Війна і мир (том 1) - Толстой Лев
Потім, самі зміркуйте, як я міг влаштуватися на двісті тридцять карбованців. А я відкладаю і ще батькові надсилаю,— провадив він, пускаючи кільце.
— La balance у est...3. Німець на обусі молотить хлібець, comme dit le proverbe4,— перекладаючи янтар на другий бік рота, сказав Шиншин і підморгнув графові.
Граф розреготався. Інші гості, побачивши, що Шиншин веде розмову, підійшли послухати. Берг, не помічаючи ні глузування, ні байдужості, вів далі про те, як переводом до гвардії він уже виграв чин перед своїми товаришами по корпусу, як під час війни ротного командира можуть убити, і він, залишившись старшим у роті, дуже легко може стати ротним, і як у полку всі люблять його, і як його татусь задоволений з нього. Берг, видно, з насо
1 вельмишановний
* з уряду прибуточок хочете одержати, а — Правильно... 4 за приказкою,
лодою розповідав усе це і, здавалося, не підозрював того, що в інших людей теж могли бути свої інтереси. Але все, що він розповідав, було таке миле, серйозне, наївність молодого егоїзму його була така очевидна, що він обеззброював своїх слухачі©.
— Ну, батечку, ви і в піхоті, і в кавалерії, скрізь підете вгору, і це я вам пророчу,— сказав Шиншин, поплескуючи його по плечу і спускаючи ноги з отоманки.
Берг радісно усміхнувся. Граф, а за ним і гості вийшли у вітальню.
Був той час перед званим обідом, коли гості, зібравшись, не починають довгої розмови в чеканні запрошення до закуски, а разом з тим вважають за необхідне ворушитися й не мовчати, щоб показати, що вони анітрохи не квапляться сісти за стіл. Господарі поглядають на двері і зрідка переглядаються між собою. Гості по цих поглядах намагаються догадатись, кого чи чого ще чекають: важного запізнілого^родича чи страви, яка ще не готова.
П'єр приїхав перед самим обідом і незручно сидів посеред вітальні в першому кріслі, що трапилось під руку, загородивши всім дорогу. Графиня хотіла викликати його на розмову, але він наївно дивився крізь окуляри круг себе, ніби розшукуючи когось, і уривчасто відповідав на всі княгинині запитання. Він був соромливий і лише сам не помічав цього. Більша частина гостей, знаючи його історію з ведмедем, з цікавістю дивилася на цю велику, товсту й сумирну людину, дивуючись, як міг такий телепень і скромник втяти таку штуку з квартальним.
— Ви нещодавно приїхали? — спитала його графиня.
— Oui, madame — відповів він, оглядаючись.
— Ви не бачили мого чоловіка?
— Non, madame2.— Він усміхнувся зовсім не до речі.
— Ви, здається, недавно були в Парижі? Я гадаю, дуже цікаво.
— Дуже цікаво.
Графиня переглянулася з Анною Михайлівною. Анна Михайлівна зрозуміла, що її просять зацікавити розмовою цього молодика і, підсівши до нього, почала говорити про батька; але так само, як і графині, він відповідав їй лише односкладовими словами. Гості були всі зайняті одне з одним.
— Les Razoumovsky... Ça a été charmant... Vous êtes bien bonne... La comtesse Apraksine...3—чути було з усіх боків. Графиня встала й пішла до зали.
— Марія Дмитрівна? — почувся її голос з зали.
1 — Так, так, так,
2 Ні, ще ні.
3 — Розумовські... Це було дуже гарно... Графиня Апраксіна...
— Вона сама,— пролунав у відповідь грубий жіночий голос, і відразу по тому ввійшла до кімнати Марія Дмитрівна.
