Мері Поппінс - Треверс Памела Ліндон

Але обом спало на думку те, про що б їм дуже не хотілось говорити.

Вони, щоправда, швидко про нього забули, бо ж усе нібито йшло як звичайно, а весняне сонце так весело освітлювало Будинок, — нікому й не згадалося, що він облупаний і в ньому треба міняти шпалери. Навпаки, всім його мешканцям здавалося, що це найкращий будинок на всю Вишневу Вуличку.

Але вже після другого сніданку почалася біда.

Джейн побігла на грядки до Робертсона Ея — трохи попорпатися в землі. Вона саме досіяла рядочок редиски, коли почула в Дитячій якийсь незвичайний гамір, а далі — швидкі кроки сходами. А відразу ж після цього перед нею з'явився Майкл, увесь чорний і засапаний.

— Джейн, Джейн, дивися! — гукнув він і простяг до неї руку.

На долоні в нього лежав компас Мері Поппінс, стрілка якого аж стрибала — так тремтіли в Майкла руки.

— Компас — у тебе? — промовила Джейн і запитливо подивилася на нього.

Майкл раптом зайшовся плачем.

— Вона віддала його мені, — хлипав він. — Сказала, що відтепер він буде мій, ох, ох, це вже щось не так! Що тепер буде? Вона ще ніколи нічого мені не дарувала.

— Може, їй просто схотілося зробити тобі приємність, — сказала Джейн, щоб заспокоїти Майкла, але на серці в неї було так само тривожно, як і в нього. Вона дуже добре знала, що Мері Поппінс ніколи не марнувала часу на всілякі церемонії.

— А проте — диво дивне! — Мері Поппінс не промовила за цілий той день ані однісінького сердитого слова. Щоправда, вона того дня взагалі майже не озвалася ні до кого й словом. Вона здавалась глибоко замисленою, і коли її про щось питали, відповідала якимось далеким, чужим голосом.

— Кінець кінцем Майкл не витримав.

— Ох, Мері Поппінс, нагримайте на мене, розгнівайтесь! Ви сьогодні зовсім не така! Мені так страшно!

І справді, на душі в нього неначе лежав камінь. Йому здавалося, що на Будинок Номер Сімнадцять чигає якесь лихо.

— У страха великі очі, — озвалася Мері Поппінс сердито, звичайним своїм голосом.

І Майклові одразу трохи полегшало.

— Може, це мені тільки здається, — сказав він до Джейн. — Може, все гаразд, а це просто мої вигадки? Правда, Джейн?

— Авжеж, — поволі вимовила Джейн, а сама все думала одне, і серце її завмирало в грудях.

Надвечір вітер став дужчий і забурхав навколо Будинку. Він свистів і заводив у димарях, дмухав у щілини під вікнами, загортаючи ріжки килима в Дитячій.

Мері Поппінс дала дітям вечеряти, прибрала зі столу, складаючи посуд на купку неквапливо й рівненько. Потім навела лад у Дитячій і поставила підігріти чайник.

— Отак, — сказала вона, оглянувши кімнату: чи всюди все як слід. Якусь хвилину вона мовчала. Тоді легенько поклала одну руку на голову Майклові, а другу — на плече Джейн.

— А зараз, — мовила вона, — я піду віднесу черевики вниз Робертсонові Ею, хай почистить. Поводьтеся, будь ласка, тут без мене добре.

Вона вийшла, тихо причинивши за собою двері. І враз обох так і потягло кинутись за нею, але щось їх ніби не пускало. І вони так і сиділи непорушно, поспиравшись руками на стіл і чекаючи, поки вона повернеться. Кожне з них мовчки, не озиваючись, силкувалося втішити іншого.

Ох, які ж ми дурні, — раптом сказала Джейн. — Усе ж гаразд!

Але вона й сама знала, що сказала так, аби втішити Майкла, а не тому, що вірила в це.

На каміні голосно цокав годинник. Вогонь у каміні палахкотів і потріскував, поки помалу згас, а вони все сиділи біля столу й чекали.

Нарешті Майкл занепокоєно сказав:

— її так довго немає, правда?

