Піти й не повернутись - Биков Василь

— Грубка є, тепло буде. Сідай сюди, на солому, чи що, тут… Сідай! Зараз ми розшуруємо грубку. Не може бути…

Неспроможна впоратись із дрижаками, що трясли її все дужче, Зоська опустилася в темряві на щось холодне і м'яке, не стримавшись, поцокотіла трохи зубами. Нахололі мокрі руки засунула під трохи сухий ще сачок, згорбилася, стиснулася від холоднечі, що владно охопила її, і заплющила очі. Дрижаки люто трясли її, але тут не було вітру, а головне, тихо і не треба йти. Перед її очима все захиталося, попливло в дрімотній знемозі й вона заснула — раптом і так міцно, що одразу перестала відчувати, де вона і що з нею робиться.

Проте спала вона недовго, може, кілька хвилин, не більше. Вона зрозуміла це, раптом прокинувшись від яскравого спалаху вогню?

— Антон порався біля грубки, розпалюючи якісь уламки дощок, і вона знову здригалася від холоднечі й тривоги.

— Не бійся! Це я — пороху з патрона. Не горить, холера. — Присівши біля грубки, він шумно дмухав у неї, дощані уламки повільно тліли кволим вогнем і надто диміли. Дим не йшов у грубку, а крученими потоками валив у хлів. Та ось Антон дмухнув з усієї сили — між дощок вислизнуло кілька язичків полум'я, й Зоська спокійно заплющила очі…

Знову прокинулася від легкого дотику руки, вона вже знала, що це Антонова рука, і не злякалася, слухаючи його подобрілий, спокійний голос:

— Чуєш?.. Давай роздягайся. Будемо сушитися.

Вона розплющила очі, відчуваючи приємний подих тепла — у грубці палахкотіли дошки, чорні кінці яких незграбно стирчали з топки, на низькій стелі й кам'яних, з морозним відблиском стінах гуляли вогняні блискавки. Антон стояв перед нею на колінах у селянському вовняному світері, поруч, розп'ятий на палицях, сушився його кожушок.

— Чуєш? Роздягайся, тепло вже.

Справді, тісна ця комірчина повнилася задимленим теплом, парою і тишею, що порушувалася хіба що гоготінням полум'я у грубці. Зоська подолала в собі дрімоту й посміхнулася.

— Ну, зігрілася?

— Зігрілася.

— А казала… Зі мною не пропадеш, малеча, — бадьоро запевнив Антон і долонею штурхонув кінці дощок, засовуючи їх у грубку, з якої шугонув рій іскор у стелю.

— Ой, коли б пожежі не було!

— Не буде: каміння. А згорить, не біда. Скидай чоботи, мабуть же, мокрі?

— Мокрі.

— Скидай куртку, все — сушити 'будемо. Тут зараз жодної душі. Найближче село за Котрою.

Вона розв'язала мокру, зім'яту хустку, яку Антон одразу заходився чіпляти біля кожушка, скинула сачок, хвилину потримала його перед грубкою, поки не повалила густа пара. Чоботи і поділ спідниці були мокрі, мабуть, ще з учорашнього, вона скинула чоботи, а потім, зачекавши, стягла і свої вовняні панчохи. Антон уміло влаштував усе це на палицях ближче до грубки.

— На от, сідай на кожух — уже висох. Ого, як нагрівся!

Вона радо опустилася на теплу вовну знайомого їй Антонового кожушка, виставила мокрі почервонілі коліна до приємного вогню в грубці.

— Та-ак! — задоволено вимовив Антон і підсів ближче. — А зараз підвечеряєм. Ось по шматку хліба і по дві картоплини. За спомин душі тієї бабусі, — пожартував він і переламав навпіл окрайчик.

Мовчки вони заходилися їсти хліб із картоплею, швидко все з'їли, нічого не залишивши на завтра. Зрозуміло, вони не наїлися, але й на голод не нарікали, роздобути більше харчів тут все одно не було де. Мали триматися до завтра.

