Війна і мир (том 1) - Толстой Лев
А розводитис як мо-о-ожна (він особливо протягнув голос на слові "можна"), як мо-о-ожна менше,— закінчив він, знову повертаючись до графа.— Так стари гусари миркуемо, та й годи. А ви як миркуете, молодче і молодий гусаре? — додав він, звертаючись до Миколи, який, почувши, що йдеться про" війну, покинув свою співрозмовницю і пильно дивився й пильно слухав полковника.
— Цілком з вами згоден,— відповів Микола, весь спалахнувши, вертячи тарілку й переставляючи склянки з таким рішу
1 — Він уже збив пиху з Австрії. Боюсь, щоб не підійшла тепер наша черга.
2 — Знаєте приказку:
3 Це напрочуд до нас підходить, ,4 вщент,
5 Я вас питаю,
чим ї відчайдушним виглядом, неначе в цю хвилину над ним нависла велика небезпека,— я переконаний, що росіяни повинні вмирати або перемагати,— сказав він, сам почуваючи так само, як і інші, після того, як слово вже було сказане, що воно було занадто палке й пишномовне як на цей випадок і тому ніякове.
— C'est bien beau ce que vous venez de dire 1,— промовила, зітхаючи, Жюлі, яка сиділа біля нього. Соня затремтіла вся й почервоніла до вух, за вухами і до шиї та плечей, у той час як Микола говорив. П'єр прислухався до полковникової мови і схвально закивав головою.
— Оце гарно,— сказав він.
— Справжний гусар, молодче,— вигукнув полковник, ударивши знову по столу.
— Про що ви там галасуєте? — раптом пролунав через стіл басовитий голос Марії Дмитрівни.— Чого ти по столу стукаєш?— звернулась вона до гусара,— на кого ти гарячишся? Мабуть, думаєш, що тут французи перед тобою?
— Я правду кажу,— усміхаючись промовив гусар.
— Усе про війну,— через стіл прокричав граф.— У мене ж син іде, Маріє Дмитрівно, син іде.
—А в мене чотири сини —в армії, а я в тугу не вдаюся. На все воля божа: і на печі лежачи помреш, і в бою бог помилує,— прозвучав без усякого зусилля з того кінця столу густий голос Марії Дмитрівни.
— Це правда.
І розмова знову зосередилася — жіноча на своєму кінці столу, чоловіча на своєму.
— А от не спитаєш,— казав маленький брат до Наташі,— а от не спитаєш!
— Спитаю,— відповіла Наташа.
Обличчя її раптом зашарілось, виявляючи відчайдушну і веселу рішучість. Вона підвелася, запрошуючи поглядом П'єра, що сидів навпроти неї, прислухатися, і звернулась до матері:
— Мамо! — прозвучав по всьому столу її по-дитячому грудний голос.
— Чого тобі? — спитала графиня злякано, але, по обличчю дочки побачивши, що це були пустощі, суворо замахала до неї рукою, погрозливо й заперечно хитаючи головою.
Розмова притихла.
— Мамо! яке тістечко буде? — ще рішучіше, не зриваючись, прозвучав Наташин голосок.
Графиня хотіла хмуритися, та не могла. Марія Дмитрівна погрозила товстим пальцем.
— Козаче! — промовила вона погрозливо.
Більшість гостей дивилися на старших, не знаючи, як поставитись до цієї вихватки.
1 — Яудово! Чудово ви оце сказали!
— Ось я тобі! — сказала графиня.
— Мамо! що тістечко буде? — вигукнула Наташа вже сміливо і капризно-весело, заздалегідь певна, що витівку її буде прийнято добре.
Соня і товстий Петя сміялися, ховаючись.
— От і спитала,— пошепки сказала Наташа до маленького брата й до П'єра, на якого вона глянула знову.
— Морозиво, тільки тобі не дадуть,— сказала Марія Дмитрівна.
Наташа бачила, що боятись нема чого, і тому не побоялася й Марії Дмитрівни.
— Маріє Дмитрівно! яке морозиво? Я вершкового не люблю.
