Піти й не повернутись - Биков Василь

Рука його, одначе, була спокійною, й уся його селянська постать свідчила про розважливе чекання й більше нічого. Сам він багато говорити не хотів. Господиня прибрала посуд, переставила в закапелочок каганець, щоб у прибудові було світліше, вона не брала участі в розмові чоловіків. Вацик низько сидів на чомусь у далекому кутку, не зводячи уважних очей з Антона та Зоськи.

— Ну що ж, нам час, — Антон погасив у пальцях цигарку, а недокурок запхнув за пом'ятий закот шапки й одяг її на голову. — Зосю!

Опустивши голову, Зоська нерухомо сиділа в кінці столу.

— Давай, потопали. Передихнули, поїли, — сказав Антон і підвівся, затуливши собою половину прибудови.

Зоська повільно підняла голову, побачила звернуті на неї запитальні погляди господині від печі, господаря з лавки навпроти. Щось, мабуть, вони відчули в її поводженні, й це насторожило їх.

— Іди сам, — хриплувато від хвилювання витиснула вона. — Я тут зостануся.

— Хе! — сказав Антон. — Новина! Як це — зостануся?

— Просто. Зостануся на хуторі.

Вона уже подолала перше найтрудніше для неї хвилювання і стала невблаганною. Головне було зроблено — вони розмежувалися. Допущену нею легковажність слід було виправляти, і чим скоріше, тим краще.

— Чекай, — спокійно сказав Антон після недовгої напруженої паузи. — Ти це — серйозно?

— Серйозно.

— Не розумію.

— Що розуміти? Я з тобою не піду.

— Це чому?

— Ти знаєш чому.

Хоча і було тепло, але її трусило від нервового напруження. У відповідь на його спокій їй хотілося закричати, заплакати, та вона стримувала себе, все-таки тут були люди, які непогано повелися з нею і не знали нічого про те, що відбулося між ними. Антон, роздумуючи, недовго постояв біля столу, потім відступив назад і присів на лавку.

— Ні, так діла не буде! — зі спокійною твердістю оголосив він. — Так нічого не вийде.

Господиня жестом відправила Вацика в другу половину хати, Стефан підійшов до жінки, і обоє вони здивовано позирали на Зоську, мало що розуміючи. Стало тихо. Дрова розгорілися в печі, й по столу і брусованій стіні бігали барвисті відсвіти. Зоська зрозуміла, що не обійтися без чогось огидного, але вона твердо вирішила стояти на своєму.

12

Сівши на лавку, Антон відчув, як зашуміло в голові, таке траплялося з ним не часто. Щоправда, поки що він не вважав становище безнадійним, але дуже ясно відчув, що ця вперта недотепа ще завдасть йому клопоту. Тим більше, що вона затягла його на цей ідіотський хутір, до цих господарів, які настроєні ще невідомо на чий бік. Зрештою, господарів Антон мало боявся, він упевнений, що з ними впорається, хоча б за допомогою зброї. Було б усе-таки краще, аби вони поводили себе тихо й не втручалися в його драму.

А без драми, мабуть, не обійтися, думав Антон. Хоч як не хотілося йому і все ж, видно, доведеться застосувати силу, іншого виходу в нього не було. Залишити її тут одну він не міг: що йому робити без неї в Скіделі? Про повернення його в загін — нічого було й думати — ліс він покинув уже назавжди. Однак, він міг лишитися ні з чим — вийти з лісу й не дістатися до містечка було рівнозначне загибелі.

Господарі про щось тихо перешіптувалися коло печі, крадькома осудливо позираючи то на Антона, то на Зоську, що ніби скам'яніла край столу. Поки що вони не втручалися в чужий, і, мабуть, не дуже зрозумілий для них конфлікт, і Антон подумав, що, можливо, пощастить йому настроїти їх на свій бік, проти цих вибриків Зоськи.

— От, — кивнув він на Зоську. — Уперлася жінка. Сподобалося їй у вас, не хоче йти.

— Я тобі не жінка! — одразу ж різко заперечила Зоська.

— Як це — не жінка? — здивовано сказав Антон. — Отакої! Від чоловіка відмовляється.

— Брешеш! Ти ніякий мені не чоловік! — надривисто викрикнула Зоська й заплакала.

Антон трохи розгубився. Він завжди бентежився від жіночих сліз і не знав, що робити далі. Та все ж вирішив дотримуватися того варіанту, що Зоська — його дружина, яка завела дріб'язкову сварку з чоловіком.

— Ну що візьмеш із жінки! — розвів Антон руками, звертаючись до господаря, що заклопотано тупцяв біля печі й не озивався на його слова.

Зоська, правда, швидко перестала плакати, пальцями витерла сльози, поправила хустку на голові. Антон невтямки позирав на неї, й кілька разів у його душі ворухнулося недоречність-співчуття — чого так упиратися? Він же старший за неї і краще розумів життя, можливо, він би врятував її від загибелі і влаштував би їй життя. Тільки б вона довірилася йому. Так ні. Зчинила сварку, котру невідомо як уладнати зараз у присутності чужих людей.

— Зосю, — сказав він і підвівся з лавки. — Ну не хочеш іти в містечко, то доведи мене хоч до околиці. Потім підеш, куди захочеш.

У цьому була його хитрість — на околиці містечка він би з нею впорався. Зоська хвилину мовчала, наче обдумуючи його пропозицію, і відповіла:

— Ні!

— Я не знаю, з якого там боку і підійти, — хитрував Антон.

— Дорога приведе.

— Дорога приведе. Але… Незручно по дорозі.

— У людей запитаєш.

