Люби ближнього твого - Ремарк Еріх Марія

На ньому лежала, стогнучи, якась жінка.

— Сьомий місяць! Передчасні пологи чи що… Заспокоюйте її, як зможете! Я пошукаю лікаря.

І вибіг із кімнати, перш ніж Керн устиг розкрити рота.

Жінка в ліжку застогнала. Керн навшпиньках підійшов до неї.

— Вам щось подати?

Жінка застогнала знову. Біляве, наче вицвіле волосся її було зовсім мокре від поту, на зблідлому, землистому обличчі неприродно темніло рясне ластовиння. Очі закотились під лоба, й між напівзаплющених повік видніли майже самі білки. Гримаса страждання розтягла тонкі губи, й міцно зціплені вишкірені зуби виразно біліли в присмерку кімнати.

— Вам подати щось? — повторив Керн.

Він оглядівся по кімнаті. На спинці стільця висів недбало кинутий дешевий, тоненький плащ. Біля ліжка валялися стоптані черевики. Жінка лежала вдягнена — видно, прийшла і впала. На столі стояла пляшка з водою, біля вмивальника — валіза.

Жінка все стогнала. Керн не знав, що робити. Нараз вона заметалась у ліжку. Він згадав те, що сказав йому Мариль, згадав рештки своїх першокурсницьких знань і спробував притримати її за плечі. Та це було так само важко, як утримати в руках вужа. Жінка звивалась, відштовхувала його; потім ураз підняла руки й судорожно вчепилась йому в плечі.

Керн стояв, немов прикутий. Він ніколи б не повірив, що в жіночих руках може бути така сила. Жінка повільно крутила головою, наче вигвинчуючи її, й стогнала якимсь моторошним, замогильним стогоном.

Тіло її сіпнулось, і раптом Керн побачив, що з-під зсунутої ковдри показалася чорно-червона пляма й почала розповзатись по простирадлу. Він знову спробував звільнитися, але жінка тримала його, мов кліщами.

Нараз тіло її обм'якло, вона розчепила руки й упала на подушку. Керн кинувся до дверей і побіг нагору, на свій поверх, до номера, де мешкала Рут Голланд.

Дівчина була вдома, сама. Вона сиділа на ліжку, пообкладавшись розгорненими книжками.

— Ходімо зі мною! — гукнув Керн. — Там, унизу, жінка кров'ю спливає!

Вони збігли вниз. У кімнаті було вже темніше, за вікном палала вечірня заграва, і її тривожний відблиск лежав на підлозі й на столі. У пляшці з водою горів рубіном червоний промінь. Жінка вже зовсім затихла; здавалося, вона й не дихає.

Рут Голланд підняла ковдру. Жінка підпливала кров'ю.

— Засвітіть світло! — крикнула дівчина.

Керн метнувся до вимикача. Проміння слабенької лампочки змішалося з вечірньою загравою в якусь непевну каламуть.

— Дайте рушник! Треба спинити кров. Пошукайте ще що-небудь!

Рут закачала рукава й почала розстібати на жінці одяг. Керн ухопив з умивальника рушник і подав їй.

— Зараз має прийти лікар! Мариль побіг по нього.

Шукаючи ще чогось замість бинтів, він хапливо вивернув валізу на підлогу.

— Давайте, що є під руками! — кричала Рут.

На підлозі лежала купка речей для немовляти: сорочечки, пелюшки, покривальця, плетені кофтинки з рожевої та голубої вовни, оздоблені шовковими бантиками. Одна була ще недоплетена, з неї стриміли дротики. Клубок м'якенької голубої пряжі беззвучно покотився по підлозі.

— Давайте, мерщій! — Рут кинула додолу закривавлений рушник. Керн подав їй жмут пелюшок. І в цю мить почулися кроки на сходах.

Двері прочинилися, вбігли Мариль із лікарем.

— Що це тут діється? Ах, чорт!

Лікар ступив до ліжка, одіпхнув Рут Голланд і схилився над жінкою. За хвилину він обернувся до Мариля:

— Біжіть подзвоніть по телефону 21 —67, хай Браун негайно приїде сюди й привезе все потрібне для наркозу. Операція Бракстона-Гікса. Запам'ятали? І все, що требі при тяжкій кровотечі.

