Не сподівайтеся позбутися книжок - Еко Умберто
Як ми зможемо продовжувати це дослідження варіантів на комп'ютері? Але, попри всі очікування, комп'ютер не знищує проміжні етапи, а множить їх. Коли я писав "Ім'я троянди", тобто в час, коли у мене не було можливості опікуватися правками тексту, я віддавав рукопис, над яким працював, аби його ще раз надрукували на машинці. Після того я правив цю нову версію та знову віддавав її для передрукування. Але так не могло тривати безкінечно. В якийсь момент я мусив визнати версію тексту, що тримав у руках, остаточною. Я більше не міг продовжувати.
З комп'ютером усе навпаки — я друкую, правлю, вношу в текст правки, знову друкую, і знову, і знову. Тобто, я множу чернетки. Може існувати двісті версій одного тексту. Ви даєте філологу додаткову роботу. Хоча це не буде повною версією. Чому? Тому що завжди існуватиме й "фантомна версія". Я написав текст А на комп'ютері. Я надрукував. Я зробив правки. Ось текст Б, і я маю внести ці правки за допомогою комп'ютера: далі я знову друкую і отримую текст В (так вважатимуть філологи майбутнього). Але насправді ідеться про текст Г, тому що в час внесення правок я точно скористаюся свободою змінити ще щось. Тож між Б і Г, поміж текстом, який я правив, і версією, в яку я вніс ці правки, буде також певна фантомна версія, котра і є насправді версією В. Та ж історія — з послідовними коригуваннями. Філологам треба буде відновити стільки фантомних версій, скільки було переходів з екрану на папір і навпаки.
Ж.-К.К.: Одна американська школа письменників п'ятнадцять років тому опиралася комп'ютеру з причини, що різні етапи тексту з'являються на екрані вже надрукованими та позбавленими правдивої гідності рукопису. І тому їх було важко критикувати й правити. Екран надавав їм ваги, престижу вже виданого тексту. А от інша школа — навпаки, вважала, що комп'ютер надає, Як ви і сказали, можливість безкінечних правок і покращень.
Ж.-Ф. де Т.: Жан-Клоде, ви говорили про книжку до книжки, до появи навіть "кодексів", тобто про сувої папірусу — volumina. Без сумніву, ця частина історії книжки нам відома найменше.
У.Е.: В Римі, наприклад, поряд із бібліотеками існували крамнички, де книжки продавали у формі сувоїв. Шанувальники приходили до книгаря та замовляли, скажімо, сувій Вергілія. Книгар казав приходити за два тижні та спеціально для покупця копіював книжку. Можливо, існував запас примірників найбільш запотребованих творів. У нас дуже неточні відомості про купівлю книжок навіть після винайдення книгодрукування. Перші надруковані книжки купувалися без палітурки. Треба було спершу купити сторінки книги, а вже потім її оправити. Різноманітність обкладинок книжок, які ми колекціонуємо, є однією з причин, що пояснює радість, яку можна отримувати від бібліофіли. Що для аматора, що для фахового антиквара саме обкладинка може мати суттєве значення, якщо ідеться про вибір одного з двох примірників однієї і тієї ж книжки. Лише між XVII і XVIII століттями, здається, з'являються перші книжки, що продавалися вже в палітурках.
Ж.-К.К.: Це називалося "палітурка видавця".
У.Е.: Саме такі книжки стояли в бібліотеках нуворишів, які архітектори інтер'єру купували не поштучно, а погонними метрами в букіністів. Але був і інший спосіб персоналізувати надруковані книжки: лишати місце для буквиць на кожній сторінці, які згодом вручну ілюмінували, тобто розписували, і це переконувало власника книжки в тому, що він має унікальний рукописний примірник. Всю подібну роботу творили руками, звісно ж. Так само було з гравюрами: всі гравюри в книжці були розфарбовані вручну.
Ж.-К.К.: Треба уточнити, що книжки були дуже дорогими і що тільки королі, князі, багаті банкіри могли собі дозволити їх купувати. Поза сумнівом, ціна маленької інкунабули з моєї бібліотеки, що я показував, у час її виготовлення була вищою, ніж тепер. Давайте усвідомимо, як багато теляток треба було вбити, щоби виготовити таку книжку з тонкої шкіри мертвонароджених телят, де кожна сторінка тонша за пергамент. Режіс Дебре якось запитав, що сталось би, якби римляни та греки були вегетаріанцями. Ми не мали би книжок доби Античності, що їх було створено на пергаменті, тобто на міцній дубленій шкірі тварин.
Отже, книжки були дуже дорогі, але аж з часів XV століття виготовляли дешеві книжки, надруковані на поганому папері, що їх продавали за кілька су. Такі книжки подорожували всією Європою в кошиках рознощиків. Так само деякі ерудити перепливали Ла-Манш і переходили Альпи, щоби дістатися італійського монастиря, де зберігались особливо рідкісні праці, яких вони могли терміново потребувати.
У.Е.: Є одна добра історія про Герберта д'Орільяка, який став Папою Римським Сильвестром II у тисячному році. Він дізнався, що примірник "Фарсалії" Лукана належить такій особі, що готова книжку віддати. На заміну він обіцяє дати армілярну сферу (тобто сферичну астролябію) зі шкіри. І ось він отримує рукопис і виявляє, що в ньому бракує двох останніх пісень. Він не знав, що Лукан наклав на себе руки, так їх і не написавши. Тож, аби помститися, він надсилає лише половину сфери. Герберт був ученим та ерудитом, але ще й колекціонером. Тисячний рік часто представляють як якийсь неандертальський період. Але це неправда. І тут ми бачимо доказ.