— Морквяне.
— Ні, яке? Маріє Дмитрівно, яке? — майже кричала вона.— Я хочу знати!
Марія Дмитрівна і графиня засміялись, і за ними всі гості. Сміх викликала не відповідь Марії Дмитрівни, а незбагненна сміливість та меткість цієї дівчинки, яка вміла і сміла так обходитися з Марією Дмитрівною.
Наташа відчепилася лише тоді, коли їй сказали, що буде ананасне. Перед морозивом подали шампанське. Знову заграла музика, граф поцілувався з графинечкою, і гості, встаючи, поздоровляли графиню, через стіл цокались з графом, з дітьми й одне з одним. Знову заметушились офіціанти, заторохтіли стільці, і в тому ж порядку, але з червонішими обличчями, гості повернулися до вітальні й до графового кабінету.
XVII
Розсунули бостонні столи, склалися партії, і графові гості розташувались у двох вітальнях, диванній та бібліотеці.
Граф, розпустивши карти віялом, насилу стримувався від звички пообіднього сну, і все його смішило. Графиня підохотила молодь зібратися біля клавікордів та арфи. Жюлі перша, на просьбу всіх, зіграла на арфі п'єску з варіаціями і разом з іншими дівицями стала просити Наташу й Миколу, відомих своєю музикальністю, заспівати що-небудь. Наташа, до якої звернулися як до великої, видно, дуже пишалася з цього, але разом з тим і ніяковіла.
— Що співатимем? — спитала вона.
— "Ключ",— відповів Микола.
— Ну, давайте скоріш. Борисе, йдіть сюди,— сказала Наташа.— А де ж Соня?
Вона оглянулася й, побачивши, що її друга нема в кімнаті, побігла за нею.
Вбігши до Сониної кімнати й не знайшовши там своєї подруги, Наташа пробігла в дитячу — й там не було Соні. Наташа зрозуміла, що Соня була в коридорі на скрині. Скриня в коридорі була місцем печалі жіночого молодого покоління в домі Ростових. Справді, Соня в своєму ефірному рожевому платтячку, приминаючи його, лежала ниць на брудній смугастій няниній перині, на скрині, і, закривши обличчя пальчиками, ревно плакала, здригаючись своїми оголеними плеченятками. Наташине обличчя, збуджене, цілий день іменинне, раптом змінилося: очі її зупинилися, потім здригнулася її широка шия, куточки губ опустилися.
— Соню! чого ти?.. Що, що з тобою? У-у-уК.
І Наташа, розпустивши свій великий рот і зробившись зовсім поганою, заревіла, як дитина, не знаючи причини, лише тому, що Соня плакала. Соня хотіла підвести голову, хотіла відповісти, та не могла і ще більш сховалася. Наташа плакала, сівши на синій перині і обіймаючи друга. Зібравши силу, Соня трошки підвелася, почала обтирати сльози й розповідати.
— Миколенька їде через тиждень, його... папір... вийшов... він сам мені сказав... Та я б усе ж не плакала... (вона показала папірця, що тримала в руці: то був вірш, якого написав Микола) я б усе ж не плакала, але ти не можеш... ніхто не може зрозуміти... яка в нього душа.
І вона знову заходилася плакати про те, що душа в нього була така гарна.
— Тобі добре... я не заздрю... я тебе люблю, і Бориса теж,— казала вона, трохи зібравши силу,— він милий... для вас нема перепон. А Микола мені cousin... треба... сам митрополит... і то не можна. І потім, коли матусі... (Соня графиню і вважала й називала матір'ю)... вона скаже, що я псую кар'єру Миколі, що в мене нема серця, що я невдячна, а далебі... ось єй-богу... (вона перехрестилася) я так люблю і її, і всіх вас, лише Віра одна... За що? Що я їй зробила? Я така вдячна вам, що рада б усім пожертвувати, та мені нема чим...
Соня не могла більш говорити і знову сховала голову в руках та в перині. Наташа починала заспокоюватись, але' по обличчю її видно було, що вона розуміла всю значність горя свого Друга.
