Люби ближнього твого - Ремарк Еріх Марія

Тицьнувши кельнерові п'ять шилінгів, він замовив каву.

— Подзвонити? — спитав кельнер.

Штайнер кивнув. Він мав тепер близько п'ятисот шилінгів, які добув, граючи зі змінним успіхом у карти по інших пивничках та кав'ярнях.

Кельнер поклав перед ним кілька газет та журналів і пішов. Штайнер узяв газету, розгорнув, але скоро поклав її: його мало цікавило, ідо діється в світі. Для людини, що опинилась під водою, існує тільки одна турбота: як виринути. До краси підводного царства їй байдуже. Кельнер приніс каву й склянку води.

— За годину прийдуть.

Постоявши трохи біля столу, він додав:

— Нічогенька погодка, правда?

Штайнер кивнув, не зводячи очей із плаката на стіні, що закликав продовжити життя, вживаючи солодове пиво. Кельнер почовгав назад до стійки. За кілька хвилин він приніс Штайнерові на таці ще склянку води.

— Принесіть краще чарку кіршу, — сказав Штайнер.

— Будь ласка. Зараз принесу.

— Налийте й собі.

Кельнер уклонився.

— Дякую, пане. Видно, що ви нашого брата розумієте. Таке не часто трапляється.

— Ет, де там! — відмахнувся Штайнер. — Це я просто з нудьги.

— Я знав людей, яким з нудьги спадали на думку гірші речі, — відповів кельнер.

Вихиливши свою чарку, він почухав горлянку й сказав зі змовницьким виглядом:

— Пане, я ж знаю, чого ви прийшли. Коли дозволите дати пораду — я б рекомендував вам померлого австрійця. Є ще, правда, мертві румуни, вони навіть дешевші трохи, але це ж якби вміти по-румунському…

Штайнер пильно глянув на нього.

Кельнер облишив своє горло й почав чухати потилицю, водночас шкрябаючи ногою по підлозі, наче собака.

— Найкраще, звісно, американець або англієць… — замислено додав він. — Та коли це в Австрії вмирають американці? Хіба що з машиною розіб'ється, але ж як після нього той паспорт добути?..

— А по-моєму, німецький краще, ніж австрійський, — сказав Штайнер. — Важче перевірити.

— Та це правда, але ж ви з ним не дістанете дозволу працювати. Хіба візу на проживання. А з австрійським можна працювати в Австрії будь-де.

— Поки не попадешся.

— Теж правда. Але коли це в Австрії хто попадався? Хіба що через якийсь фальш.

Штайнер мимоволі засміявся.

— Так де ж ти подінешся від того фальшу? Однаково небезпечно.

— Е, пане, — відказав кельнер, — як хочете знати, небезпечно іноді буває й у носі длубати.

— Та воно то так, але за це в тюрму не садовлять.

Кельнер заходився обережно розминати носа, однак длубати в ньому не став.

— Я вам добра зичу, пане. Я вже тут надивився на всяку всячину і знаю, що й до чого. Мертвий австрієць — це найпрактичніше.

Близько десятої години прийшли продавці паспортів. Один, моторний, говіркий чолов'яга з очима, як у птаха, повів розмову зі Штайнером, другий, крихкотілий, сидів біля столу, мов та гора, й мовчав.

Моторний вийняв німецький паспорт.

— Ми все з'ясували в наших компаньйонів. Оцей ось паспорт можна переробити на ваше власне ім'я. Усі записи буде змито, а натомість вписано ваші дані. Певна річ, крім місця народження. Тут вам доведеться вдовольнитися Аугсбургом, бо ж печатка тамтешня. Так, правда, вийде на двісті шилінгів дорожче. Філігранна робота, розумієте?

— Я не такий багатий, — відказав Штайнер. — Та мені й байдуже про ім'я.

— То беріть його так. Ми тільки замінимо фотокартку. Той краєчок печатки, що попадає на неї, зробимо безплатно.

— Не буде діла. Я хочу працювати. З цим паспортом я ніде не дістану дозволу.

Балакун стенув плечима.

