Монголія і країна тангутів - Пржевальський Микола

Тільки мій товариш, все ще слабкий, повинен був, закутавшись в баранячу шубу, сидіти на коні по цілим дням. Зате на місці ночівлі зима давала себе знати. Як тепер, пам'ятаю я це багряне сонце, яке ховалося на заході, і синю смугу ночі, що заходила із сходу. У цей час ми звичайно розв'ючували верблюдів і ставили свій намет, розчистивши попередньо сніг, правда не глибокий, але невеликий і сухий, як пісок. Потім було надзвичайно важливе питання щодо палива, і один з козаків їхав в найближчу монгольську юрту купити аргалу, якщо він не був придбаний заздалегідь дорогою. За послід ми платили дорого, але це все ще було менше зло; набагато гірше ставало, коли нам зовсім не хотіли продати аргалу, як це кілька разів робили китайці. Одного разу довелося так круто, що ми примушені були розрубати сідло, щоб закип'ятити чай і задовольнятися цією скромною вечерею після переходу в 35 верст на сильному морозі та хуртовини.

Коли в наметі розводився вогонь, то ставало досить тепло, принаймні, для тієї частини тіла, яка безпосередньо була звернена до вогнища; тільки дим щипав очі і робився особливо нестерпним при вітрі. Під час вечері пар з відкритої чаші з супом до того наповнював нашу палатку, що вона нагадувала в цей час баню, тільки, звичайно, не температурою повітря. Шматок вареного м'яса майже зовсім застигав під час їжі, а руки і губи покривалися шаром жиру, який потім доводилося зскрібати ножем. Гніт стеаринової свічки, яку запалювали іноді під час вечері, вгорав так глибоко, що потрібно було обламувати зовнішні краї, що не розтавали від вогню.

На ніч ми обкладали намет усіма в'юками і можливо щільніше закупорювали вхід, але все-таки холод в нашому житло був тільки трохи менше, ніж на дворі, так як вогню не розводилось від вечері до ранку. Спали ми всі під шубами або під баранячими ковдрами і звичайно завжди роздягалися, щоб гарненько відпочити. Власне, спати було досить тепло, так як ми закутувалися у свої покривала разом з головою, а іноді накривалися зверху ще повстями; мій товариш постійно клав з собою Фауста, який завжди був дуже радий подібному запрошенню.

Рідкісна ніч проходила спокійно. Бродили кругом вовки і часто лякали верблюдів та коней, а монгольські чи китайські собаки іноді приходили красти м'ясо і без церемонії забиралися в саму палатку. Такі злодії зазвичай платилися життям за свою нахабність. Проте після всякого подібного епізоду не скоро зігрівався той, кому доводилося вставати, щоб укласти верблюдів, що вскочили та вистрілити в вовка чи злодійку — собаку.

Вранці ми схоплювалися разом і, тремтячи від холоду, скоріше варили цегляний чай; потім складали намет, в'ючили верблюдів і зі сходом сонця по тріскучому морозу відправлялися в подальшу путь.

Здавалося, що, йдучи за старою, знайомою дорогою, ми були гарантовані від багатьох випадковостей і могли заздалегідь розраховувати свої переходи, але на ділі вийшло противне: нам довелося, немов на закуску, зазнати ще одну знегоду. Справа полягала в наступному.

Пізно ввечері 30 листопада зупинилися ми ночувати біля кумирні Ширети-дзу, що лежить в 80 верстах північніше Куку-хото на великому тракті, провідному з цього міста в Улясутай. Вранці наступного дня всі наші верблюди, числом сім, за винятком одного хворого були пущені на пасіння біля намету, неподалік від яких ходили верблюди інших караванів, що йшли з Куку-хото. Так як трава в цьому місці була вибита дочиста, то наші тварини перейшли через гірку, що стояла недалеко попереду, щоб пошукати там кращого корму і сховатися від вітру, що сильно бушував п'ять діб підряд. Через небагато часу козак і наш монгол вирушили пригнати до намету тих верблюдів, але їх вже не було за гіркою, і самий слід, що замітав вітер, загубився в масі інших верблюжих слідів. Дізнавшись про таку пропажу, я негайно відправив тих же самих людей на пошуки; вони проходили цілий день і оглянули верблюдів всіх караванів, що стояли поблизу, наших тварин не знаходилося, немов вони провалилися крізь землю.

На другий день я послав козака — перекладача в кумирню Ширети-дзу, у володінні якої сталася ця пропажа, оголосити про крадіжку і просити сприяння для відшукання вкрадених верблюдів. Коли посланий прийшов у кумирню, то його ледь пустили туди, а потім, подивившись наш пекінський паспорт, в якому говорилося про сприяння в необхідних випадках, місцеві лами спокійнісінько відповідали: "Ми не пастухи ваших верблюдів, шукайте самі, як знаєте". Така же точно відповідь була дана і монгольським чиновником, до якого ми звернулися за допомогою.

Водночас навколишні китайці не хотіли продавати нам соломи для корму вцілілого хворого верблюда і двох наших коней; трава в степу була до того вибита верблюдами караванів, що про підніжний корм годі було й думати.

Наші бідні тварини нудилися голодом, і один з коней замерз вночі; хворий верблюд здох через два дні і лежав прямо проти дверей нашого намету, задля більшої прикрасі всієї обстановки. Таким чином, ми залишилися з одним конем, та й той ледь волочив ноги. Кінь цей був врятований від голодної смерті лише тим, що китайці сильно розласувались на нашого здохлого верблюда, досить жирного, і ми проміняли його на 25 снопів хорошого сіна.

