Піти й не повернутись - Биков Василь

Щоправда, в його непоганому задумі було одне слабке місце, те, що стосувалося друга Копицького. Як той поставиться до Голубіна і його подруги, коли вони з'являться на проживання в Скідель, лишалося невідомим. І навіть коли сам Копицький поведеться з ними доброзичливо, то як до цього поставляться його начальники — німці Антон задумливо топтався на злежаній соломі. В очі йому впав давній розтоптаний недокурок, він нахилився, підібрав його і понюхав. Це був недокурок німецької сигарети — тонкий, в жовтуватому папері, хоча, зрозуміло, палити її міг тут хто завгодно — від німців до партизанів, мабуть, людей тут перебуло немало, і всі полишили сліди. Побіжно Антон окинув поглядом гранітні боки каміння в стіні і в кутку під віконцем побачив брудний шмат бинта. Смикнув його — з-під соломи витяг цілий жмуток давніх, брудних, закривавлених бинтів, які гидливо відкинув геть і носком чобота зарив їх глибше в солому. Тільки він зробив це, як-у комірку вскочила надзвичайно бліда Зоська, й Антон, відчувши щось недобре, запитально втупився в неї.

— Антон, там…

— Що таке?

— Там убиті!

Убиті — не живі, убитих можна не боятися, подумав Антон, забираючи руку з кишені, від нагана. Зоська вискочила з комірки, і він, не поспішаючи, пішов за нею через язики наметеного з воріт снігу в дальній, з обрушеним дахом, кінець хліва.

— Ось поглянь! Я підходжу, думала, каміння, а це вбиті. Поглянь — боже. Та це ж наш Суровець! — тремтячим голосом загомоніла Зоська.

Антон підійшов до стіни, де в сутінках напівобваленого підстінка за купою каміння лежали вбиті.

Справді, один із них був Суровець. Антон одразу впізнав його, по угорському, пісочного кольору, кітелі з численними гудзиками на грудях — такого шикарного кітеля не було ні в кого у загоні. Інших прикмет завзятого підривника лишилося небагато, хіба що його неслухняне, завжди розсипане на боки волосся, що тепер змерзлося від крові й снігу. Суровець лежав на спині, розкинувши босі, у брудних синяках ноги, чобіт на ньому не було, а з правого боку чорніла рвана дірка в кітелі. Мабуть, ще в живого, з неї натекло багато крові, яка, утворивши калюжу, змерзлася на брудній, у гної, земляній долівці. Поруч, приткнувшись плечем до стіни, зігнувшись і низько звісивши біляву голову, сидів молодий хлопець у заношеній блакитній майці. Весь одяг верхній — знятий, а в майці на спині чорніли три криваві дірки від куль, що вийшли десь спереду, — все у нього там, на грудях, животі й колінах, було залито кров'ю, що засохла чи замерзла. Цього другого Антон знав мало, навіть не пам'ятав прізвища, бо він з'явився у загоні недавно, казали — якийсь комсомолець із тутешніх.

— Ось бачиш? Антоне! — Вхопила його за руку Зоська. — Це ж їх тут убили?

— Ну, зрозуміло, вбили. Не самі ж вони, — сказав Антон і торкнув убитого за плече. Труп м'яко повалився набік — притиснуті до живота руки і скорчені ноги так і лишилися зігнутими.

— У спину. Бачиш, з автомата ззаду. Робота поліцаїв, одразу видно, — сказав Антон і подивився на Зоську, що вся змінилася на обличчі, прямо не впізнати дівчину, так вона переживала за вбитих. Антон переживав теж, але не дуже. Він уже відвик дуже переживати за інших, прийшов час потурбуватися про себе. Щоб так само не довелося переживати комусь за нього самого.

— Антошо, як же це? Вони ж ішли в Діду, як же вони тут опинилися? І де решта? Адже ніхто із шістьох не повернувся.

— Піти й не повернутися — діло нехитре, як двічі два, — сказав Антон. — Тепер тут усе — темний ліс.

