Червоне листя (збірка) - Фолкнер Вільям

Років йому було під шістдесят. Обидва вони були приземкуваті, досить огрядні й череваті і виглядом нагадували заможних міщан; обидва мали великі голови, великі й широкі землисті обличчя з виразом якогось притьмареного супокою, як у тих різьблених постатей, що виринають несподівано з туману на зруйнованій стіні десь у Сіамі чи на Суматрі. Такими зробило їх сонце — різкі промені його й різкі тіні. Волосся їхнє було мов осока на випаленій землі. У Коша вухо оздоблювала емальована табакерка.

— Я весь чає казав, що так воно не годиться. В давнину не було ні хатин для невільників, ні самих невільників. Кожен робив собі, що хотів. Усі мали вдосталь часу. А тепер раз у раз мусиш вишукувати роботу для негрів — вони люблять гнути спину.

— Вони як ті коні чи собаки.

— Та вони дурні, далі нікуди. Ніщо їх не вдовольняє, їм би тільки гнути спину. Вони гірші за білих.

— Якби ж то Чоловік сам знаходив для них роботу!

— Ай правда. Я не люблю рабства. Так воно не годиться. Колись — отоді люди жили, як годиться. А тепер ні.

— Звідки тобі пам'ятати, як жили колись!

— Я чув від тих, хто пам'ятає. І сам пробував жити, як годиться. Людину не для того створено, щоб гнути спину.

— Атож. Бачиш, яке в них стало тіло від роботи.

— Еге ж. Чорне. І гірке на смак.

— А ти їв?

— Один раз. Ще замолоду, коли був неперебірливий до їжі. Тепер то вже не їв би.

— Звісно. Тепер вони занадто дорогі, щоб їх їсти.

— їхнє м'ясо гіркувате, а це мені не смакує.

— Все одно вони занадто дорогі, щоб їх їсти, адже білі дають за них коней.

Вони ввійшли у вуличку. Жалюгідні, німотні цяцьки — божки з дерева, лахміття і пір'я — валялися в пилюці біля потемнілих порогів, упереміш із кістками та поламаними посудинами з гарбузів. Ніде пі звуку з якої-небудь хатини, ні живої душі в дверях. Так було вже від учора, коли помер Ісетібега. Але двоє індіанців і без того знали, що знайдуть.

Посеред негритянського висілка стояла хатина, трохи більша, ніж решта. У певні фази місяця негри збиралися тут виконувати першу частину своїх обрядів, а потім, як споночіє, вирушали у видолинок, де зберігалися їхні барабани. В цій хатині вони тримали дрібніше ритуальне начиння: якісь таємничі оздоби та обрядові записи у вигляді паличок, що на них червоною глиною було намальовано різні символи. Серед хатини під отвором у даху було вогнище з рештками попелу, а над ним висів залізний казан. Віконниці були зачинені. Ввійшовши в ту хатину із сліпучого сонячного світла, двоє індіанців спершу нічого не могли розрізнити, лише якийсь рух і тінь, що в ній поблискували білки очей, немов усередині було напхом напхано негрів. Індіанці зупинилися на порозі.

— От і маєш,— озвався Три Коші.— Я ж казав, що так воно не годиться.

— Щось мені не дуже хочеться тут бути,— промовив другий індіанець.

— Коли чорні бояться, від них відгонить інакшим духом, ніж від нас. Оце ж того тобі й вадить.

— А таки не дуже хочеться тут бути.

— І від тебе відгонить, коли ти боїшся.

— Може, то від Ісетібеги такий дух?

— Атож. Він знає. Знає, що ми тут знайдемо. Ще помираючи, він уже знав, що ми тут сьогодні знайдемо.

В загуслій теміні хатини назустріч індіанцям поблискували очі негрів, напливав їхній запах.

— Мене звуть Три Коші, ви знаєте,— заговорив перший індіанець.— Ми прийшли від Чоловіка. Той, кого ми шукаємо, втік?

