Погоня за вівцею - Муракамі Харукі

Танув хвилеріз у порту, танули підйомні крани, танули ряди будинків і люди під чорними парасольками. Танула гірська зелень і безшумно спливала до підніжжя… Та коли я, на кілька хвилин заплющивши очі, глянув на місто — воно стало знову таким, як завжди. Шість кранів піднімали свої стріли у похмуре дощове небо, по шосе посунули, ніби опам'ятавшись, на схід ряди автомобілів, юрба людей під парасольками поплила через вулицю, а гірська зелень жадібно всмоктувала вологу червневого дощу.

На широкій сцені, на одну сходинку нижчу від підлоги, стояв рояль кольору морської блакиті. Піаністка в яскравому рожевому платті вигравала на ньому типові для готельного кафетерію мелодії, розцяцьковуючи їх арпеджіо та синкопами. Гра була непогана, та коли в повітрі згасали останні звуки, на душі від неї нічого не залишалося.

Минула вже п'ята година, а знайома Пацюка не з'являлася. Знічев'я попиваючи вже другу чашку кави, я мимохіть розглядав піаністку. Їй було років двадцять, а пишна купа волосся, акуратно викладена на її голові, здавалася збитим кремом на торті. Волосся розгойдувалося в ритмі мелодії то ліворуч, то праворуч і поверталося знову на своє місце, коли музика закінчувалася. Після того починалася нова мелодія.

Її постать викликала в моїй пам'яті образ давньої знайомої. Я був у третьому класі і навчався грати на піаніно. За віком і за рівнем музичної підготовки ми були рівні, а тому кілька разів нас садили грати у чотири руки. Ні її імені, ні обличчя я не пам'ятав. У пам'яті залишилися тільки її тонкі білі пальці, пишне волосся та легеньке, мов пух, плаття. Більше нічого я не міг пригадати.

Такі спогади збудили в мені дивне відчуття. Невже я зберіг у пам'яті для себе лише її пальці, волосся і плаття, а все інше десь і тепер ще живе?.. Та ні, такого не може бути. Світ крутиться незалежно від мене. Незалежно від мене люди переходять дорогу, заточують олівці, рухаються із швидкістю п'ятдесят метрів на хвилину із заходу на схід і заповнюють витончено-безликою музикою кафетерій.

"Світ"… Це слово завжди пов'язувалося в моїй уяві з велетенським круглим диском, який натужно підпирають слони і черепахи. При цьому слони не знають, яку роль виконують черепахи, а черепахи — яку слони. І ні ті, ні інші не розуміють, що таке світ.

— Вибачте за запізнення, — озвався жіночий голос за спиною. — Робота затяглася — і я ніяк не могла вирватися раніше.

— Нічого страшного! Я сьогодні цілий день вільний…

Вона поклала на стіл ключик від підставки для парасольок і, не заглядаючи в меню, замовила помаранчевого соку.

Визначити її вік з першого погляду було важко. Якби я не розпитав про нього під час розмови по телефону, то, гадаю, напевне, ніколи не знав би, скільки їй років.

Та якщо вона раніше сказала, що їй тридцять три, можна було думати, що це справді так, бо тепер її вигляд показував на тридцять три. Хоча я певен: якби вона сказала, що їй двадцять сім, її вигляд підтвердив би і це.

Її одяг, простий, але вибраний зі смаком, справляв приємне враження. Вільного крою білі бавовняні штани, жовтогаряча, в жовту клітинку, сорочка із закачаними до ліктів рукавами і шкіряна сумочка через плече. Ніщо з цих речей не було новим, але в доброму стані. Ні перснів, ні намиста, ні браслетів, ні сережок — нічого не було. Коротенький чубчик невинно відхилявся набік.

Маленькі зморшки під очима не свідчили про її вік, а, здавалося, були на обличчі вже від народження. І лише тонка біла шия, що визирала з-під коміра розстебнутої на два ґудзики сорочки, й тильна сторона рук на краю стола злегка видавали не першу молодість цієї жінки. З дрібних, справді ледь помітних змін починається старість. Вони поволі вкривають людське тіло чимось, схожим на незгладні плями.

— Яка у вас робота? — запитав я.

— Працюю у конструкторському бюро. Вже досить довго.

Розмова не в'язалася. Я повільно вийняв сигарету і так само повільно закурив. Піаністка закрила кришку рояля, встала і вийшла кудись перепочити. Я їй ледь-ледь позаздрив.

— Ви давно з ним знайомі? — спитала вона.

— Вже одинадцять років. А ви?

— Два місяці і десять днів, — відразу відповіла вона. — Від першої зустрічі і до його зникнення. Два місяці і десять днів. Я точно пам'ятаю, бо веду щоденник.

Їй принесли помаранчевий сік, а в мене забрали порожню чашку з-під кави.

— Після його зникнення я три місяці чекала. Грудень, січень, лютий… Найхолодніша пора, чи не так? Здається, того року зима була страшно холодна, правда?

— Не пам'ятаю, — відповів я. Здавалося, ніби про зимову холоднечу п'ятирічної давності вона говорить так, як про вчорашню погоду.

— А ви коли-небудь так само чекали жінку?

— Ні, — сказав я.

— Якщо намагаєшся дочекатись когось протягом обмеженого часу, то після невдачі тобі стає все одно. І не має значення, як довго довелося чекати — десять років, п'ять років чи один місяць.

Я кивнув головою.

Її склянка з помаранчевим соком спорожніла наполовину.

— Так було й тоді, коли я вперше вийшла заміж. Я все чекала і чекала, аж поки не втомилася чекати — і мені стало все одно. У двадцять один вискочила заміж, у двадцять два — розлучилася. Після того переїхала до цього міста…

— Усе геть чисто, як у моєї дружини, — сказав я.

