Погоня за вівцею - Муракамі Харукі

І справді, я не помилився у своїх сподіваннях: місто виявилося у префектурі Аоморі. Невеличке місто, на відстані години їзди поїздом від Аоморі. За розкладом руху протягом дня там зупиняється п'ять поїздів. Два вранці, один у полудні і два ввечері. Що таке Аоморі у грудні, я знаю: бував там кілька разів. Страшна холоднеча. Навіть світлофори обмерзають.

Потім я показав листа дружині. "Бідолаха", — коротко сказала вона. Хоча, мабуть, збиралася сказати: "Бідолахи". Та, звісно, зараз це не має значення.

Рукопис сторінок на двісті я закинув у шухляду, навіть не глянувши на назву. Не знаю чому, але мені не хотілося його читати. Мені було досить самого листа.

Я сів на стілець перед калорифером і скурив три сигарети.

Другий лист від Пацюка надійшов у квітні наступного року.

2. Другий лист від Пацюка (проштемпельований у квітні 1978 року)

Я подумав, чи не забагато набалакав тобі в попередньому листі. А от про що балакав — анітрохи не пам'ятаю.

Я знову переїхав. Тепер живу в зовсім іншому місці. Надзвичайно тихому. Може, навіть занадто тихому.

А проте в певному розумінні тут — мій останній прихисток. Здається, що, з одного боку, я мав сюди прибитися, а, з другого — що плив сюди завжди проти течії. Яке судження правильне — судити не мені.

Страх недоладно пишу. Надто туманно — ти, мабуть, нічого не второпав, про що мова. А може, ти вважаєш, що я надаю своїй долі більшого, ніж треба, значення? Звісно, якщо ти так думаєш, то винен у цьому всьому я.

Однак я хочу, щоб ти знав: чим більше я намагатимусь пояснити тобі, в якому становищі перебуваю, тим недоладнішим стає моє письмо. Та з головою в мене все гаразд. Краще, ніж раніше.

Поговорімо конкретно.

Навколо мене, як я вже казав, глибока тиша. Оскільки тут більше нічим зайнятися, я лише читаю книжки (їх тут стільки, що впродовж десяти років годі перечитати), слухаю музичні програми радіо на FM-діапазоні або платівки (їх тут також багато). Стільки різної музики я не слухав ось уже років десять. Просто дивно, що "Ролінґ Стоунз" і "Біч Бойз" все ще далі творять. Ти згоден, що час мимоволі з'єднує в одне ціле окремі події? Ми за звичкою розрізуємо його на шматки, припасовуючи до власних розмірів, а тому вводимо себе в оману. Насправді час все-таки неперервний.

Тут немає нічого, що можна було б назвати "власними розмірами". Немає і людей, щоб хвалити або гудити, порівнюючи чужі розміри із власними. Час тече, мов прозора річка, своїм природним плином. Іноді здається, що я звільнився тут від усього й повернувся до свого первісного стану. Скажімо, я кидаю погляд на автомобіль, а усвідомлення того, що це саме автомобіль, приходить лише через кілька секунд. Звичайно, я володію певним вродженим знанням, але воно ніяк не пов'язане з досвідом. І таке відчуття останнім часом щоразу частіше в мене виникає. Напевне, тому, що я тривалий час живу сам-один.

До найближчого містечка звідси — півтори години їзди електричкою. Зрештою, його і містом не можна назвати. Це скоріше руїни глухого людського поселення. Напевне, тобі важко його уявити. Однак це все-таки місто. Одяг, їжу і бензин купити можна. За бажанням — і людей побачити.

Взимку дороги сковує ожеледиця, тож автомобілем їхати майже неможливо. Поряд з ними — мочарі, а тому замерзла місцевість скидається на шербет. А коли випаде сніг, доріг навіть не видно. Здається, ніби це вже кінець світу.

Я прибув сюди на початку березня. В'їхав у цей краєвид джипом з ланцюгами на колесах. Як засланець у Сибір. Зараз травень і сніг повністю розтанув. А у квітні з ущелин між горами раз по раз долинав гуркіт снігових лавин. Ти коли-небудь чув, як гуркоче лавина в горах? Після того, як вона втихомириться, настає абсолютна тиша. Стовідсоткова, коли не розумієш, де ти, власне, опинився. Просто дуже тихо.

Забравшись надовго в гори, я майже три місяці не спав з дівчиною. Само по собі це не погано, але якщо так триватиме довго, то я втрачу зацікавлення людьми, а цього я зовсім не прагну. А тому, як тільки трохи потеплішає, я подамся куди-небудь і спробую знайти собі дівчину. Я не хизуюся, але пошук жінки для мене не така вже важка проблема. Якщо мені тільки закортить — чомусь здається, ніби я постійно живу у світі отих "якщо тільки закортить", — то я в змозі виявити свою сексуальну привабливість. Тож більш-менш просто зможу знайти собі дівчину. Питання в іншому: я ніяк не можу звикнутися з цією здатністю. Інакше кажучи, дійшовши до певної межі, я перестаю розуміти, де закінчується моє "я" і звідки починається моя сексуальна привабливість. Щось на зразок того, де — Лоуренс Олів'є[8], а де — Отелло у виставі за п'єсою Шекспіра? Тому на півдорозі я все викидаю, коли не можу повернути собі те, що вклав. І різним людям завдаю клопоту. Моє дотеперішнє життя — це, так би мовити, безкінечне повторення саме такої ситуації.

На щастя (справді-таки на щастя), тепер мені немає що викидати. Яке чудове відчуття! Якби і довелося чогось позбуватися, то хіба що мене самого. Зовсім непогана думка — "викинути себе самого". Та ні, не треба писати з надмірною патетикою! Сама думка — анітрохи не патетична, та як тільки її напишеш — видно патетику.

