Червоне листя (збірка) - Фолкнер Вільям

Буй вибрався на передок поруч з генералом Компсоном, і фургон рушив у темряву, поволі розпливаючись у ній, аж поки врешті й саму рухливу пляму поглинула ніч. Але хлопець ще довго чув, як розмірено поскрипує дерев'яна снасть воза, що перевалювався з колії на колію. А Буна він чув і тоді, коли фургона вже зовсім не стало чути. Бун співав — хрипко, без усякої мелодії, зате на все горло.

Це було в четвер. А в суботу вранці Джім тітки Тенні виїхав з табору верхи на Маккасліновому мисливському коні, який уже шість років не покидав пущі, і надвечір змилений кінь домчав ного до воріт і до крамниці на плантації, де Маккаслін саме видавав харчі орендарям та робітникам на наступний тиждень, і цього разу Маккаслін, щоб не гайнувати часу на чекання, поки запряжуть бричку Де Спейна, взяв свою власну й погнав до Джефферсона, а Джім заснув собі на задньому сидінні. В місті довелося почекати лише, поки майор Де Спейн перевзує чоботи і надягне верхню куртку, тоді за ніч вони покрили в темряві тридцять миль і вдосвіта у неділю були вже в таборі, де пересіли на свіжих кобилу й мула, а коли сонце сходило, виїхали з густих хащів до невисокого пагорка, на якому був похований Лев. На розворушеній землі ще видніли сліди Бунового заступа, а за нею підносився на чотирьох палях поміст із недавно зрубаного молодняка, і па помості лежало щось довгасте, загорнене в укривало. Бун із хлопцем сиділи навпочіпки між помостом та могилою собаки; аж раптом Бун — перев'язки вже нема, здерта, і в сонячному промінні довгі струпи від пазурів Старого Беиа нагадують застиглу чорну смолу — схопився на ноги й кинувся до прибулих, держачи напереваги свою стару рушницю, з якої він зроду нікого не поцілив,— але Маккаслін встиг уже сплигнути з мула, обидві йоги вирвав із стремен, став на землю, ще до того, як мул зупинився, і рушив до Буна.

— Стій на місці! — закричав Буй.— Не підпущу до нього! Стій, Маккасліне!

Маккаслін не сповільнив ходу — він ступив швидко, однак не гарячково.

— Касе! — гукнув майор Де Спейн. А тоді: — Бу-не! Чуєш, Буне! — і вже він теж сплигнув на землю, хлопець хутко звівся на ноги, а Маккаслін підходив ближче, ішов не швидко, але твердо, підійшов до могили, простяг руку — твердо й хутко, проте не хапливо,— узяв Бунову рушницю за середину цівки, і обидва втупились один в одного через Левову могилу, кожен рукою тримаючи ту саму рушницю, Бун майже на голову вищий від Маккасліна, Бунове лице втомлене й непогамовне, приголомшене й відчайдушне під чорними струпами від звіровнх пазурів; і врешті Бун став дихати важко й натужно, мовби в цьому лісі, в усій цій пущі не стало повітря для них усіх, для них двох і навіть для нього одного.

— Пусти, Буне,— сказав Маккаслін.

— Ти, клятий недоростку!..— прохрипів Бун.— Ти не знаєш, що я можу вирвати її в тебе? І мов ту чортову краватку зав'язати тобі на шиї?

— Знаю,— відказав Маккаслін.— Пусти, Буне.

— Він так хотів. Він сказав нам. Сказав, як це зробити. І щоб я так живий був, коли дозволю його зайняти! Як він сказав, так ми й зробили, і відтоді я сиджу тут, стережу від диких кішок та всякої погані, і щоб я так живий був...

І вже тільки в Маккасліна в руці була рушниця, нахилена навкіс,— він викинув набої з магазина так швидко, що не встиг ще перший упасти на землю, як за ним полетів навздогінці останній, п'ятий. Усе ще не відводячи очей від Буна, Маккаслін пошпурив рушницю позад себе.

— Ти вбив його, Буне?