— Що?

— У двадцять один вона вийшла заміж, у двадцять два — розлучилася.

Вона видивилася на мене — і розбовтала паличкою помаранчевий напій у склянці. Мені здалося, що я сказав щось зайве.

— Дуже важко замолоду пережити розлучення відразу після одруження, — вела вона далі. — Якщо коротко — далі хочеться чогось двовимірного та нереального, чи не так? Але ж нереальне не може довго тривати, правда?

— Можливо, що так…

— Після розлучення, поки з ним не зустрілася, я жила в цьому місті сама ось таким нереальним життям. Майже ніяких знайомих, ні бажання кудись піти розважитися, ні коханця. Прокинусь уранці — і йду на роботу, креслю цілий день креслення, ввечері по дорозі додому купую у супермаркеті продукти і вдома вечеряю. Не вимикаючи радіо, читаю книжку, роблю записи в щоденнику або перу у ванні панчохи. Квартира на березі моря, а тому постійно чути шум хвиль. Безрадісне життя та й годі… — Вона допила помаранчевий сік. — Мабуть, я балакаю нісенітниці, чи не так?

Я мовчки похитав головою.

Після шостої настав "час коктейлів" — і лампи під стелею пригасли. У місті почали запалюватися вогні. На вершині кранів спалахнули червоні ліхтарі. У вечірніх сутінках поблискував тонкими голками дощ.

— Чогось міцного не вип'єте? — запитав я.

— А як це називається, коли горілку змішати з виноградним соком?

— "Солті-доґ".

Я підкликав офіціанта і замовив "солті-доґ" і віскі "Катті Сарк".

— То на чому я зупинилася?

— Ви говорили про безрадісне життя…

— Правду кажучи, воно не було вже таким безрадісним, — сказала вона. — І тільки шум хвиль трохи навівав смуток. Коли поселялася у квартиру, управитель переконував, що, мовляв, скоро звикну, але так не вийшло.

— Але ж моря вже немає.

Вона спокійно всміхнулася — і зморшки в кутиках її очей ледь-ледь ворухнулися.

— Так, ви правду кажете. Моря вже немає. Однак мені іноді вчувається його шум. Напевне, за довгий час укарбувався в мої вуха.

— І саме тоді з'явився Пацюк?

— Ага. Однак я тоді його так не називала.

— А як?

— Називала на ім'я. Так, як це роблять усі, хіба ні?

Вона була права. Бо навіть прізвисько "Пацюк" звучало надто по-дитячому.

— Ну, звичайно, — погодився я.

Нам принесли напої. Вона випила один ковток "солті-доґу" і витерла паперовою серветкою крихітки солі, що прилипли до губ. Серветку з відбитком помади вона спритно зігнула навпіл і поклала на стіл.

— Він був — як би це краще сказати? — дуже нереальним. Ви розумієте, що я кажу?

— Начебто розумію.

— Я подумала, що його нереальність потрібна мені для того, щоб розбити мою. З першої зустрічі так подумала. Тому і вподобала його. А може, спочатку вподобала, а вже потім так подумала. Та, зрештою, це все одно.

Піаністка повернулася з відпочинку і почала виконувати мелодії старих кінофільмів. Здавалося, звучить недоречний музичний фон у недоречній сцені.

— І от я іноді думаю: може, таким чином я його використовувала?.. І, може, від самого початку він це відчував?.. Як ви гадаєте?

— Звідки мені це знати? — сказав я. — Це все стосується лише вас.

Вона промовчала.

Мовчанка тривала секунд десять, поки я збагнув, що її розповідь скінчилася. Я допив віскі, добув з кишені листи Пацюка й поклав їх посеред стола.

— Треба прочитати їх прямо тут?

— Заберіть додому і там читайте. А як не захочете читати — викиньте геть.

Вона кивнула головою, взяла листи і заховала у сумочку. Клацнув металічний замок. Я запалив другу сигарету і замовив другу порцію віскі. Мені найбільше подобається саме друга порція віскі. З першою порцією заспокоюються нерви, а з другою настає лад у голові. Після третьої і далі пропадає смак випитого. Залишається тільки саме переливання рідини у шлунок.

— І заради цього ви спеціально приїхали до Токіо? — спитала вона.

— Майже так…

— Ви дуже люб'язні.

— Я про це не думав. У нас так заведено. Якби ми помінялися місцями, то, гадаю, він зробив би так само.

— А хіба коли-небудь він уже робив вам таку послугу?

Я похитав головою.

— Однак ми вже тривалий час ставимо один одному такі нереальні прохання. А от як виконати нереальні прохання у реальному світі — зовсім інше питання.

— Напевне, небагато людей у світі мислять подібним чином.

— Можливо…

Привітно всміхнувшись, вона піднялася з-за столу і взяла в руки рахунок.

— Дозвольте мені за все заплатити. Тим паче що я спізнилася на сорок хвилин…

— Якщо вам це приємно — будь ласка, — сказав я. — А ще про одне запитати можна?

— Будь ласка, питайте.

— По телефону ви сказали, що здогадаєтеся, яка у мене зовнішність.

— Так, сказала. Сказала, розраховуючи на інтуїцію…

— І що — відразу здогадалися?

— Відразу, — сказала вона.

Дощ хлюскав з однаковою силою. З готельного вікна було видно неонову рекламу на сусідній будівлі. Крізь зелене штучне світло до землі летіла сила-силенна ліній дощу. Я стояв перед вікном і дивився вниз — стріли дощу, здавалося, прямували в одну точку земної поверхні.

Я забрався у ліжко й викурив дві сигарети. Потім зателефонував адміністратору готелю і попросив забронювати квиток на завтрашній поїзд.