— Іду.

Лікар озирнувся довкола.

— Ви можете йти, — сказав він Кернові. — Фройляйн хай лишиться тут. Принесіть води. І подайте мою сумку.

Другий лікар прибув через десять хвилин. З допомогою Керна та ще кількох чоловіків, що посходилися тим часом, лікарі влаштували в сусідній кімнаті імпровізовану операційну: повідсовували ліжка, зсунули докупи столи, приготували інструменти. Хазяїн готелю приніс і повкручував у патрони найбільші лампи, які в нього були.

— Швидше, швидше! — перший лікар аж кипів од нетерпіння. Накинувши на себе білий халат, він звелів Рут Голланд застебнути його на спині. — Надягніть і ви! — Він кинув їй другий халат. — Може, ви нам тут потрібні будете. Крові не боїтесь? Не зомлієте?

— Ні, — відповіла Рут.

— Чудово. Молодчина!

— Може, і я стану в пригоді? — спитав Керн. — Я вчився рік на медичному.

— Поки що не треба. — Лікар скинув оком на інструменти. — Ну, можна починати?

Лисина його блищала під лампочкою. Двері познімали із завісок, і четверо чоловіків перенесли ліжко з жінкою до операційної. Жінка лежала, широко розплющивши очі, й тихенько скімлила. Її безкровні губи тремтіли.

— Ну, беріться! Швидше! — владно гримнув лікар. — Підіймайте! Та обережно, чорт забирай!

Жінка була важка. У Керна аж піт краплями виступив на лобі. Очі його зустрілися з очима Рут. Дівчина була бліда, але спокійна і така змінена на обличчі, що Керн ледве впізнав її. Вона всім своїм єством була з жінкою, що спливала кров'ю.

— От так! Тепер вийдіть усі, хто тут зайвий! — знову гримнув лисий лікар. Потім узяв породіллю за руку. — Не бійтеся, це зовсім не боляче, — несподівано материнським голосом сказав він.

— Дитину врятуйте… — прошепотіла жінка.

— І вас теж, — лагідно відказав лікар.

— Дитину…

— Ми тільки трошечки повернемо його, голівкою вперед, і воно вмить вискочить. Тільки не хвилюйтеся. Наркоз!

* * *

Керн із Марилем та ще кількома чоловіками стояли в кімнатці, де жила породілля, й чекали, поки їх покличуть знову. Крізь стіну приглушено долинали голоси лікарів. Долі валялися порозкидані рожеві й голубі плетені кофтинки.

— Народження… — мовив Мариль до Керна. — От як народжуються на світ: із кров'ю! З кров'ю та криками. Ви розумієте це, Керне?

— Розумію.

— Ні, ви не розумієте, — заперечив Мариль. — І я теж. Тільки жінка може це зрозуміти, тільки жінка… Ви не почуваєте себе свинею?

— Ні.

— Справді? А я почуваю. — Мариль скинув окуляри й подивився на Керна. — Ви вже спали коли-небудь із жінкою? Ні. А то й ви б почували себе свинею. Тут можна роздобути чогось міцного?

Кельнер підійшов до них.

— Принесіть півпляшки коньяку! — звелів Мариль. — Та не бійтеся, гроші в мене е. Несіть, швидше!

Кельнер пішов, за ним хазяїн і двоє інших чоловіків. Керн із Марилем лишилися самі.

— Сядьмо біля вікна, — мовив Мариль і показав на вечірню заграву. — Гарно, еге?

Керн кивнув.

— Отак воно ведеться, — додав Мариль. — Усе вкупі. То бузок? Там, унизу, в садку.

— Бузок.

— Бузок і ефір. Кров і коньяк. Ну що ж, будьмо здорові!

— Пане Мариль, я приніс чотири чарки, — сказав кельнер, став-лячи тацю на стіл. — Подумав, може… — він кивнув у бік сусідньої кімнати.

— Правильно.

Мариль налив дві чарки.

— Ви п'єте, Керне?

— Мало.