Негри нічого не відповіли. Запах від них, від їхніх тіл наче хвилями здіймався в гарячому застиглому повітрі. Здавалося, в них усіх одна думка — про щось далеке й незбагненне. Всім гуртом вони скидались на одного восьминога, на розкопане коріння велетенського дерева, так мовби зненацька зняли верхній шар грунту, і під ним відкрився покорчений, густий, відворотний клубок сполоханого життя, що зроду не знало сонця.

— Ну? — сказав Три Коші.— Би знаєте, чого ми прийшли. Той, кого ми шукаємо, утік?

— Вони щось думають,— промовив другий індіанець.— Мені таки не хочеться тут бути.

— Вони щось знають,— відказав Три Коші.

— Гадаєш, вони його переховують?

— Ні. Віп утік. Ще вчора ввечері. Таке вже раз було, коли помер дід того, хто тепер став Чоловіком. Три дні ми його ловили. І три дні Дум не міг піти в землю, він немов казав: "Я бачу свого коня і собаку. Але не бачу свого невільника. Де ви його поділи, що не дасте мені спокійно спочити?"

— Вони не люблять помирати.

— Авжеж. Чіпляються за життя. Завжди з ними морока. Ні честі в них, ні пристойності. Сама лиш морока.

— Не подобається мені тут.

— Мені теж. Але ж вони дикуни. Звідки б у них повага до звичаю. Отож я й кажу, що так воно не годиться.

— Еге ж. Вони чіпляються за життя. Воліють навіть працювати на сонці, аби лиш не зійти в землю разом з ватагом. Але цей наш негр таки втік.

Негри нічого не казали, не озивались ані звуком. В темряві поблискували білки очей, дикі й тьмяні, густо напливав гострий запах.

— Звичайно, вони бояться,— сказав другий індіанець.— Що ж нам робити?

— Ходім поговоримо з Чоловіком.

— Гадаєш, Мокетубе слухатиме?

— Та куди він дінеться! Йому це не сподобається, але ж він тепер Чоловік.

— Еге ж, тепер він г Чоловік. І вже може весь час носити пантофлі з червоними підборами.

Вони повернулись і вийшли. Дверей у дверній проймі не було, як не було їх і по інших хатинах.

— Він і раніше Тх носив.

— Потай від Ісетібеги. А тепер пантофлі вже його, бо він став Чоловіком.

— Атож. Ісетібезі це не подобалось, я знаю. Я сам чув, як він казав Мокетубе: "Коли ти станеш Чоловіком, пантофлі будуть твої. А поки що вони мої". Тепер Мокетубе став Чоловіком і може їх вільно носити.

— Еге ж,—озвався другий,—Тепер він Чоловік. Він собі носив їх потай від Ісетібеги, і хто зна, чи Ісетібезі було про це відомо. А тепер Ісетібега помер, хоч і не був ще старий, і пантофлі перейшли до Мокетубе, бо ж він став Чоловіком. Що ти про це думаєш?

— Я про це не думаю,— сказав Три Коші,— А ти?

— Я теж не думаю,— відказав другий.

— То й добре,— схвалив Три Коші,— Так воно розумніше.

II

Будинок стояв на пагорку серед дубняка. Одноповерховий фасад будинку складався, власне, з палубної надбудови пароплава, що колись сів на мілину під берегом річки. Дум, батько Ісетібеги, із своїми невільниками розібрав цей пароплав і на кипарисових колодах перетяг за дванадцять миль від річки, що забрало в них п'ять місяців. Перед тим будинок ватага являв собою саму тільки цегляну стіну. Дум звелів приставити пароплав бортом до тієї стіни, і тепер пощерблені та облуплені карнизи в стилі рококо виставляли там напоказ свою збляклу позолоту; двері кают були завішені жалюзі, і над ними ще збереглися золочені написи.