— Отут і заночуємо. А що? Краще, ніж у якій-небудь хаті, — сказав Антон і ще ближче підсунувся до Зоськи, жартома штовхнув її ліктем. — Удвох, ніхто не заважає. Правда Вона нічого не сказала й не відсунулася, лише сміхотливо зиркнула. Воно, може, і краще, подумала Зоська, а може, й ні. В їхній самотності було багато приємного, але й лякало щось, хоч вона намагалася не думати про це. Зараз їй було добре, тепло й навіть спокійно на душі. Справді, над головою був дах, у грубці вогонь горів, а поруч сидів той, хто уже стільки допоміг їй. Хотілося думати, що він і далі буде поруч і все складеться добре.

— От сидиш, а матері, мабуть, і не сниться, що її дочка біля Котри ночує.

— Мама, напевно, давно вже мене поховала. З самісінької весни не бачилися.

— Ну, це ще ні про що не говорить, — утішив Антон. — Люди все одно скажуть. Бачили ж, мабуть, тебе знайомі десь у селах, могли передати.

— Може, й бачили, — погодилася Зоська, не знаючи, як думати про це — добре чи ні, що бачили її серед партизанів. Добре, коли передали матері, але могли передати і кому не треба, тоді її партизанство могло завдати лиха матері.

— Моя справа інша, — сказав раптом Антон. — Немає кого боятися. Ніхто тут мене не знає, ніхто за мене не турбується.

— А вже бачили, мабуть. З Кузнецовим ти ж усі села об'їздив.

— А в селах хто мене пам'ятає? Приїхав і поїхав. Партизан, як усі.

— Не кажи. Дівчата пам'ятають. Примітний.

Антон з легкою посмішкою зазирнув їй у вічі.

— З цим погоджуюся. Примітний. Але що мені дівчата. Я сам запримітив одну.

— Де? — здригнулася Зоська, повертаючи до нього голову.

Антон легенько поплескав її важкою рукою по плечі.

— А в загоні. Розвідницю одну. Славненьку таку малечу.

— Ой, неправда, — навмисне з недовірою сказала Зоська, відчувши, однак, як солодко защеміло в її грудях.

— Ні, правда. Сама ж розумієш, на що пішов. І заради кого. Любко ти моя…

Він дивився на неї шанобливо. Його лагідне обличчя з трохи щетинистим підборіддям стало серйозним і наблизилося до її обличчя. Зоська ніяковіла, вона не знала, як відповісти, і, засоромившись, узяла його ліву руку, що лежала на її коліні, легенько потиснула її.

— За це дякую. Тільки…

— Не треба зараз про це. Тут справа у тому, — сказав він і стиха, обережно, наче в роздумі, обняв її. Вона ледь здригнулася, напружилася, мовчала. — Справа у тому, що…

Вона насторожено чекала, завмерши в його хвилюючих обіймах, а він раптом прихилив до себе її голову, із якимось відчаєм рвучко поцілував у вуста.

— Антон!..

— А що я можу зробити? — схвильовано видавив він, не послаблюючи на ній своїх чіпких рук. — Покохав я тебе.

— Правда? — здивовано прошепотіла вона, збентежена цим його зізнанням. Ніхто ще не казав їй цього слова, та ще таким серйозним, майже розпачливим голосом; вона завмерла від трепету, від повного ні з чим не зрівняного щастя.

— От! Знаєш, тепер я готовий на все, — ще рішучіше сказав він тремтячим голосом. Вона нерухомо сиділа в його теплих, спокійних обіймах, здивовано слухаючи, як дуже забилося її серце.

— От я сказав тобі все. Знай. А ти що мені скажеш Зоська мовчала, намагаючись зрозуміти свої почуття. Їй було дуже не просто так ось у вічі сказати про все, які в неї почуття до цієї людини, й навіть самій до кінця зрозуміти свої почуття до неї. Було їй і приємно, і радісно, і водночас страшно чогось, і вона не знала, яке з цих почуттів головне і яке з них справжнє. Та, здається, в цю хвилину він розумів її краще, ніж вона саму себе.