От біда…

Про що це я вів розмову?

Звісно, про дівчат.

У кожної дівчини є своя красива шухляда, ущерть напхана дріб'язком невідомого призначення. Мені все це дуже до вподоби. Я можу витягувати з нього окремі речі, стирати з них пил і дошукуватися їхнього справжнього змісту. На мою думку, суть сексуальної привабливості такої ж природи. Ну, і що з того? А нічого! Далі нічого не залишається, як перестати бути собою…

А тому тепер я думаю тільки про секс у чистому вигляді. Коли зосереджуєшся на ньому, не треба сушити собі голову над тим, патетичний він чи ні.

Це все одно, що пити пиво на березі Чорного моря.

Перечитав досі написане. Трапляються суперечливі уривки, але, гадаю, вийшло щиро. Особливо вдалися нудні місця.

Крім того, як не крути — цей лист адресовано навіть не тобі. Мабуть, скоріше — поштовій скриньці. Однак не дорікай мені за це. Звідси до поштової скриньки — півтори години на джипі.

А ось зараз нарешті починається лист тобі.

Маю до тебе два прохання. Обидва не дуже термінові, а тому виконай їх, коли буде відповідний настрій. Буду тобі дуже вдячний за це… Місяців три тому я, мабуть, не наважився б просити тебе про таке. А тепер можу. Хоч у цьому є прогрес.

Перше прохання загалом сентиментальне. Тобто стосується минулого. Коли п'ять років тому я покидав місто, то з великого поспіху навіть забув попрощатися з кількома людьми. Конкретно — з тобою, Джеєм та однією дівчиною, якої ти не знаєш. Сподіваюсь тебе ще раз побачити і сказати "прощай!", а от щодо інших двох у мене такої нагоди, напевне, не буде. А тому я хочу попросити тебе: якщо повернешся до міста — попрощайся за мене.

Звичайно, я добре розумію, що це прохання звучить зухвало. Насправді я сам мав би написати їм листи. Але, чесно кажучи, я хочу, щоб ти повернувся до міста і зустрівся з ними. Мені здається, що таким чином вдасться передати мій настрій краще, ніж за допомогою листів. Адресу і телефонний номер моєї знайомої додаю. Якщо ж вона переїхала або вийшла заміж — гаразд, не зустрічайся з нею, а їдь додому. Однак якщо ж вона мешкає за старою адресою, побачся з нею і передай від мене вітання.

Ну, і Джею — дружній привіт. Випийте удвох мою порцію пива.

Це — перше прохання.

Друге буде трохи дивне.

До листа вкладаю фотографію. Фотографію овець. Вмісти її, де захочеш, аби тільки вона привернула людську увагу. Я добре усвідомлюю, що це — свавільне прохання, але, повір, мені нікого більше просити. Я готовий віддати тобі всю мою сексуальну привабливість, якщо ти тільки виконаєш моє прохання. Чому — не можу сказати… Ця фотографія для мене дуже важлива. Коли-небудь трохи пізніше, сподіваюсь, зможу пояснити.

Додаю також і чек. Використай для покриття витрат. Про гроші можеш не турбуватися. Я не знаю, що з ними тут робити, а крім того, лише так я можу тобі допомогти.

Ще раз нагадую: не забудьте випити удвох і мою порцію пива.

Я відірвав наліпку з переадресуванням — і повністю прочитати штемпель не вдалося. Усередині конверта містився банківський чек на сто тисяч ієн, аркуш паперу з жіночим іменем, адресою і телефонним номером, а також чорно-біла фотографія овець.

Листа я вийняв з поштової скриньки, коли виходив з дому, і прочитав за столом у конторі. Як і попереднього разу, поштовий папір був блідо-зеленого кольору, а чек — виданий банком у Саппоро. Виходить, що Пацюк начебто вже перебрався на Хоккайдо…

Опис снігових лавин зовсім мене не вразив, та загалом, як писав сам Пацюк, його лист здався мені надзвичайно щирим. Крім того, ніхто жартома не посилає чек на сто тисяч ієн. Я відкрив шухляду стола й кинув туди конверт разом з усім, що в ньому було.

Та весна — мабуть, тому, що мої стосунки з дружиною тріщали по швах — видалася для мене безрадісною. Ось уже чотири доби вона не поверталася додому. Молоко в холодильнику видихало неприємний запах, а по кімнаті тинялася голодна кішка. Зубна паста дружини у ванній кімнаті засохла і затверділа, як доісторична закам'янілість. От у такому домі розливалося бліде весняне сонячне проміння. Як завжди, безплатно.

"Затяжний глухий кут"…

Можливо, вона була права.

3. Пісня скінчилася

До міста я повернувся у червні.

Придумавши слушну причину, взяв відпустку на три дні та у вівторок сів на ранковий суперекспрес. У білій сорочці з короткими рукавами, випнутих на колінах зелених штанях з бавовняної тканини, білих тенісних кедах, без багажу. Спросоння навіть забув поголитися. Підбори тенісних кедів, які я давно не взував, до такої міри були нерівно стоптаними, що моя хода, мабуть, здавалася збоку неприродною.

Приємне відчуття — сідати в поїзд далекого сполучення без багажу. Враження таке, ніби знічев'я вийшов прогулятись — й опинився у літаку-торпедоносцю, втягнутому у викривлений простір-час. Більше нічого тут немає. Ні розписаних заздалегідь візитів до зубного лікаря, ні проблем, які очікують свого розв'язання у шухляді. Ні непоправно заплутаних людських стосунків, ні приязні у відплату за довіру. Все це я за одним разом викинув до біса. В мене лишилися тільки нерівно стоптані тенісні кеди.