, що саме зробили не так, то наступного разу вас не впіймають.

Каторжник глянув просто у вічі лікарева. Вони дивилися тепер у вічі один одному — і, зрештою, їхні очі не були несхожі.

— Я, здається, зрозумів, що ви маєте на^увазі, — сказав нарешті каторжник. — Мені було тоді вісімнадцять. Тепер мені двадцять п'ять.

— Он як,— сказав лікар.

Він не відійшов (каторжник намагався потім розповісти З* 67 про це}, а просто перестав дивитися на каторжника і вийняв' з кишені пачку дешевих сигарет.

— Запалите? — сказав він.

— Не хочеться, — відповів каторжник.

— Авжеж, — сказав лікар своїм лагідним, чітким голосом. Він сховав сигарети. — Моїй касті, касті медиків, надано, крім усього іншого, ще й право ув'язнювати й визволяти — якщо не самим господом богом, то, в усякому разі, Американським товариством лікарів. Не знаю, наскільки я вийду за межі дозволеного в даному випадку, та все ж спробую застосувати це право на практиці.

Він приставив руки до рота і, обернувшись до капітанського містка, гукнув:

— Капітане! Ми висадимо цих трьох пасажирів отут на березі.— Він знову обернувся до каторжника.— Так,— сказав він. — Хай ваш рідний штат вилиже своє власне свинство. Тут, на цьому місці.— Він вийняв руку з кишені, цього разу з асигнацією.

— Ні, — сказав каторжник.

— Облиште, облиште. Я не люблю, коли мені суперечать.

— Ні,— сказав каторжник.— Я не зможу повернути їх вам.

— А хіба я просив, щоб ви їх мені повернули?

— Ні,— сказав каторжник.— Але ж і я не просив, щоб ви мені їх позичили.

І ось він знову стояв на суходолі — після того як уже двічі побував іграшкою стрімкої й глузливо-безжальної сили води — на один раз більше, ніж мусило б припасти на долю, на життя будь-якої людини; і все ж йому судилося ще одне неймовірне повторення того, що було.

Удвох із жінкою вони стояли на безлюдній дамбі, дитина спала у жінки на руках, загорнута в злинялу, солдатську куртку, у каторжника навколо зап'ястка все ще була обмотана, виноградна лозина. Обоє дивилися, як пароплав дає задній хід, завертає й знову починає повзти проти течії по неозорій водній поверхні, схожій на мілку тарілку; вода чимдалі більше відсвічувала міддю, повільні, підфарбовані міддю клуби диму низько стелилися над нею і біля самої поверхні розповзалися й вицвітали, а запах диму плив по безкраїй, спокійній пустелі. Корабель меншав і меншав, і тепер уже здавалося, що він не повзе, а просто висить нерухомо в ефірному, безплотному сяйві призахідного сонця; незабаром він розчинився безслідно, немов пляма бруду на воді.

І тоді каторжник уперше обернувся роздивитися навколо себе й здригнувся — не від страху, а від якогось підсвідомого почуття, і не фізично, а в душі, в серці, тому що гостра, тверда, насторожена пильність горянина, який не просить у незнайомців нічого, навіть відповіді на найпростіше запитання, спокійно підказала йому: "Ні. Це і не Керолтон". Бо тепер він дивився униз і бачив майже прямовисну стіну дамби, що здіймалася на шістдесят футів в абсолютно порожньому просторі над рівниною, над місцевістю, плоскою, мов вафля, й кольору вафлі чи, може, вигорілої під літнім сонцем шерсті рудого коня і такою ж густою—густою, мов килим чи хутро. Рівнина тяглася аж до обрію без жодного пагорка, і своїм дивним виглядом, невагомою суцільністю нагадувала рідину. Де-не-де виднілися великі сіро-зелені плями, порізані чорними прожилками; каторжник подумав, що це, напевно, вода, але не квапився з висновком; не квапився з висновком і тоді, коли вода заплюскотіла в нього під ногами. Потім, розповідаючи про це, він тільки сказав: "І ми пішли далі". Він не розповідав, як перед цим власноручно витяг ялик на греблю, а потім спустився з ним униз по майже прямовисній шістдеся-тифутовій стіні, він просто сказав, що вони пішли далі, переслідувані густою хмарою москітів, що обпікали, мов розжарені вуглинки; потім йому довелось продиратися крізь зарості високої — вище голови — трави з твердим, схожим на пилку стеблом, що наче гнучкими ножами шмагала його по руках і обличчю; а він усе йшов, спотикаючись і провалюючись по коліна в місиво, що було скоріше водою, аніж землею, й тягнучи ялик, у якому сиділа жінка, за прив'язану до мотуза виноградну лозину. А потім (на той час каторжник уже теж сидів у ялику і веслував обвугленою деревиною, бо за півгодини перед тим земля раптом зовсім вислизнула в нього з-під ніг) він побачив будинок — трохи більшу за фургон хатинку під бляшаним дахом, збиту із кипарисових дощок. Вона стояла над водою на десятифутових палях, тонких, немов павучі ніжки, як висохлий труп якоїсь істоти (напевно, отруйної), що колись заблукала надто далеко в цю спокійну пустелю й здохла, так і не знайшовши й не побачивши перед смертю ..місця, де можна було б лягти. До першого щабля незграбної саморобної драбини була прив'язана пірога, а на розчинених дверях стояв, піднявши над головою ліхтар (бо на цей час уже стемніло), якийсь чоловік і щось говорив до них.