— Слухай, а чому поліцаї їх не забрали? Чому тут покинули? — не стихала Зоська, здається, ладна ось-ось заплакати. Обома руками вона злякано трималася за Антонів кожушок.

— А я звідки знаю? Може, для приманки. От ми прийшли, а вони можуть наскочити. Хто їх, сволоту, знає.

Зоська, бліда, широко розкривши очі, дивилася на Антона.

— Що ж нам робити, Антоне? — розпачливо запитала вона.

— Дідько його знає, що робити. Ходімо поки що звідси.

Вони, перелізли через купу каміння і вернулися в кінець хліва, де були раніше. Зоська все озиралася, дуже переживаючи загибель знайомих людей. В Антона ж було таке відчуття, нібито він потрапив у пастку і чомусь не поспішає вибратися. Він уже знав із практики, що забарливість рідко приносить успіх і легко може занапастити кожного (чи не вона занапастила у цьому хліві й Суровця). Цілком можливо, що поліцаї випадково чи систематично провідують цей одинокий у полі притулок і кого-небудь застають отут. Ні, треба скоріше змиватися, думав Антон. Але як змиєшся, коли на цьому полі видно за п'ять кілометрів, і кожної хвилини тебе можуть наздогнати поліцаї.

— Доведеться поки що стовбичити тут, — зупинившись, сказав він і подивився в широкі, з обірваними завісами ворота. — Тільки наглядати треба, а то…

Зоська зрозуміла і теж спинилася, глянувши у повітряний простір поля. Поле перед хлівом було пусте з ледве помітним звідси слідом саней на дорозі; у ворота дув сирий пронизливий вітер; сипкий сніг, що випав уночі, скрізь осів і підтавав. Чагарник біля хліва дуже чорнів на його білизні; з товстого гілля береста все падав додолу сніг. Там десь на верховітті, якого не видно було із хліва, голосно каркали ворони.

— Стихни, зараза! — сказав Антон і подумав, що ворони можуть видати. Піднявши з-під стіни уламок лати, він ступив крок за ворота і замахнувся на воронячу зграю, що обліпила берест. Ворони одна за одною позіскакували з гілля і полетіли кудись за Котру.

— Зосю, — сказав Антон, повернувшись до хліва. Зоська, все ще бліда, уважно подивилася на нього, і в цьому її погляді була безвихідь самоти. — Зосю! Ти розумієш наше становище? — сказав Антон, вдивляючись у її голубі, василькові очі.

— Ну, розумію, — тихо відповіла дівчина.

— Ні, ти не розумієш. — Якщо дійсно Сталінград узятий, то… Війні буде кінець. Чи вони помиряться, чи… Росії ж нічого не лишається. Сибір? Але що в тому Сибіру? Німці й зайшли он куди, за Москву. Ти розумієш?

— Я розумію, — як і раніше, тихо сказала Зоська.

— До чого ж ми досидимося в своїй Липичанці? Вони ж із собаками нас переловлять. Якщо ми до того з голоду не пропадем.

Зоська трохи відвернулася од нього і самотньо дивилася з воріт у хмарну далечінь широкого поля з сизою смужкою лісу на горизонті.

— Може, й так, — невесело озвалася вона.

— Так от, малеча! У тебе в Скіделі мати, у мене там, я казав тобі, начальник поліції Копицький, мій землячок із Борисівщини. Він має нам допомогти. Давай залишимося в тебе. Будемо жити, як люди, як чоловік і жінка. Я ж покохав тебе, Зосько.

Здається, він сказав усе, обережно обняв її за плече і пригорнув до себе, не відчувши, однак, її зустрічного руху. Зоська, наче їй стало погано, ні жестом, ні рухом не виказувала ні своїх радощів, ні незгоди. Вона ніби заклякла в його руках, і він тихо, як міг, лагідно окликнув:

— Зосько!

— Ну, — зітхнувши, озвалася вона. — Ти пожартував? Пожартував, правда ж? — І відвернулася, делікатно, але настійливо звільняючись од його рук.