— Соню! — сказала вона раптом, неначе догадавшись про справжню причину засмучення кузини,— мабуть, Віра з тобою говорила по обіді? Так?
— Так, цього вірша сам Микола написав, а я переписала ще другого, а вона знайшла їх у мене на столі і сказала, що покаже їх матусі, і ще казала, що я невдячна, що матуся ніколи не дозволить йому одружитись зі мною, а він одружиться з Жюлі. Ти бачиш, як він з нею цілий день... Наташо! За що?..
І знову вона заплакала ще дужче. Наташа підвела її, обняла і, усміхаючись крізь сльози, стала її заспокоювати.
— Соню, ти не вір їй, серденько, не вір. Пам'ятаєш, як ми всі втрьох говорили з Миколенькою в диванній; пам'ятаєш, по4 вечері? Ми ж усе вирішили, як буде. Я вже яе пам'ятаю, як, але, пам'ятаю, як було все добре і все можна. Адже дядечка Шин-шина брат одружений з двоюрідною сестрою, а ми ж троюрідні. І Борис казав, що це дуже можна. Ти знаєш, я йому все сказала. А він такий розумний і такий хороший,—* говорила Наташа...—Ти, Соню, не плач, голубчику любий, серденько, Соню.— І вона цілувала її, сміючись.— Віра зла. Бог з нею! А все буде гаразд, і матусі вона не скаже; Миколенька сам скаже, а про Жюлі він і гадки не мав.
І вона цілувала її в голову. Соня підвелася, і кошенятко пожвавішало, заблищало оченятами і ладне було, здавалося, ось-ось махнути хвостом, стрибнути на м'які лапки і знову почати гратися з клубком, як йому й личило.
— Ти гадаєш? Справді? Ій-бо? — сказала вона швидко, по-правляючи плаття й зачіску.
— Далебі, їй-бо! — відповіла Наташа, поправляючи своєму другові під косою пасмо шорсткого волосся.
І вони обидві засміялися.
— Ну, ходімо співати "Ключ".
— Ходім.
— А знаєш, цей товстий П'єр, що навпроти мене сидів, такий смішний! — сказала раитом Наташа, зупиняючись.— Мені дуже весело!
І Наташа побігла по коридору.
Соня, обтріпнувши пух і сховавши вірші за пазуху, до шийки з виступаючими грудними кістками, легкими, веселими кроками, з зашарілим обличчям, побігла слідом за Наташею коридором до диванної. На просьбу гостей молодь проспівала квартет "Ключ", який усім дуже сподобався; потім Микола заспівав недавно вивчену пісню:
В саду при місяці, як віття
Обіллє сяйво голубе,
Утішно знати, що на світі
Хтось пам'ятає І тебе!
Що, може, в ці хвилини щасні
Вона на арфі струни рве
І в пристрасті своїй прекрасній
Тебе акордами зове!
Ще день, ще два, і рай настане...
Та, ох! твій друг не доживе!
І він не доспівав ще останніх слів, коли в залі молодь приготувалась до танців, а на хорах загупали ногами й закашляли музиканти.
П'єр сидів у вітальні, де Шиншин, як з приїжджим з-за кордону, розпочав з ним нудну, для П'єра політичну розмову, до якої приєдналися й інші. Коли заграла музика, Наташа ввійшла у вітальню і, підійшовши просто до П'єра, сміючись і червоніючи, сказала:
— Мама веліла просити вас до танцю.
— Я боюсь, щоб не переплутати фігур,— сказав П'єр,— але якщо ви хочете бути моїм учителем...
І він подав свою товсту руку, низько опускаючи її, тоненькій дівчинці.
Поки розстановлювались пари і підстроювали музиканти, П'єр сів із своєю маленькою дамою. Наташа була цілковито щаслива; вона танцювала з великим, який приїхав з-за кордону. Вона сиділа в усіх перед очима і розмовляла з ним, як велика. У неї в руці було віяло, яке їй дала потримати одна панночка.