Немов у відповідь, над Будинком голосно завив і засвистів вітер. Годинник усе так само врочисто вигравав свою пісню з двох нот: цок-цок.

Зненацька тишу розбив різкий звук: то гучно хряснули надвірні двері.

— Майкле! — скрикнула, зірвавшись на ноги, Джейн.

— Джейн! — тривожно скрикнув Майкл і зблід. Вони прислухались. Тоді обоє разом кинулися до вікна й визирнули надвір.

Унизу, перед надвірними дверми стояла Мері Поппінс у пальті й капелюшку, з килим'яною сумкою в одній руці й з парасолькою в другій. Вітер бурхав навколо неї, шарпав на ній одежу, збивав набік капелюшок. Але Джейн і Майклові здавалось, що вона того й не помічала, бо всміхалась так, мов вони з вітром про щось змовилися.

Якусь мить вона постояла на східцях, озирнулась на двері Будинку. А тоді раптом розкрила парасольку, хоча надворі не було дощу, і підняла її над головою. І вітер щось радісно вигукнув, шугнув під парасольку й потяг догори, немов намагаючись вирвати її з рук у Мері Поппінс. Але вона тримала парасольку міцно. І тут несподівано виявилось, що вітрові саме цього й було треба, — бо враз він рвучко підкинув парасольку вище й підняв Мері Поппінс у повітря. Він підносив її звільна, так що спершу вона передками черевиків торкнулась воріт, а тоді помчав вище, понад вершечками вишень у Вуличці.

— Вона полетіла, Джейн, вона полетіла! — плачучи вигукнув Майкл.

— Швидше! — гукнула Джейн. — Візьмімо сюди Близнят! Нехай подивляться на неї ще раз!

Ані вона, ні Майкл більше не сумнівалися, що Мері Поппінс покинула їх назавжди, бо змінився вітер. Кожне з них ухопило по Близняті й піднесло до вікна.

Мері Поппінс піднялася вже високо, понад деревами й дахами будинків, міцно тримаючи в одній руці парасольку, а в другій килим 'яну сумку.

Близнята стиха заплакали.

Джейн і Майкл, кожне вільною рукою, разом узялися за вікно, відчинили його і востаннє спробували вернути Мері Поппінс.

— Мері Поппінс! — загукали вони. — Мері Поппінс! Верніться!

Але вона чи то не почула, чи то просто не звернула на той крик уваги. Бо летіла все далі й далі, високо під хмари, аж поки нарешті зникла десь за горою, і діти бачили тепер тільки дерева, що нагиналися й скрипіли під рвучким західним вітром.

— Ну, як вона сказала, так і зробила. Побула в нас, поки не змінився вітер, — промовила Джейн, зітхнула й відвернулась од вікна.

Потім віднесла й поклала Джона в ліжечко.

Майкл не казав нічого, тільки сердито шморгав носом, вкладаючи в ліжечко Барбару й підтакуючи їй ковдру.

— Цікава я знати, чи ми ще коли її побачимо? — сказала Джейн.

Зненацька на сходах почулися кроки.

— Діти, діти! — гукнула місіс Бенкс, відчиняючи двері. — Діти, я страх сердита! Мері Поппінс пішла від нас...

— Еге ж, — сказали Джейн і Майкл.

— То ви вже знаєте? — дуже здивувалась місіс Бенкс. — Вона вам сказала, що кидає нас?

Діти похитали головами, й місіс Бенкс повела далі:

— Це обурливо! Кинула все й пішла! Навіть не пояснила, з якої причини. Просто заявила: "Я йду від вас" — і пішла. Бачив хто щось бездумніше, безглуздіше, неввічливіше?.. Що сталося, Майкле? — сердито перебила вона сама себе. Бо Майкл учепився їй за сукню і смикав обома руками. — Чого ти, дитино?

— А вона сказала, чи повернеться? — закричав він, мало не збивши матір з ніг. — Ну, сказала?

— Ти поводишся, як дикун, Майкл, — промовила вона, відірвавшись від нього. — Я не пам'ятаю, що вона казала ще, крім того, що йде від нас. Та, звичайно, я не прийму її, якщо вона захоче вернутись. Покинути мене отак напризволяще, безпорадну, навіть не попередивши заздалегідь!