— Анітрохи. Я цілком серйозно.

Вона ступила три великих кроки і стала біля ворітниці, все поглядаючи в поле. Антон знову поривчасто обняв її ззаду й легенько поцілував у щічку.

— Не треба, Антоне.

— Ну як же! Я ж кохаю тебе.

— За це дякую. Але… Те, що ти пропонуєш, в інший час було б моїм щастям. Але тепер…

— Ну, а що тепер?

— А тепер це підлість. Якщо не більше.

— Дивачка! — сказав той, відчуваючи, що вже нервує. — Ти наслухалася пропаганди… А не подумала, крім того, про свою матір? Що з нею буде?

— Не знаю, що буде, Антоне, — якимось чужим, тремтячим голосом відповіла Зоська. — Але в такий час тікати із загону… Знаєш, так навіть жартувати не слід. Це надто страшно.

— А я тобі кажу: саме час. У загоні лишатися не можна.

— Час справді тяжкий. І тому втікати — це зрада. Це ти сказав не обдумавши.

— Ні, я все добре обдумав. Я хочу уберегти тебе і твою матір, і себе, звичайно. Інакше, сама розумієш, ми всі пропадемо. Як оті он, — кивнув він у дальній кінець хліва.

— Що ж, може бути, — погодилася Зоська, вдруге заганяючи його в тупик. Він більше за все боявся, що вона не зрозуміє його доводів, а вона, виявляється, доводи сприймала одразу, але ніяк не могла сприйняти висновків, що логічно виникали з цих доводів.

— Може бути, може бути! — почав злитись Антон. — Так що ж ти хочеш? Загинути? Може, тобі життя набридло?

Зоська зітхнула, повернулася до нього обличчям, узялася за великий гудзик на його кожусі.

— Антоне, ти розумієш… Кому жити не хочеться? Я ж зовсім не жила ще, можна сказати. Але що ж ти пропонуєш? Іти до фашистів? Що ж це таке? Це гірше, аніж навіть смерть. Тут треба втратити совість. Вони ж чума двадцятого століття. Проти них увесь світ. З ними неможливо жити, вони ж звірі.

— Ну, це дивлячись для кого звірі. Коли з ними по-доброму…

— Ти жартуєш: по-доброму! Вони он скільки перебили і тих, хто з ними по-доброму і по-дурному, і тих, хто ніяк. Люди для них — скотина на забій, а не люди.

— Ну гаразд! — перебив він нетерпляче. — Я хіба кажу, що вони — золото? Але ж у нас немає вибору. Що ж нам робити? Вони — сволота, але ж вони переможуть. Ми ж повинні з цим рахуватися.

— По-перше, ще не перемогли. І чи переможуть, ще не відомо. Навіть якщо взяли Сталінград і візьмуть Москву. Є ще Урал, Сибір…

— Що в тому Сибіру…

— Ми — люди. І ми ніколи не погодимося з ними, навіть якщо вони й переможуть. Ти говориш, що немає вибору. Вибір є: або ми, або вони. Ось у чому наш вибір.

— Та-ак, — сказав Антон, помовчавши. — Здорово всетаки тебе напропагували.

— Пропаганда тут ні до чого. Я сама це знаю. Бо маю очі й вуха. Тому краще давай не будемо. Давай забудемо цю нашу розмову. Її не було, так?

— Розмову можна забути, — слабким голосом сказав Антон. — Однак легше від того не буде. Треба щось робити.

Він був розчарований і боявся, що все зіпсував, коли почав так відверто. Мабуть, слід було інакше — тонше підходити. А він у лоб ляпнув свою пропозицію. А тепер і маєш. Зараз він і не знав, з якого боку до неї підступитися. Здається, всі свої козирі він уже виклав у цій грі й на крок не посунувся до своєї мети.

Антонові набридло топтатися на мокрому снігу у воротах і він одійшов далі, знайшов камінь, підкотив його ближче до виходу і, сівши, притулився до ворітниці.