— Коли так, то лишається тільки австрійський. З ним ви зможете працювати.

— А коли запитають поліційне управління, яке його видало?

— Хто це буде запитувати, якщо ви нічим не прошпетитесь?

— Триста шилінгів, — сказав Штайнер.

Його візаві ображено випростався.

— У нас тверді ціни. П'ятсот, ні на шилінг менше.

Штайнер мовчав.

— Якби це німецький, то ще можна б поговорити, його добути легше. Але австрійський — це ж рідкість. Ну хто в Австрії має паспорт? Удома він не потрібен, а за кордон чи багато їздять? Та ще за нинішнього валютного ембарго! Так що п'ятсот — це майже задарма.

— Триста п'ятдесят.

— Триста п'ятдесят я сам сплатив небіжчиковим рідним! — за-гарячкував балакун. — Ви гадаєте, це легко було — умовити їх? А мої накладні витрати? Дістати паспорт свіженьким, зразу після похорону — це треба таки брязнути капшуком! Тільки готівка осушує сльози й відсуває на другий план скорботу! Чотириста п'ятдесят — крайня ціна. Це собі ж на збиток, тільки з симпатії до вас.

Погодилися на чотирьохстах. Штайнер дістав із кишені фотокартку, зроблену в фотоавтоматі за шилінг. Підроблювачі пішли й за годину принесли готовий паспорт. Штайнер заплатив їм гроші й поклав його в кишеню.

— Ну, щасти вам доля! — сказав балакун. — І ще одна порада. Коли скінчиться термін, прийдіть до нас, ми продовжимо. Змиємо дату і впишемо нову. Це робиться дуже просто. Єдині можливі труднощі — віза на виїзд. Що пізніше вона вам буде потрібна, то краще — довше можна міняти дату.

— Так це ж можна зробити й зараз!

Балакун похитав головою.

— Не треба. Так ви матимете поки що справжній паспорт; ви могли його просто знайти. Замінити фото — це не такий тяжкий злочин, як підробка записів. Адже маєте ще цілий рік попереду. А мало що може статися за рік!

— Треба сподіватись.

— Ви, звісно, самі розумієте, що все це — абсолютна таємниця. І в наших, і у ваших інтересах. Нікому ні слова, хіба що — серйозна рекомендація. Ви ж знаєте, як нас знайти. Ну, бувайте здорові.

— На все добре.

— До відзеня, — буркнув мовчун.

— Він не вміє по-німецькому, — усміхнувся його товариш, помітивши здивований погляд Штайнера. — Але на печатках руку набив — просто диво! Це, звичайно, між нами.

Штайнер пішов на вокзал, де в камері схову лежав його рюкзак. Напередодні ввечері він вибрався з пансіону, переночував на лаві в парку, вранці у вокзальній убиральні зголив вуса, а потім сфотографувався.

Нестямна радість охопила його. Отже, він — робітник Йоганн Губер із Граца!

Раптом він зупинився. У нього ж лишилась не владнана ще одна справа з тих часів, коли він звався Штайнером! Він зайшов до кабінки таксофону й почав шукати в телефонному довіднику номер, мурмочучи;

— Леопольд Шефер… Траутенаугассе, двадцять сім.

Це ймення й адреса міцно засіли в його пам'яті.

Знайшовши номер, він подзвонив. Озвався жіночий голос.

— Поліцай Шефер удома? — спитав Штайнер.

— Удома, зараз покличу.

— Не треба, — квапливо відказав Штайнер. — Це дзвонять із поліційного відділка на Елізабетпроменаде. На дванадцяту годину призначено облаву. Поліцай Шефер повинен прибути сюди об одинадцятій сорок п'ять. Ви зрозуміли?

— Атож. Об одинадцятій сорок п'ять.

— Гаразд. — Штайнер повісив слухавку.