— Ох, мамо! — з докором сказала Джейн.

— Ви дуже недобра жінка! — підхопив Майкл, стискаючи кулаки, ніби ладен тут-таки її набити.

— Діти! Мені сором за вас, слово честі, сором! Вам хочеться вернути сюди ту, що так негарно повелася з вашою матір'ю. Я просто вражена!

Джейн зайшлася плачем.

— Я нікого в світі іншого не хочу, тільки Мері Поппінс! — заголосив Майкл і кинувся на підлогу.

— Ну ж бо, дітки, ну ж бо, я просто не впізнаю вас! Поводьтеся гарно, благаю! Сьогодні вас нема кому доглянути. Я йду в гості, а в Елін вихідний день. Доведеться прислати до вас місіс Брілл.

І вона неуважно поцілувала їх і вийшла, стурбовано наморщивши чоло.

— Ого-го, оце так! Утекти собі, кинувши бідолашних діток на одчай божий! — сказала місіс Брілл трохи згодом, увірвавшись до Дитячої й заходжуючись коло дітей. — У неї не серце, а камінь у грудях, це так певно, як те, що мене звати Клара Брілл. Усе собі згорда-спишна! А сама не залишила навіть хусточки з мереживом на згадку чи там шпильки в коси! Підведіться-но, містере Майкле, я вас роздягну, — вела далі місіс Брілл, тяжко дихаючи. — І як ми її стільки терпіли? Усі її химери й витівки і казна-що! Овва. Скільки у вас ґудзиків, міс Джейн! Та стійте ж бо тихенько, містере Майкле, нехай я вас роздягну! Та й з себе була така собі. Ні на що й глянути! їй-бо, як добре зважити, то, може, воно й краще, що ми її позбулися. Ну лиш, міс Джейн, де ваша нічна сорочка?.. Стривайте, а що це у вас під подушкою?

Місіс Брілл витягла невеличкий гарненький пакуночок.

— Що це? Дайте сюди, та дайте ж! — сказала Джейн, вся аж тремтячи з нетерплячки, і швидко вихопила пакуночок з рук у місіс Брілл.

Майкл підійшов, став поруч і почав дивитись, як вона розв'язує шнурочок і роздирає жовтавий папір. Місіс Брілл, не додивившись до кінця, що ж там таке, подалась до Близнят.

Останній клаптик паперу впав на підлогу, і те, що було в пакуночку, опинилося в руці у Джейн.

— її портрет! — прошепотіла дівчинка, пильно вдивляючись у нього.

І так воно й було!

У невеличкій плетеній рамці був портрет Мері Поппінс, а під ним стояв напис:

Мері Поппінс. Портрет роботи художника Берта.

— Це малював той, що продає сірники, художник, — сказав Майкл і взяв портрет у руки, ніби для того, щоб краще роздивитись.

А Джейн раптом помітила, що до портрета був прикріплений папірець. Вона обережно розгорнула його. Там стояло:

Люба Джейн!

Майклові буде компас, а портрет нехай лишається тобі. Au revoir. M.П.

Джейн прочитала записку вголос. Але двох останніх слів вона не зуміла прочитати.

— Місіс Брілл! — гукнула дівчинка. — Що це таке — au revoir?

— Оривар, голубонько? — пропищала місіс Брілл із сусідньої кімнати. — Це означає... Стривай, дай подумати. Я не дуже тямлю в цих чужих мовах... Це означає "Господи благослови". Ні, ні, не те, міс Джейн, голубонько! Здається, це означає "До побачення".

Джейн з Майклом перезирнулися. їхні сяючі очі промовляли: "Ми зрозуміли, зрозуміли!"

їм не треба було пояснювати, що хотіла сказати Мері Поппінс.

Майкл глибоко зітхнув з полегшенням.

— Ну, тоді все добре, — сказав він тремтячим голосом. — Вона завжди робить, як каже.

І він відвернувся.

— Майкле, ти плачеш? — сказала Джейн.

Він крутнув головою і спробував усміхнутись.

— Ні, це не я...