Однак, чорт візьми, поки що не виходить нічого. Невже справді він нічого не доб'ється і йому доведеться одному йти у Скідель? І одному прийти до Копицького? Але коли б? його одного не запідозрили, як партизанського агента, що має завдання влаштуватися в містечку. Копицький може засумніватися в ньому, не дивлячись, що земляк. Усе-таки своя сорочка кожному ближче до тіла, а в такий час недовго втратити і сорочку і власне життя.

Ні, йому обов'язково потрібна вона — як дружина, господиня і, що найважливіше, — як заложниця. Заложниця — якась гарантія для німців і для того ж Копицького, особливо коли мати на увазі ще й матір її. Антон уже знав, що до людини із заложниками — сім'єю, дітьми, матір'ю — німці ставилися з більшою довірою, ніж до одинокої, в котрої ні кола ні двора, лише наміри, хай найкращі. Як усі ділові люди, німці любили гарантії.

Та ось візьми її, цю гарантію, що наче скам'яніла в своїй дикій упертості за столом на лаві.

Але минав час, напевно, вже було близько півночі. Антон непростимо втрачав одну за одною всі, й так не численні, свої можливості й починав нервувати. Так, холера на нього, можна й зовсім лишитися ні з чим. Особливо, коли зважати на цю впертість та оглядатися на господарів. Але із господарями він церемонитися не буде.

— Ей, ти! — різко повернувся Антон до Стефана. — Давай вірьовку!

— Що пан хоче? — здивувалася господиня, ступаючи наперед і мовби затуляючи собою господаря.

— Давай вірьовку! Швидко!

Господиня зблідла, втупилася в його сповнене похмурої рішучості обличчя, а господар стояв позаду, мабуть, не міг наважитися виконати його наказ без додаткової команди дружини.

— Я що вам сказав! — стримано, але погрозливо вимовив Антон і витяг із-за пазухи наган.

Тихенько зойкнувши, господиня ступила назад, а господар, перекладаючи щось у темному біля дверей кутку, витягнув недовгу заплутану вірьовку. Антон наказав:

— Розбери! Розбери, розплутай! Що, не розумієш?

Тремтячими, неспритними руками господар якось розплутав вірьовку. Антон сунув наган за пазуху.

— Ну! — звернувся він до Зоськи, що перелякано відсторонилася за столом. — Підеш?

— Ні, ні! Не чіпай мене!

— Я! Я чіпатиму, чорти б тебе взяли! — крикнув Антон, втрачаючи витримку, і схопив за ріжок столу. Ривком відкинув стіл геть, почув, як позаду приглушено верескнула господиня, та він уже схопив Зоську за руку й одним натренованим рухом заломив руку назад, за спину. Зоська ойкнула, вигинаючись од болю і повертаючись до нього спиною, він повалив її грудьми на діл і, схопивши другу руку, теж заломив за спину. Поки вона лементувала і смикалася, намагаючись вирватися, він швидко обкрутив її кисті вірьовкою, зав'язав вузол. Вона пручалася, як тільки могла, але що для нього важило її пручання. Зв'язати людину він міг за кілька хвилин. Щоб вона не брикалася, другим кінцем вірьовки він перев'язав і ноги біля кісточок.

Добре все ж натомившись, він підвівся із долу, намагаючись не слухати, як репетує долі Зоська, повернувся до господарів. Ті тиснулися одне до одного, певно, ледь живі од страху, стояли коло самої печі. Але тепер у нього не було бажання щось їм пояснювати, тим більше виправдовуватися — настав час діяти.

— Запрягай коня! Швидко! — скомандував Антон господарю. Той знову, мов німий, дивився на нього, не розуміючи, що йому треба. — Коня, кажу, швидко!

— Так немає, пан, коня, — нарешті промурмотів він, і Антон закричав:

— Як нема? Кажу, запрягай коня!!

— Пан, не маю коня. Забрали коня…

— Хто забрав? — запитав Антон, відчувши, однак, що його намір ще дужче ускладнюється. — Хто забрав коня?

— Не знаємо, пане. Люди прийшли, забрали.

— Брешеш! — випалив Антон перше, що в такому випадку спало на думку, і знову вихопив наган із-за пазухи.

Господар безпорадно розвів руками, здається, переляк його минув, але з'явилася якась, раніше не помітна в ньому впертість чи навіть ворожість. Здається, він теж переставав йому підкорятися.

— Пан може стріляти, але…

— Ану ходімо! — пхнув його Антон, якому здалося, що той усе ж хитрує — десь у хлівах надворі, напевно, захований його кінь. — А ти — марш туди! — показав він господині на двері в другу половину хати. — Швидко!

Господиня слухняно зникла у дверях, Антон причинив двері щільніше і, помацавши рукою біля печі, вхопив рогач. Здається, він добре підпер ним двері, туго підсунувши держак під верхню планку дверей.

— Запалюй ліхтар!

— Так, пан, немає ліхтаря, — знову розвів руками господар. — Пан сам побачить. "Дідька там побачиш без ліхтаря!" — тихо, про себе вилаявся Антон. Та в нього було в кишені кілька плескатих коробок німецьких сірників, і він штовхнув двері на вихід.

— Ходімо!

Антон пропустив господаря вперед, вийшов за ним і зупинився: ці двері теж слід було заперти. Але вони розчинялися в прибудову, підперти їх не можна було і, здається, нічим. Побачивши, що Антон порається біля дверей, господар знайшов навпомацки накладну планку й подав йому в руки великий замок без ключа.

— Отак, пане, так…

Антон замкнув двері, просунув дужку замка в скобель, і вони пішли до хліва.

Але в хліві коня не було. Сама загорожа була порожня, у другій, коли він засвітив сірник, на вхід повернула голову ряба самотня корова, сполохано закудкудакав потривожений на жердині півень.