Серед дикунів Нової Гвінеї - Миклухо-Маклай Микола

Дуже часто думаю, як добре я зробив, улаштувавшись так, щоб не мати надто близьких сусідів. Сьогодні я випадково звернув увагу на стан моєї білизни, запакованої в одному з кошиків, що правив мені за ліжко. Білизна була вкрита подекуди чорними плямами, й ці місця можна було легко проштрикнути пальцем. Це, розуміється, був мій огріх: я жодного разу протягом трьох місяців не подумав провітрити білизну. Я доручив Улсонові вивісити все на сонці. Багато що виявилось уже непридатним.

Сьогодні тубільці питали мене, де Бой. Я відповів їм:

– Бой арен (Боя нема).

– Де ж він? – було нове запитання.

Не бажаючи казати неправди й не бажаючи також показувати ні на землю, ні на море, я просто махнув рукою і відійшов. Вони, мабуть, зрозуміли, що я показав на обрій, де далеко-далеко Росія. Вони почали міркувати й, здається, наприкінці дійшли висновку, що Бой полетів у Росію, але що саме вони насправді думають і що розуміють під словом "полетів", я не маю змоги спитати, не знаючи достатньо тубільної мови.

Сьогодні я зробив цікаве надбання: виміняв кілька кістяних інструментів, яких тубільці вживають, коли їдять, – щось подібне до ножа та дві ложки. Ніж, який тубільці називають "дон-ган", зроблено з обточеної свинячої кістки, тоді як "шелю-на" – з кістки кенгуру[28]. Вона обточена так, що один кінець її дуже широкий і тонкий.

20 грудня

Наша хатина набула житлового вигляду, і в ній дуже зручно при хорошій погоді. Проте коли ллє дощ, у багатьох місцях покрівля тече, і це дуже прикро.

Приходили тубільці з Бонгу. Вони, здається, серйозно думають, що я вирядив Боя в Росію і дав йому змогу перелетіти туди. Я доходжу до висновку, що тубільці вважають мене і в деякій мірі Улсона за якісь надприродні істоти.

25 грудня

Три дні пропасниця. Лягав тільки на кілька годин щодня, коли вже буквально не міг стояти на ногах. Я просто їм хіну; випадає по граму на день. Сьогодні мені краще, приступу не було, але все ж почуваю кволість. Ноги немовби налито свинцем, і часто паморочиться голова. Улсон дуже нудьгує. Для нього самотність особливо відчутна, бо він дуже любить говорити. Він придумав говорити з самим собою, але цього йому, здається, замало.

Дивно, як самотність по-різному впливає на людей. Я тільки відпочиваю і задоволений, коли буваю на самоті, і серед цієї розкішної природи почуваю себе, за винятком тих днів, коли в мене буває пропасниця, цілком добре. Шкодую тільки, коли натрапляю на питання, які через недостатність мого знання не можу пояснити. Бідолаха Улсон зовсім збентежився: нудить світом і раз у раз охкає; бурчить, що тут нема людей і що нічого не дістанеш. Ввічливий і веселий, він став тепер дратівливий, буркотливий і мало турбується про роботу: спить близько одинадцяти годин уночі, навіть ще годину або півтори після сніданку і все ж вважає, що тут життя дуже нужденне.

Я починаю почувати справжню нестачу тваринної страви. Ось уже три місяці, як ми живимося самою тільки рослинною їжею, і я помічаю, що сили мої занепадають. Частково, розуміється, це відбувається через пропасницю, але переважно через нестачу тваринної страви. Їсти консерви мені так гидко, що я й не думаю братись за них. Як тільки я буду в кращих стосунках з тубільцями, я почну полювати, щоб трохи різноманітити харчування. Свинини, якої я міг би тут дістати вдосталь, я не можу терпіти. Вчора Туй приніс мені й Улсонові по добрячому шматку свинини. Я, розуміється, віддав свою порцію Улсонові, який одразу ж узявся за неї і з'їв обидві порції, не встаючи з місця. Він не тільки обгриз кістки, але з'їв також і всю товсту шкіру (свиня була стара). Дивлячись на те, з якою насолодою він їв свиняче м'ясо, я подумав, що ніяк не можна помилитися в тому, що людина – це тварина м'ясоїдна.

З шлюпкою багато мороки, бо якірне місце тут дуже погане.

Коли я рисую дрібні об'єкти, мої руки, що звикли до грубої роботи, до напруження великих систем м'язів, погано слухаються, особливо коли треба, щоб рухались окремі м'язи. Взагалі за мого теперішнього життя, тобто коли доводиться бути часто і дроворубом, і кухарем, і теслярем, а інколи пралею і матросом, а не тільки паном, що займається природничими науками, моїм рукам просто біда. Не тільки шкіра на них погрубішала, але навіть самі руки збільшились, особливо права. Розуміється, це сталося не з кістяком руки, а з мускулатурою її, від чого пальці потовстішали й рука стала ширшою.

Руки мої і перше не визначалися особливою ніжністю, але тепер вони геть вкрилися мозолями, порізами й опіками; щодня давні загоюються, а нові виникають. Я помітив також, що нігті мої, які завжди були досить міцні для моєї звичайної роботи, тепер, виявляється, занадто слабкі й надламуються.

Днями я порівняв свої нігті з нігтями моїх сусідів-папуасів, яким доводилося, не маючи різноманітних інструментів, працювати руками далеко більше від мене. Виявилося, що в них нігті чудові: принаймні втроє грубші за мої. (Я зрізав їхній і мій ніготь для порівняння). Особливо товсті в них нігті великих пальців, причому середня частина нігтя грубша, ніж з боків. Внаслідок цього нігті по краях легше ламаються, ніж посередині, й часто можна зустріти тубільців, у яких нігті зовсім схожі на гіазури.