Усі панночки і навіть дами, за винятком найстаріших, встали. Марія Дмитрівна зупинилася в дверях і з висоти свого огрядного тіла, високо тримаючи свою з сивими буклями п'ятдесятилітню голову, оглянула гостей і, ніби закачуючи, нетерпляче поправила широкі рукави свого плаття. Марія Дмитрівна завжди говорила по-російському.
— Іменинниці дорогій з діточками,— сказала вона своїм гучним, густим голосом, заглушуючи ним усі інші звуки.— Ти що, старий гріховоде,— звернулася вона до графа, який цілував її в руку,— десь певно скучаєш у Москві?'собак ганяти нема де? Та що, батечку, вдієш, ось як ці пташки підростуть...— вона показувала на дівчат,— хочеш не хочеш, треба женихів шукати.
— Ну, що, козаче мій? (Марія Дмитрівна козаком називала Наташу) — казала вона, голублячи рукою Наташу, яка без страху й весело підходила, щоб поцілувати її в руку.— Знаю, що зілля-дівка, а люблю.
Вона вийняла з величезного ридикюля яхонтові сережки грушками і, віддавши їх іменинно-сяючій і зашарілій Наташі, зараз же одвернулася від неї і звернулася до П'єра.
— Е, е! голубе! ходи-но сюди,— сказала вона вдавано тихим і тонким голосом.— Ходи-но, голубе.
І вона грізно закачала рукави ще вище.
П'єр підійшов, наївно дивлячись на неї крізь окуляри.
— Підійди, підійди, голубе! І твоєму батькові тільки я правду говорила, коли він дуже високо стояв, а тобі й бог велить.
Вона помовчала. Всі мовчали, чекаючи, що буде, і почуваючи, що була лише передмова.
— Гарний, нема чого казати! гарний хлопчик!.. Батько на одрі лежить, а він забавляється, квартального на ведмедя верхи садовить. Соромно, батечку, соромно! Краще б на війну йшов.
Вона одвернулася й подала руку графові, який ледве стримувався від сміху...
— Ну, що ж, до столу, я гадаю, пора? — сказала Марія Дмитрівна.
Попереду йшов граф з Марією Дмитрівною; потім графиня, яку вів гусарський полковник, потрібний чоловік, що з ним Микола мав наздоганяти полк. Анна Михайлівна — з Шиншиним. Берг подав руку Вірі. Усміхнена Жюлі Карагіна йшла з Миколою до столу. За ними йшли інші пари, розтягнувшись по цілій залі, і позад усіх поодинці діти, гувернери та гувернантки. Офіціанти заворушилися, стільці заторохтіли, на хорах заграла музика, і гості порозсідалися. Звуки графової домашньої музики замінилися звуками ножів і виделок, гомону гостей, тихих кроків офіціантів. На одному кінці столу на чолі сиділа графиня. Праворуч Марія Дмитрівна, ліворуч Анна Михайлівна та інші гості. На другому кінці сидів граф, ліворуч гусарський полковник, праворуч Шиншин та інші гості-чоловіки. З одного боку довгого стола молодь трохи старша: Віра поруч з Бергом; П'єр поруч з Борисом; з другого боку — діти, гувернери й гувернантки. Граф з-зг кришталю, пляшок та ваз із фруктами поглядав на дружину і її високий чепець з блакитними стрічками і старанно підливав вина своїм сусідам, не забуваючи й себе. Графиня так само, з-за ананасів, не забуваючи обов'язків господині, кидала значущі погляди на чоловіка, лисина та обличчя якого, здавалося їй, різкіше відрізнялися, червоніючи, від сивого волосся. На жіночому кінці столу точилося рівномірне щебетання, на чоловічому все дужче й дужче лунали голоси, особливо гусарського полковника, який так багато їв і пив, дедалі більше червоніючи, що граф уже ставив його за приклад іншим гостям. Берг з ніжною усмішкою розмовляв з Вірою про те, що кохання е почуття не земне, а небесне. Борис називав новому своєму приятелеві П'еру гостей, що були за столом, і переглядався з Наташею, яка сиділа навпроти нього. П'єр мало говорив, оглядав нові обличчя й багато їв. Починаючи від двох супів, з яких він вибрав à la tortue та кулеб'яки і до рябчиків, він не пропускав жодної страви і жодного вина, яке дворецький у загорнутій серветкою пляшці таємничо виставляв з-за плеча сусіди, примовляючи: "дрей-мадера", або "угорське", або "рейнвейн". Він підставляв першу-ліпшу з чотирьох кришталевих, з графо-вим вензелем, чарок, що стояли перед кожним прибором, і пив залюбки, дедалі привітніше поглядаючи на гостей. Наташа, сидячи навпроти нього, дивилась на Бориса, як дивляться дівчатка тринадцяти років на хлопчика, з якими вони вперше щойно поцілувались і в якого вони закохані. Цей самий погляд її іноді звертався на ГГера, і йому під поглядом цієї смішної, жвавої дівчинки хотілося сміятись самому, не знаючи чого.