Каторжник розповідав про наступні вісім, чи дев'ять, чи десять днів, — він не пам'ятав точно, — протягом яких вони вчотирьох — він сам, жінка, дитина та маленький жилавий чоловічок з гнилими зубами і швидкими, блискучими, дикими, як в ондатри чи бурундука, очицями, чиєї мови ні каторжник, ні жінка не розуміли,— жили в хатинці, поділеній на півтори кімнати. Він не розповідав про це детально, вважаючи, очевидно, що на це не варто витрачати слів, так самр як і на історію про те, як він спромігся сам, власноручно перетягти ялик вагою в сто шістдесят фунтів через шістде-сятифутову греблю. Він сказав тільки:

— Ми натрапили на хатину й прожили в ній вісім чи дев'ять днів, а потім греблю висадили в повітря динамітом, і нам довелося забратися звідти.

"Сказав тільки це. Але, він згадував тепер те, що було, згадував без хвилювання, тримаючи у спокійній, твердій руці добру сигару (ще не запалену), що її дав йому начальник каторжної в'язниці. Він згадував, як прокинувся того першого ранку на тонкій солом'яній маті, де спав поруч із хазяїном (жінка з дитиною ночували на нарах).

Гаряче сонце вже пробивалося крізь вузькі щілини між необтесаними, пожолобленими дошками стіни, немов крізь грати, і він підвівся, вийшов на хисткий поміст і став, дивлячись на плоску пустелю, яка не була ні землею, ані водою, де незрозуміло було навіть, що є чим, незрозуміло, де кінчається густе, запашне повітря й починається густа, заплутана рослинність.

"Цей чоловічок мусить щось робити, якось заробляти на життя, — подумав він спокійно. — Але я не знаю, що саме він робить. І поки я буду тут, поки не дізнаюся, де я зараз і як мені непомітно проплисти повз це місто, я допомагатиму йому, щоб і ми могли їсти й жити. Але в чому саме допомагати, я не знаю". Каторжник переодягнувся того ранку — це було чи не перше, що він зробив, але розповідав він про це потім не більше, ніж про ялик і греблю. Він не згадував про те, як випросив, позичив чи "купив у чоловіка, якого побачив уперше в житті дванадцять годин тому і з яким до останнього дня так і не зумів обмінятися жодним словом, бавовняні штани без єдиного ґудзика, що їх навіть цей американський француз-акадієць * більше не носив—такі вони були брудні й подерті. Коли жінка прокинулася того першого ранку на грубому, застеленому сіном полику в кутку кімнати, він підійшов до неї, голий по пояс, і, простягнувши заяложені, чорні од сажі арештантські штани й блузу, сказав:

— Виперіть їх. Як слід. Я хочу, щоб усі плями зійшли. Всі до одної.

— А сорочка? — сказала вона.— Невже в нього нема якоїсь старої сорочки? Адже тут таке сонце й москіти...

Але він навіть не відповів їй, і вона більше нічого не сказала; та коли вони з акадійцем повернулися надвечір, одяг був уже чистий, хоч сліди сажі й бруду ще залишалися,— одяг був чистий і знову нагадував те, що мав нагадувати. Каторжник (його руки й. спина були вже вогняно-червоного кольору й назавтра покрилися пухирями) розстелив блузу й штани, уважно оглянув іх, а потім обережно загорнув у ньюорлеанську газету піврічної давності й сунув згорток за крокву на даху; там вони й лежали, поки день минав за днем. Пухирі на спині каторжника потріскалися і почали гноїтися, акадієць змазував йому спину якоюсь маззю, беручи її брудною ганчіркою з брудної банки (він у цей час сидів нерухомо, а вкрите потом обличчя його скидалося на дерев'яну маску).