Ж.-К.К.: Так само не слід уявляти африканський континент без книжок, ніби книжки є визначною ознакою нашої цивілізації. Бібліотека Тімбукту збагачувалася протягом усієї своєї історії працями, що їх студенти, які приїздили у часи Середньовіччя зустрітися з чорними мудрецями Малі, привозили з собою та залишали як об'єкти обміну.
У.Е.: Я був у цій бібліотеці. Одна з моїх мрій — ще раз поїхати в Тімбукту перед смертю. На цю тему в мене є історія, котра, на перший погляд, цієї теми взагалі не стосується, але щось оповідає нам про силу книжок. Саме під час подорожі до Малі мені трапилося відкрити для себе край догонів, чию космологію описав Марсель Ґріоль у своєму знаменитому творі "Бог води". Хоча насмішники кажуть, що Ґріоль багато навигадував. Але якщо тепер ви почнете розпитувати старого догона про його вірування, він вам розкаже саме те, що написав Ґріоль, — тобто те, що написав Ґріоль, стало історичною пам'яттю догонів… І коли ви туди прибуваєте (краще, коли з вершини неймовірного пагорба), вас оточують діти, які розпитують про все на світі.
І я почав розпитувати одного хлопчика, чи він мусульманин. "Ні, я аніміст", — відповів мені він. Але для того, щоби аніміст міг сказати, що він аніміст, йому потрібно чотири роки вчитись у Практичній школі високих наук (Ecole Pratique des Hautes Etudes), тому що аніміст не може знати, що він аніміст, так само, як неандерталець не знав, що він неандерталець. Отак на усну культуру впливають книжки.
Але повернімося до старовинних книжок. Ми пояснювали, що видрукувані книжки переважно оберталися в освіченому середовищі. Вони точно були поширенішими за рукописи, що їм передували, тож винайдення книгодрукування, поза сумнівом, є справжньою демократичною революцією. Не можна уявити собі Реформації та поширення Біблії без допомоги друкарства. У XVI столітті венеціанський друкар Альдо Мануце навіть здогадався видавати кишенькову книжку, яку було би легше носити. Я не знаю іншого ефективнішого способу переносити інформацію. Навіть комп'ютер із усіма його гігабайтами спершу потрібно увімкнути. Книжка цих проблем не має. Повторюю. Книжка — це як колесо. Щойно ви її винайшли — покращити її неможливо.
Ж.-К.К.: До речі, коли йдеться про колесо: є одна з великих загадок, яку мають дослідити спеціалісти з доколумбових цивілізацій. Як пояснити, що жодна з них не винайшла колеса?
У.Е.: Можливо, тому, що більшість цих цивілізацій забралися так високо, аж колесо не витримало би конкуренції з ламою.
Ж.-К.К.: Але в Мексиці є великі долини. Це дивно, бо ті ж народи застосовували колесо для виготовлення деяких іграшок.
У.Е.: Ви знаєте, що Герон Олександрійський у І столітті до Різдва Христового був батьком численних неймовірних винаходів, але всі вони залишилися на етапі іграшок.
Ж.-К.К.: Навіть розповідають, що він винайшов храм, двері якого відчинялися б автоматично, як у наших гаражах сьогодні. Все це — аби надати богам величі.
У.Е.: Просто було легше якісь роботи виконувати силою рабів, аніж реалізувати ті винаходи.
Ж.-К.К.: Мексика розташована на відстані чотирьохсот кілометрів від кожного океану, і були шляхи для бігунів, які менше, ніж за день, приносили до імператорського столу свіжу рибу. Кожен із них біг на повній швидкості чотириста чи п'ятсот метрів, а потім передавав ношу наступному. І це підтверджує вашу гіпотезу.
Повернуся до теми поширення книжок. До цього колеса знання, як ви кажете. Треба пам'ятати, що у XVI, навіть вже у XV столітті, в Європі почалися дуже неспокійні часи, в які ті, кого ми сьогодні називаємо інтелектуалами, зберегли часті епістолярні зв'язки. Вони писали один одному латиною. І книжка в ці важкі часи була річчю, яка легко всюди циркулювала. Це один із інструментів зберігання. Так само наприкінці Римської імперії деякі інтелектуали заховались у монастирях, аби скопіювати все, що можна врятувати від загибелі цивілізації, яку вони передчували. Те ж саме відбувається у всі епохи загроженої культури.
Шкода, що кіно не знало таких засад порятунку. Ви чули про видану в США книжку "Фотографії втрачених фільмів"? Від цих фільмів залишилося лише декілька світлин, на основі яких ми намагаємося відновити і сам фільм. Це ніби так, як було з нашим іранським палітурником.
Далі — більше. Давнім прикладом є новелізація кіно, коли книжку було створено за мотивами фільму. Це почалося ще в добу німого кіно. З тих часів збереглися деякі книжки, хоча фільми зникли. Книжка вижила, а фільм — ні. Тож уже існує археологія кіно. І нарешті, питання, яке я вам ставлю і на яке я відповіді не знайшов, таке: чи можна було зайти в Олександрійську бібліотеку, сісти та почитати там книжку, як ми заходимо в Національну бібліотеку?
У.Е.: Я теж не знаю та запитую себе, чи ми взагалі про це знаємо. Маємо спершу запитати себе, скільки осіб уміли читати. Ми не знаємо також, скільки книжок було в Олександрійській бібліотеці. Ми більше знаємо про середньовічні бібліотеки, але знаємо ми про них таки набагато менше, ніж нам здається.
Ж.-К.К.: Розкажіть мені про вашу колекцію.