— Непитущий, значить… Єврейський гріх. Зате ви краще розумієтесь на жінках. Правда, жінки зовсім не хочуть, щоб їх розуміли… Ну, будьмо!

— Будьмо!

Керн вихилив чарку до дна, і йому трохи відлягло від серця.

— Це просто передчасні пологи? — спитав він. — Чи щось гірше?

— Передчасні. На цілий місяць раніше. Від перенапруження. Вокзали, поїзди, пересадки, хвилювання, біганина — розумієте? Не слід їй було їхати в такому стані.

— Навіщо ж вона…

Мариль налив знову.

— Навіщо? Бо вона хотіла, щоб її дитя народилося чехом. Щоб на нього в школі не плювали, не дражнили його жидом пархатим.

— Розумію, — сказав Керн. — А чоловік не міг з нею виїхати?

— Чоловік уже два роки як за ґратами. Завіщо? За те, що мав крамничку й був більш тямкий та ретельний, аніж його конкурент через вулицю. Що ж робить у таких випадках конкурент? Іде в гестапо й заявляє на нього — мовляв, антидержавні висловлювання, невдоволення або комуністичні ідеї… Що на язик спливе. Тоді людину кидають у тюрму, а клієнтура переходить до конкурента. Дійшло?

— Мені це добре відомо, — відповів Керн.

Мариль допив свою чарку.

— Жорстока доба. Мир зміцнюють гарматами й бомбовозами, гуманізм розвивають концтаборами й погромами. Ми живемо в добу переоцінки всіх цінностей, Керне. Агресор нині зветься поборником миру, побитий і переслідуваний — порушником спокою. І є цілі народи, що вірять у таке!

Через півгодини за стіною почувся кволий крик.

— Бісові душі! — схопився Мариль. — Упорались! У світі стало на одного чеха більше! За це варто випити. Наливайте, Керне! За найбільше таїнство цього світу, за народження людини! А ви знаєте, чому народження — це таїнство? Тому, що потім усе одно мусиш помирати. Ну, хай живе!

Двері відчинились. Увійшов другий лікар, забризканий кров'ю, з мокрим від поту обличчям. На руках він ніс щось червоне, мов той рак. Воно тоненько вищало, а лікар плескав його долонею по спинці.

— Живісіньке! — пробурчав він. — Знайдеться тут що-небудь… — Він підняв згорток білої тканини. — Дарма, згодиться й це. Фройляйн!

Лікар передав Рут дитину й пелюшки.

— Скупайте й сповийте, тільки не туго. Хазяйка вміє. Тільки подалі від ефірного духу, де-небудь у ванні…

Рут узяла немовля. Її очі здалися Кернові ще вдвічі більшими, ніж звичайно. Лікар сів до столу.

— Що це у вас, коньяк?

Мариль налив йому чарку й спитав:

— Цікаво, що буває на серці в лікаря, коли він бачить, як день у день будують нові крейсери й бомбовози, а шпиталі не будують? Адже ж перші існують виключно для того, щоб наповнювати другі!

Лікар підвів на нього очі.

— Паскудно, хай йому біс! Препаскудно! Завидна доля — з якнайбільшою вправністю латати людей, щоб їх потім з якнайбільшою брутальністю знову роздирали на шматки! Чому б тоді не вбивати зразу немовлят? Це ж куди простіше!

— Любий друже, — відказав депутат рейхстагу Мариль, —убивати дітей — це злочин. А вбивати дорослих — справа національної честі.

— Нічого, в майбутній війні жінок і дітей теж не милуватимуть, — буркнув лікар.

— Брауне! — гукнув із суміжної кімнати його колега.

— Іду!

— Стонадцять чортів! Здається, не все гаразд… — промовив Мариль.

* * *

Невдовзі Браун повернувся — змарнілий, хмурний.

— Розрив шийки матки, — сказав він. — Нічого не можна вдіяти. Спливає кров'ю.

— Нічого не можна вдіяти?

— Нічого. Перепробували все. Кров не спиняється.

— А може, переливання?.. — спитала Рут, що саме з'явилася в дверях. — Я б дала свою кров.

Лікар похитав головою.

— Марна річ, дівчинко.