Тим часом відправлені знову на пошуки монгол і козак повернулися через кілька днів і оголосили, що вони об'їздили великий простір, всюди розпитували, але нічого не могли дізнатися про зниклих верблюдів. Відшукати їх, звичайно, було неможливо без сприяння місцевої влади, а тому я зважився найняти навколишніх китайців звезти нас в Куку-хото, звідки ми сподівалися дістати підводи до Калгану. Однак китайці не спокушалися пропозицією великої грошової оплати і ні за що не погоджувалися найнятися до нас у підводчики, боячись, звичайно, відповідальності за це перед своєю владою.

Становище наше ставало безвихідним. На щастя, у нас в цей час було 200 лан грошей, виручених за продані в Алашані товари та рушниці, так що я вирішив послати козака з монголом в Куку-хото, щоб купити там нових верблюдів. Але знову-таки питання: на чому відправити посланих, коли у нас тепер всього один кінь, та й той нікуди не годний? Тому попередньо я відправився з козаком — перекладачем по монгольським юртам шукати продажного коня; проходивши цілий день, ми дійсно купили коня, на якій наступним же ранком козак з монголом вирушили в Куку-хото. Тут вони купили нових, вкрай поганих верблюдів; на них ми рушили далі, простоявши близько кумирні Ширети-дзу 17 діб. Таким чином, не кажучи вже про втрату часу, нам довелося понести вельми чутливу втрату і в матеріальному відношенні. Перш цього у нас також загинуло досить тварин від нестатку кормів, безводдя, спек, морозів словом, від труднощів шляху. Всього протягом першого року експедиції ми втратили 12 верблюдів і 11 коней; втім, останні здебільшого вимінювались у монголів на кращі екземпляри, звичайно, з чималою додачею.

Під час довгої стоянки з нагоди втрати верблюдів ми майже не мали занять, так як птахів не було ніяких, крім жайворонків і пустельників. Писати також нічого не доводилося, тим більше що ця процедура досить важка на дворі взимку: потрібно попередньо розігріти замерзле чорнило і часто підносити до вогню вмочене у його перо, щоб воно не застигло. Я ж завжди вважав за краще писати свої щоденники чорнилом і лише в самому крайньому випадку брав олівець; останній скоро стирається, так що потім важко розібрати написане.

Отримавши нових верблюдів, ми пішли в Калган форсованими переходами і тільки простояли два дні в горах Сума-Хада, щоб пополювати на аргалі; на цей раз я убив тут двох старих самок. Дорогий знову трапилася неприємна історія. Кінь мого товариша, злякавшись чогось, кинувся в сторону і поніс; слабкий ще здоров'ям Михайло Олександрович не міг утриматися в сідлі і впав прямо головою на мерзлу землю так сильно, що ми підняли його без пам'яті. Однак він незабаром прийшов в себе і відбувся тільки забиттям.

Вплив теплого Китаю на цю околицю Монголії був дуже помітним: у тихі дні або при слабких південно-західних вітрах вдень було тепло, так що термометр одного разу, саме 10 листопада, показував +2,5 C в тіні. Але лише тільки задував західний чи північно-західний вітер, що переважає в Монголії взимку, як ставало дуже холодно. Нічні морози стояли звичайно посередні: термометр на сході сонця не опускався нижче — 29,7° С, але зате після хмарної ночі він іноді показував у цей час тільки 6,5° С. Погода була здебільшого ясна; сніг протягом усього грудня йшов тільки три рази; місцями він покривав землю на кілька дюймів, але часто зустрічалися простори і зовсім безсніжні.

Взагалі на монгольській околиці, прилеглої до Китаю, клімат далеко не такий суворий, як в інших, більш віддалених звідси частинах Гобійського нагір'я. Правда, високе абсолютне підняття бере своє і в описуваній смузі, але все-таки тут набагато рідше перепадають ті страшні холоди, які так постійні у Гобі взимку. Крижані вітри Сибіру, майже завжди ясне небо, оголений солоний ґрунт разом з високим підняттям над рівнем моря ось ті причини, які в загальній, постійної сукупності роблять монгольську пустелю однією з найсуворіших країн всій Азії.

День за днем зменшувалася відстань, що відділяла нас від калгану, а разом з тим збільшувалося наше нетерпіння скоріше потрапити в це місто. Нарешті бажана хвилина настала, і ми, як раз напередодні нового, 1872 роки, пізно ввечері з'явилися до своїх калганських співвітчизників, у яких як і раніше зустріли самий привітний прийом.

Перший акт експедиції був закінчений. Результати подорожі, що накопичувалися потроху, тепер вималювалися ясніше. Ми могли з чистою совістю сказати, що виконали свою першу задачу, і цей успіх ще більш розпалював пристрасне бажання пуститися знову в глиб Азії, до далеких берегів озера Кукунора.

***

Через кілька днів після повернення в Калган я відправився в Пекін, щоб запастися там грошима і всім необхідним для нової подорожі. Мій товариш з козаками залишився в Калгані і заготовляв поволі різні дріб'язкові речі, необхідні в експедиції, а також купував нових верблюдів, так як придбані в Куку-хото виявилися ні до чого не здатними.

Цілих два місяці, січень і лютий, непомітно пройшли в різних клопотах, зборах, упаковці і відсилання в Кяхту зібраних колекцій, нарешті в писанні звітів про дослідження минулого року.