Без догмата - Сенкевич Генрик

Поринувши, мов у теплу ванну, в блаженний дилетантизм, ми живемо, наче у півсні. Поволі розтрачуючи успадковане добро й успадкований запас м'язових та нервових сил, ми поступово втрачаємо грунт під ногами. Ми — мов той пух, що його носить вітер. Ледве за що-небудь зачепимось, як реальне життя відривав нас — і ми підкоряємось, бо не маємо сили, щоб чинити йому опір.

Коли я про це думаю, мене завжди вражає те, що в нас є тисяча протиріч. От ми вважаємо себе цвітом цивілізації, її найвищим щаблем, а втратили віру в себе. Лише най дурніші з-поміж нас ще вірять у смисл свого існування. В житті ми інстинктивно шукаємо його святкових сторін, втіхи й щастя, але не віримо і в щастя теж. Щоправда, наш песимізм легкий і нетривкий, як дим наших гаванських сигар, та однак він затуляє від нас усі обрії. За цими запонами, в цьому диму ми створюємо окремий світ, відірваний від огрому всесвіту, замкнений у собі, трохи метушливий і сонний.

Якби йшлося лише про так звану родову, чи грошову, аристократію, то це було б не дуже серйозно. Але до нашого ізольованого світу більшою чи меншою мірою належать і всі представники вищої культури, належать почасти наука, література та мистецтво. Якось так сталося, що всі вони існують не в самій гущі життя, а виділяються з нього, відриваються й утворюють замкнене коло, а внаслідок того самі в собі в'януть і не пом'якшують тваринних інстинктів мільйонів людей, які копошаться внизу.

Я говорю про це не як реформатор, бо на це в мене не вистачає сили. Та й, зрештою, чому це має мене обходити? Буде так, як мусить бути! Але іноді в мене з'являється невиразне відчуття якоїсь страшної небезпеки, що загрожує всій культурі. Хвиля, яка змиє нас із поверхні землі, знесе більше, ніж та, що змила світ напудрених перук і жабо. Хоча й тим людям тоді, коли вони гинули, здавалося, що з ними гине вся цивілізація.

А все ж так приємно посидіти інколи в теплу місячну ніч на терасі й тихо розмовляти про мистецтво, літературу, про любов і жінок, поглядаючи на освітлений сріблястим сяйвом божественний профіль такої жінки, як пані Девіс.

10 березня

Гори, скелі і вежі, в міру того як ми віддаляємось від них, заслоняє від нас блакитна імла. Я помітив, що існує певний вид психологічної імли, яка так само заслоняє тих людей, що перебувають далеко від нас. Смерть — це те ж саме віддалення, але таке незмірне, що навіть найближчі нам люди, яких вона забирає, поступово втрачають у нашій уяві реальний вигляд, затуманюються, стають лише дорогими тінями. Це зрозумів грецький геній, населяючи тлумом тіней Єлисейські Поля. Не буду, однак, зловживати цими сумними порівняннями, бо хочу писати про Анельку. Я впевнений, що моє почуття до неї ослабло, та все ж тепер вона здається мені окутаною якоюсь блакитною імлою і не такою реальною, як була в Плотові. В мене зникло безпосереднє чуттєве сприймання. Змінилося моє почуття до Анельки, тепер вона стала для мене більш дорога душею, ніж у Плошові, й менш жаданою жінкою. Це краще чи гірше? З одного боку, краще, бо жаданою жінкою могла б для мене бути навіть пані Девіс; а з другого — хтозна, може, саме тому я й досі не написав листа Анельці? Я не сумніваюсь, що профіль пані Девіс, який весь час стоїть у мене перед очима, — враження скороминуче, і воно не має ніякого значення. Навпаки, коли я порівнюю цих двох жінок, моє почуття до Анельки стає ніжнішим, але, незважаючи на це, я змушую її тривожно очікувати. Сьогодні батько написав тітці, щоб вона не турбувалась про його здоров'я, бо йому вже краще, а я дописав лише кілька слів вітання Анельці і її матері. Щоправда, в приписці я не міг щось більше сказати, але ж міг хоча б повідомити, що незабаром напишу їм окремо й докладно. Така обіцянка була б бальзамом для Анельки й для обох стареньких дам. Але я не зробив і цього — не зміг. Сьогодні в мене знову день "відпливу". Бажання жити й віра в майбутнє відхлинули ген-ген, так далеко, що їх і не видно, тільки видніється дно, сухе й піщане. Я не можу позбутися думки, що лише тоді матиму право одружитися з Анелькою, коли буду впевнений, що наш шлюб принесе щастя нам обом.

Я повинен буду запевнити в цьому й Анельку, але вчинивши так, я збрешу, обдурю її ще до того, як нам у костьолі накриють єпітрахиллю руки, бо немає у мене віри в це, а є натомість сумніви в усьому й відраза до життя.

Анельці важко в цьому очікуванні і в цій непевності, але мені ще гірше ніж їй, — і тим гірше, чим сильніше я її кохаю.

11 березня

Пані Девіс, якій я під час нашої causerie при місяці повторив приблизно те саме, що раніше написав у цьому щоденнику про всемогутність любові, назвала мене Анакреонтом і порадила прикрасити голову вінком з дикого винограду, а потім спитала вже серйозно:

— Якщо це так, то чому ви розігруєте з себе песиміста? Віра в таке божество повинна робити людину щасливою.

Чому?