— Я знаю, що ти мене теж… кохаєш?

— Знаєш, я теж, — тихо сказала вона. — Славний ти…

— Ну от і дякую, — гаряче видихнув він біля самого її вуха і знову поцілував у щічку, в перенісся, а потім — довгим рішучим поцілунком у вуста.

— Ой, так не можна! — задихнулася Зоська.

— Можна… Можна…

Грубка з вогнем хитнулася вбік, Зоська відчула близьку теплоту кожушка й чоловічу силу Антона, що дивно заволоділа нею, квапливі рухи його владних рук, од яких уже не було як відбиватися.

— Антон!.. Антошо…

— Усе добре, усе добре, малеча, — прошепотів той.

— Не треба, Антон… Не треба…

Він, однак, уже не відповідав, і вона з явною безнадійністю зрозуміла всю невідворотність його владної сили. Її сили й воля зникли, потонули в її страху і теплій насолоді його обіймів. Вона лише відчувала, що так не треба, що вона робить негоже, в запамороченій свідомості вона добре зрозуміла, що гине, але в цій загибелі була могутня звабливість, а головне, було усвідомлення, що гинула вона разом із ним. То було головне її виправдання і заспокоєння її, а може, й велике щастя.

Вона не пам'ятала, що було потім. Можливо, настав сон або дивне всеперемагаюче небуття, коли зникають пам'ять і відчуття, на кілька довгих годин вона перестала відчувати себе на цьому світі, наче не була присутня в ньому, втративши притомність.

… Прокинулася вона так само, як і заснула, — раптом, від якогось тривожного поштовху зсередини і, боячись поворухнутися, розплющила очі. В тісній кам'яній коморці було темно, але кілька щілин у заткнутому соломою віконці вже світлом блищали, кінці соломин біля щілин тихенько тріпотіли од вітру. Було холодно, у чорному квадраті грубки не світилася жодна вуглина, тьмяно сірів пошкрябаний бік грубки і зловісно чорніли закопчені кутки комірки. Не ворухнувшись, Зоська обвела їх страхітливим поглядом, здогадавшись, що тут колись була кубова чи, може, котельня, де запарювали корм і гріли для худоби воду. Потім вона перевела погляд нижче, відчуваючи на собі знайоме тепло кожушка і тепле широке плече Антона, його мирне дихання поруч. Антон спав, і Зоська боялася поворухнутися, щоб не розбудити його. Їй потрібно було трохи часу, щоб розібратися в своїх невеселих думках, зрозуміти, що з нею сталося. Сталося, звичайно, погане, вона була винна й докоряла собі, як могла. Хоча вона розуміла, що пізно собі докоряти. Те, що сталося, не виправиш. І, подумавши так, вона заспокоїла себе єдиною правильною в її становищі думкою, що з кожною дівчиною таке повинно коли-небудь статися. Може, звісно, не так — інакше, пристойніше, але тепер усе в житті не так, як заведено споконвіку, й гірше, тому, що тепер — війна. До того ж із січня їй пішов двадцятий, вона уже не дівчинка, так недовго й зістаритися у дівках або загинути, не зазнавши кохання. Трохи полежавши і поміркувавши про своє становище, Зоська заспокоєно тихенько зітхнула, відчуваючи, що її, здавалося б, непоправне горе ніби оберталося хоча й несподівним, але, може, ще не найгіршим чином. Одне безперечно: на її нелегкому, сповненому страху шляху з'явився цей рішучий симпатичний чоловік. Хай не назавжди, не надовго. Але що тепер назавжди і надовго?

Згорнувшись калачиком у лагідному теплі Антонового кожушка, вона знову зітхнула: що має бути, того не минути. Безперечно, було дивним і незвичним усе, що відбулося з нею за ці дві ночі. Вона зустріла на болоті свого нареченого, злякалася, зраділа, вирушила з ним у небезпечну дорогу, що зрештою і привела їх до цього самотнього нічного хліва.