Траутенаугассе виявився вузеньким тихим завулком з одноповерховими будиночками. Штайнер знайшов будинок номер двадцять сім і пильним оком оглянув його. Будинок нічим не відрізнявся з-поміж інших, однак здався йому особливо гидким. Потім він одійшов трохи далі й став чекати. Поліцай Шефер вийшов з дому квапливо, з виглядом заклопотаної людини, важко гупаючи чобітьми. Штайнер рушив йому назустріч, так щоб зійтися з ним у темнішому місці. Зіткнувшись з Шефером, він явно умисне щосили штовхнув його плечем.

— Ви що, п'яний? — поточившись, ревнув поліцай. — Не бачите, що перед вами службова особа в уніформі?

— Не бачу, — відказав Штайнер. — Я бачу перед собою паскудного сучого сина й більш нічого. Сучого сина, чуєш?

Шеферові на мить одібрало мову.

— Ти що, сказився? — нарешті тихо промовив він. — Стривай, я ж з тобою поквитаюся! Марш зі мною в поліцію!

І вхопився за кобуру револьвера. Та Штайнер блискавично вдарив його носаком по руці, підступив до нього впритул і завдав Шеферові найтяжчої для чоловіка образи: вліпив йому по ляпасу в обидві щоки.

Поліцай заревів і кинувся на Штайнера. Але той ухилився й свінгом лівою пустив йому юшку з носа.

— Сучий син! Стерво собаче! Заяча душа!

Різким прямим ударом він розтовк Шеферові губи, відчувши, як хряснули зуби під кулаком. Ледве встоявши на ногах, поліцай вереснув тонким, писклявим голосом:

— Рятуйте!

— Заткни пельку! — гаркнув Штайнер і врізав його аперкотом правою в щелепу, а тоді коротким ударом лівої влучив точно в сонячне сплетіння. Шефер квакнув якось по-жаб'ячому й лантухом повалився на землю.

У кількох вікнах засвітилося.

— Що там таке знову? — гукнув хтось.

— Та нічого, — озвався з темряви Штайнер. — Якийсь п'яний.

— Бодай би їх чорти вхопили, цих п'янюг, — сердито вигукнув той самий голос. — У поліцію його одведіть!

— А куди ж іще!

— Та вцідіть спершу по тій п'яній мордяці разів зо два!

Вікно зачинилося. Штайнер, осміхаючись, звернув за найближчий ріг. Він був певен, що Шефер не впізнав його поночі, та ще безвусого. Попетлявши трохи завулками, він вибрався на люднішу вулицю й пішов уже повільніше.

"Як чудово і як огидно водночас! — думав він. — Отака сміховинна помста! Але вона винагороджує за цілі роки поневірянь. Треба користатися з тієї нагоди, яка трапляється".

Він зупинився під ліхтарем і вийняв із кишені паспорт.

"Йоганн Губер! Робітник! Ти вмер і гниєш десь у грацькій землі, але твій паспорт живий і лишається дійсний для влади. Я, Йозеф Штайнер, — живий; але без паспорта я для влади все одно що мертвий. — Штайнер засміявся. — Поміняймося, Йоганне Губере! Віддай мені своє паперове життя й візьми собі мою безпаспортну смерть! Якщо живі не хочуть нам помагати, треба звертатися до мертвих".

6

У неділю ввечері Керн, повернувшись до готелю, побачив у своєму номері Мариля, чимось дуже схвильованого.

— Нарешті жива людина! — вигукнув Мариль. — Триклята нора! Наче навмисне саме в цю хвилину ніде ні душі. Усі порозбігалися, всі десь повіялись, навіть хазяїн, чорти б його вхопили!

— А що сталося? — спитав Керн.

— Ви не знаєте, де знайти акушерку? Чи лікаря-гінеколога абощо!

— Не знаю.

— Так я й думав. — Мариль спинив на ньому погляд. — Слухайте, Керне! Ви ж серйозний хлопець. Ходімо зі мною; треба, щоб біля неї хтось побув, поки я збігаю знайду акушерку. Ви зможете?

— Що?

— Догляньте, щоб вона не дуже борсалася! Поговоріть з нею! Ну, що-небудь зробіть!

Він потяг розгубленого Керна за собою. Спустившись на один поверх нижче, Мариль відчинив двері невеличкої кімнатки, де стояло тільки одне ліжко.