Я не відповів їй, але добре знаю, чому. Любов перемагає навіть смерть, але безсмертя дано тільки родові. А яка мені користь від того, що рід збережеться, коли я, саме та людина, котра спізнала любов, приречена на невблаганну й неминучу загибель? Хіба не витончено жорстокий закон, згідно з яким почуття, притаманне виключно індивіду, служить лише для продовження роду? Відчувати в собі тремтіння цієї безсмертної сили й знати, що ти мусиш померти, — найстрашніше, що може бути. Насправді ж існують тільки індивіди, а рід — поняття загальне й для окремої особи воно те ж саме, що уявлення про нірвану. Мені зрозуміла любов людини до свого сина, внука, правнука, тобто до окремих смертних людей, але патріотизм у ставленні до свого роду може відчувати або дуже нещирий, або дуже дурний доктринер. Тепер я розумію, чому після Емпедокла через багато століть з'явилися на світі Шопенгауер і Гартман.

Мій мозок наболів так, як може наболіти спина вантажника, який переносить непосильні вантажі. Але цей вантажник такою працею заробляє собі хоча б на хліб і спокій.

Мені весь час пригадуються слова Снятинського: "Тільки не профілософствуй її, як профілософствував свої таланти й тридцять п'ять років життя". Знаю, що це ні до чого це приведе, що це шкідливо, але не можу не думати.

13 березня

Сьогодні на світанку помер мій батько. Він хворів усього кільканадцять годин…

22 березня, Пельї, вілла "Лаура"

Смерть — це безодня, хоч ми і знаємо, що всім доведеться в неї зійти, однак щоразу, коли в неї опускається хтось із близьких і дорогих нам людей, у нас, тих, що лишилися на краю, серце розривається від туги, жалю й розпачу. Всі розумування закінчуються на краю цієї безодні, й хочеться тільки волати про порятунок, який нізвідки не прийде. Єдиним порятунком, єдиною втіхою могла б бути віра, але той, у кого немає цієї свічки, може просто збожеволіти від думки про довічну ніч. Десять разів на день мені здається, що це неможливо, що було б надто страшно, якби зі смертю закінчувалось усе. І десять разів на день я відчуваю, що це саме так.

23 березня

Приїхавши з Плошова, я застав батька в такому гарному стані, що мені й на думку не спадало, що кінець може настати так скоро. Які дивовижні звивини криються в людській натурі! Бачить бог, що, заставши батька майже здоровим, я щиро, від усього серця втішився, та все ж, усю дорогу думаючи, що він помре, і вже бачачи його в своїй уяві серед свічок і себе на колінах біля його труни, я відчув наче якесь розчарування, ніби мені було жаль, що я даремно тужив. І тепер спогад про це переслідує мене, як гіркі докори сумління.

Глибоко нещасна та людина, душа й почуття якої втратили простоту! Не менш гіркими, ніж докори сумління, є для мене спомини про те, що коли батько помирав, у мені було ніби двоє людей: син, який щиро горював і кусав пальці, щоб затамувати ридання, і розумака, який вивчав психологію вмираючого. Я невимовно страждаю, що в мене такий нещасний характер.

Батько помирав при повній свідомості. В суботу ввечері він відчув себе трохи гірше. Я послав по лікаря, щоб він про всяк випадок був у нас. Лікар призначив якісь ліки, а батько відразу ж почав з ним сперечатись, кажучи, що ці ліки можуть прискорили напад. Лікар заспокоїв мене, сказавши, що після першого удару паралічу

ніколи не можна бути певним, що не станеться другого, проте він не бачить безпосередньої небезпеки і гадає, що батько може ще прожити років з п'ятнадцять або й більше. Про ці п'ятнадцять років він сказав і батькові, а той махнув рукою, промовивши: "Побачимо!" Батько все піддражнював лікарів і говорив про безпомічність медицини, тому його зауваження не викликало в мене тривоги. Проте близько десятої години, коли ми пили чай, він раптом підвівся й гукнув:

— Леоне! Скоріше до мене!..

Через чверть години він лежав уже в ліжку, а через годину почалась агонія.

24 березня

Я пересвідчився, що людина до останньої хвилини зберігає не тільки всі риси свого характеру, а навіть свої дивацтва. І мій батько навіть у ці урочисто-серйозні хвилини, коли наближалася смерть, був ще ніби задоволений тим, що помилився лікар, а не він, і що його недовір'я до медицини було виправдане. Я слухав, що він говорив в останні години свого життя, і, крім того, читав його думки по обличчю. Було в них усвідомлення важливості хвилини, що надходила, була й цікавість до того, яким буде потойбічний світ; ані найменшого сумніву, що той світ існує, тільки трошки занепокоєності, чи його там добре зустрінуть, і разом з тим якась мимовільна, можна сказати, наївна впевненість, що його все-таки зустрінуть як годиться, а не як першого-ліпшого. Я так умирати не буду, в мене немає таких життєвих засад, які підтримали б мене навіть у смертну годину. Батько прощався з життям, сповнений глибокої віри й каяття, як справжній християнин. Коли він приймав святе причастя, то був умиротворений, наче праведник, таким він і залишиться назавжди в моїй пам'яті.

Яким же вбогим і жалюгідним здається мені мій скептицизм у порівнянні з тією величезною силою віри, яка ще більш владно, ніж любов, торжествує над смертю, і саме в ті хвилини, коли та гасить життя. Після причастя й останнього соборування батько був глибоко зворушений. Він міцно, майже судорожно, схопив мене за руку й не випускав її, наче ще хотів ухопитись за життя.