Микола сидів далеко від Соні, біля Жюлі Карагіної, і знову з тією ж мимовільною усмішкою про щось розмовляв з нею. Соня усміхалася парадно, але, видно, мучилась ревнощами: то блідла, то червоніла і з усієї сили прислухалася до того, що говорили між собою Микола і Жюлі. Гувернантка стурбовано оглядалася, ніби готуючись до відсічі, якби хто надумав скривдити дітей. Гувернер-німець намагався запам'ятати всі види страв, десертів та вин, щоб описати все докладно в листі до домашніх у Німеччину, і вельми ображався з того, що дворецький з загорнутою в серветку пляшкою минав його. Німець хмурився, намагався,вдати, що він і не бажав одержати цього вина" але ображався з того, що ніхто не хотів зрозуміти, що вино потрібне було йому не для того, щоб заспокоїти спрагу, не з жадоби, а з добросовісної знаттєлюбності.
1 черепашачий,
На чоловічому кінці столу розмова дедалі жвавішала. Полковник розповів, що маніфест про оголошення війни уже вийшов у Петербурзі і що примірник, якого він сам бачив, кур'єр доставив нині головнокомандуючому.
— І чого нас нечиста сила несе воювати з Бонапартом? — сказав Шиншин.— Il a déjà rabattu le caquet à l'Autriche. Je crains que cette fois ce ne soit notre tour l.
Полковник був повний, високий і сангвінічний німець, очевидно, служака й патріот, його образили слова Шиншина.
— А того, ласкавий добродію,— сказав він, вимовляючи, без пом'якшень, и замість і, й е замість є.— Того, що император це знає. Вии у манифеста сказав, що не може дивитис байдуже на небезпеки, які загрожуют Росш, і що небезпека имперш, гід-нист її і святаст союзів,— промовив він, чомусь особливо налягаючи на слово "союзів", наче в цьому була вся суть справи.
І з властивою йому непогрішною, офіціальною пам'яттю він повторив вступні слова маніфесту... "і бажання, що єдину й неодмінну мету государя являє собою: встановити в Європі на тривких підвалинах мир — спонукали його рушити нині частину війська за кордон і зробити на досягнення наміру цього нові зусилля".
— Ос чого, ласкавий добродію,— закінчив він повчально, випиваючи склянку вина й оглядаючись на графа за підтримкою.
— Connaissez vous le proverbe2: "Сиди, куме, з лихом вдома та й не рипайся",— сказав Шиншин, скривляючись і усміхаючись.— Cela nous convient à merveille3. На що вже Суворова — й того розбили, à plate couture4, a де в нас Суворови тепер? Je vous demande un peu Б,— безперестанку перескакуючи з російської на французьку мову, говорив він.
— Ми повинни битис до останної каплі кров,— сказав полковник, ударяючи по столу,— і помер-р-рти за свого император, і тоди всей буде хорош.