Дум родом був з племені мінгів і не мав прямих спадкових прав на місце ватага, бо хоч і належав до вождевого роду, але тільки як один із трьох дітей по материнській лінії. Замолоду він здійснив подорож човном з північного Міссісіпі до Нью-Орлеана — Ныо-Орлеан тоді був майже європейським містом,—де познайомився з таким собі кавалером Сьє Блонд де Вітрі, суспільне становище якого було не менш сумнівне, ніж Думове. Під опікою цього свого патрона Дум увійшов у коло картярів та горлорізів нью-орлеанського узбережжя, де він видавав себе за ватага племені, Чоловіка, спадкового власника тієї землі, що належала чоловічій лінії роду. Той же таки кавалер де Вітрі і дав йому ім'я — він назвав його du homme1, звідки й вийшло Дум.

Усюди їх бачили разом — приземкуватого індіанця з зухвалим, загадковим обличчям людини нечистої раси, і вигнанця-парижанина, друга — як подейкували — Каронделе й близького приятеля генерала Вілкін-сона2. Потім їх десь не стало, обидва вони зникли з тих лихої слави кубел, куди вчащали, і по них лишилася легенда про чималі гроші, що їх нібито виграв Дум, та ще плітка про одну молоду жінку з досить заможної вест-індської родини — брат цієї жінки з пістолетом у руці розшукував Дума по всіх кублах після того, як він зник.

Через півроку зникла й молода жінка — разом з не-гритянкою-покоївкою вона сіла на пакетбот, що прямував до Сент-Луїса, і однієї ночі судно висадило її на лісистий берег північного Міссісіпі. Там її зустріли четверо індіанців з конем та фургоном, і вони повільно — бо жінка була вже при надії — протягом трьох днів добиралися до селища, де Дум, як виявилося, став

1 Перекручене французьке "de l'homme" — "з роду людського".

2 Каронделе, Франсіско (1748?—1807) — іспанський, а потім французький губернатор Луїзіани. В і л-к і н с о н, Джеймс (1757—1825) — американський генерал, брав участь у приєднанні Флоріди до США па початку XIX ст.

на цей час ватагом. Він ніколи не розповідав їй, як це йому пощастило, сказав тільки, що його дядько й двоюрідний брат раптово померли. Тоді будинок складався з цегляної стіни, що її абияк вимурували невільники, та притуленої до неї просторої хатини під стріхою. Ця хатина була поділена на кілька кімнаток, засмічених кістками та всякими покидьками, і стояла вона посеред розкішного лісу на десять тисяч акрів, більше схожого на парк, де олені паслися, мов свійська худоба. Незадовго перед народженням їсетібеги Дума й жінку обвінчав мандрівний проповідник (а заразом і торговець рабами), що прибув на мулі, з притороченими до сідла бавовняною парасолькою та трига-лоновою 1 обплетеною сулією віскі. Згодом Дум почав прикуповувати дедалі більше невільників і, за прикладом білих людей, обробляти частину своєї землі. Але роботи невільникам усе одно не вистачало. Більшість із них любісінько собі били байдики і жили так, як і в своїх африканських джунглях; тільки й того, що часом Дум цькував їх собаками задля розваги своїх гостей.

Коли Дум помер, його синові Ісетібезі було дев'ятнадцять років. Ісетібега став власником усієї землі і вп'ятеро тепер більшої череди чорних, з якими він не знав що робити. Хоч у нього й був титул Чоловіка, тобто ватага, існувала ще ціла ієрархія дядьків та двоюрідних братів, які, власне, й правили племенем. Отож урешті вони зібралися на нараду з негритянського питання і в глибокій задумі поприсідали навпочіпки під позолоченими написами на дверях пароплава.

— З'їсти ми їх не можемо,— озвався один.

— Чому?

— Бо їх забагато.

1 Галон дорівнює 3,8 літра.

— Це правда,— погодився третій.— Якби вже почали, то довелося б їх усіх поїсти. А так багато м'яса — це недобре для шлунка.

— А може, їхнє м'ясо, як оленина? Тоді воно не зашкодить.

— Можна б частину їх перебити й не їсти,— сказав Ісетібега.

Хвилину всі дивилися на нього.

— Навіщо ж? — спитав один.

— Ай справді,— підтримав його другий.— Ми не можемо цього зробити: вони занадто дорого нам обійшлися.