27 грудня

Поки тубільці розглядали у випрошених у мене дзеркальцях свої фізіономії й висмикували собі зайве, на їхню думку, волосся, я оглядав, що було в одній з торб, яка називається "гун" (її носять чоловіки на перев'язі через ліве плече, і вона теліпається в них під пахвою). Я знайшов у ній багато чого цікавого. Крім двох великих донганів, тут були кістки, обточені на одному кінці, що правили за важіль або ніж; у невеликому бамбуковому футлярі я знайшов чотири загострені кістки, очевидно інструменти, якими можна було замінити ланцет, голку або шило, потім "ярур" – черепашку, що має зубчастий нижній край, нею тубільці вискрібують кокоси. Тут був також довгий шматок шкаралупи молодого кокосового горіха, що заміняє ложку, і великий цвях, якого я дав господареві сумки. Цвях був старанно вигострений на камені і дуже акуратно обгорнутий корою, в такому вигляді ним зручно користуватися як шилом. Всі ці інструменти були дуже добре припасовані до тих потреб, на які їх уживали.

Тубільці добре плетуть усякі прикраси, приміром, браслети ("сагю") або пов'язки, щоб підтримувати волосся ("дю"), з різного волокна. Але видно, вони не плетуть мат, для яких матеріалу (листя пандануса) в них удосталь. Я не знаю, чим пояснити це: чи в них нема потреби в матах, чи їм бракує терпіння.

Кошики, сплетені з кокосового листя, надзвичайно схожі на полінезійські. Тубільці їх дуже бережуть; щоправда, з примітивними інструментами з каменю та кісток працювати не дуже легко; наприклад, над деревцем діаметром сантиметрів з чотирнадцять двом папуасам доводиться працювати своїми кам'яними сокирами, – якщо вони хочуть зрубати дерево акуратно, – не менше як півгодини. Всі прикраси їм доводиться робити каменем, обточеним у вигляді сокири, кістками, також обточеними за допомогою черепашок або кременю, і можна тільки дивуватись, як вони такими первісними інструментами будують досить-таки добрі хатини та піроги, не позбавлені іноді гарного орнаменту. Звернувши увагу на оригінальність та різноманітність орнаменту, я надумав скопіювати всі види його, що трапляються на тубільних виробах.

28 грудня

Я спинив пірогу, що пливла з Горенду, пізнавши Бонема, старшого сина Туя, який стояв на платформі човна. Хлопець був особливо прикрашений цього ранку. У велику кучму скуйовдженого волосся було застромлено багато пір'я та червоних квіток китайської троянди. Стоячи на платформі піроги, з великим луком і стрілами в руках, уважно стежачи за рибою і граціозно балансуючи під час рухів маленької піроги, кожної хвилини будучи напоготові натягнути тятиву й спустити стрілу, він справді був дуже гарний собою. Довге зелено-червоне листя, заткнуте за браслети на руках, коло колін, а також з боків за пояс (який був сьогодні зовсім новий, наново пофарбований охрою й через те яскраво-червоний), – все це надавало Бонемові особливо святкового вигляду. Тубільці охоче прийняли моє запрошення до себе, яке я зробив, щоб не пропустити нагоди змалювати гарну зачіску молодого папуаса. Вона складалася з гірлянди, або напіввінка, червоних квітів китайської троянди, попереду – три невеликі гребені, кожний з пером, підтримували гірлянди й пофарбоване в чорний колір волосся; четвертий великий гребінь, також з двома квітами китайської троянди, підтримував довге біле півняче перо, що загиналося назад гачком. Щоб інші два тубільці не заважали мені, я дав їм тютюну й спровадив курити на кухню, в курінь, і, коли кінчив малювати, погодився виконати їхнє прохання – дати їм дзеркало, після чого кожний по черзі заходився відновлювати свою зачіску.

Бонем витягнув усі гребені та квіти з волосся й почав його збивати великим гребенем, бо подекуди волосся зліпилося, як повсть. Після цього волосяна кучма збільшилася втроє проти першого вигляду: він посмикав кучері на потилиці (гатесі), які стали ще довшими. Потім знову заткнув квіти й гребені в свою чорну перуку, подивився в дзеркало, задоволено усміхнувся й передав дзеркало сусідові, який і собі взявся за свою зачіску. (Я розповідаю про ці дрібниці тому, що вони пояснюють, після яких маніпуляцій волосся папуасів набуває різноманітного вигляду). З щільно приляглої до голови дрібнокучерявої зачіски обох тубільців, що супроводили Бонема, вона перетворилася за п'ять хвилин розсмикування та збивання на еластичну шапку папуаського волосся, яку так часто описували мандрівники, бачачи в ній щось характерне для деяких "різновидів" папуаської раси.

Намилувавшись своїми фізіономіями та зачісками, мої гості повернулись до своєї піроги, закричавши мені "е-мем" (не знаю ще й досі, що означає це слово).

В Улсона сьогодні пропасниця.

Не встигаю трохи очуняти я, як уже нездужає він.

29 грудня

Заходив до Горенду нагадати тубільцям, що вони давно не приносили мені свіжих кокосів.

– Не приносили тому, – хором заперечили папуаси, – що тамо рус (російські люди, матроси з "Витязя") порубали багато кокосових дерев, і тепер мало лишилося горіхів.

Гадаючи, що це було велике перебільшення і що коли це й сталося, то тільки як виняток, я запропонував показати мені, де ці порубані дерева.