Тоді Бун ворухнувся. Він обернувсь і ступнув так, наче досі був п'яний, а тепер став ще й сліпий — одну руку простяг уперед і рушив навпомацки до великого дерева поблизу, але не встиг дійти, як ноги йому наче відмовили, і він хитнувся, мало не падаючи, до дерева, обхопив руками стовбур, обернувся, вперся в прикорень спиною і так застиг, безтямне й зморене обличчя його в струпах, груди дихають важко й; надсадно, а Маккаслін підступає ближче й ближче, усе не спускаючи з нього очей.

— Ти вбив його, Буне? — повторив він.

— Ні! — закричав Бун.— Ні!

— Скажи правду,— напосідав Маккаслін.— Я б сам так зробив, якби він мене попрохав.

Тоді хлопець ворухнувся. Він підбіг до них, став між ними, лицем до Маккасліна, і відчув, як сльози наче потом бризнули й висипали йому з усього обличчя, а не з самих тільки очей.

— Облиш його! — закричав він,— К бісу! Облиш його!

IV

Він ще раз побував у таборі перед тим, як з'явилася лісокомпанія і почала вирубувати ліс. Сам майор Де Спейн більше туди не їздив, але їх гостинно запрошував жити в таборі й уволю полювати. Взимку після того полювання, що скінчилося смертю Сема Фазерса й Лева, генерал Компсон та Волтер Юел висунули думку перетворити давнє їхнє товариство на свого роду клуб і заорендувати табір та мисливські права на цей ліс — ідея, гідна самого Буна Хогенбека, хоч породив її таки генерал, трохи вже здитинілий. Навіть хлопцеві було ясно, що це викрут, спроба, заздалегідь приречена на невдачу, безпідставна й марна надія, за яку навіть Маккаслін один час був ухопився,— мовляв, якби їм пощастило умовити майора Де Спейна ще раз поїхати до табору, то він би, може, передумав продавати ліс,— хоч навіть хлопець розумів нездійсненність цих сподівань. І так і вийшло. Хлопець ніколи не довідався, як саме майор Де Спейн відхилив цю ідею. Він сам не був при розмові, а Мак-каслін ніколи про неї не розповідав.

Отож настав червень, пора відзначати подвійний день народження, і ніхто про це й ие згадав; настав листопад, і ніхто й не натякнув про Де Спейнів мисливський табір. Хлопець так і не довідався, чи знав майор Де Спейн про їхнє готування до ловів, хоч старий Еш, безперечно, мусив би йому сказати: того разу Айк, його кузен Маккасліи, генерал Компсон (для генерала це було останнє полювання), Волтер, Бун, Джім тітки Тенні й старий Еш налаштували два фургони, за два дні проїхали майже сорок миль у незнайому хлопцеві місцину і прожили там у наметах два тижні.

А наступної весни вони почули (ие від майора Де Спейна), що він продав ліс на вирубку якійсь мемфіській лісокомпанії. І ось однієї червневої суботи хлопець, приїхавши з Маккасліном у місто, пішов до контори Де Спейна. В просторому кабінеті на другому поверсі стіни були заставлені книжками, вікна кімнати виходили на обшарпані задвірки крамниць, з другого боку були двері на балкон над площею, а в завішеному шторою алькові стояло кедрове відерце з водою, цукерниця, ложка, склянім і обплетена сулія з віскі. Коли старий Еш, сидячи на стільці при вході, смикав за мотузку, над столом поколихувалося опахало з бамбука і паперу.

— Авжеж,— сказав майор Де Спейн,— Еш, певне, залюбки вибереться пожити в лісі, принаймні не муситиме їсти того, що готує Дейзі. Він же весь час бурчить на неї. Хтось іще з тобою?

— Ні, сер,—відповів хлопець.—Я думав, може, Бун...

Бун уже півроку як виконував обов'язки полісмена в Гоуку — майор залагодив це питання з лісоком-панією чи то, краще сказати, погодився на компроміс, що його запропонувала компанія, яка воліла мати Буна скоріше вже в ролі співробітника поліції, ніж у ролі бригадира лісорубів.

— Гаразд,— сказав майор Де Спейн.— Сьогодні ж дам йому телеграму. Зустрінетесь у Гоуку. Еша я пошлю поїздом, вони вдвох візьмуть харчів, а ти собі сідай верхи — й гайда.

— Добре, сер,— відказав хлопець.— Дякую.— І враз він знову почув свій голос. Він не думав цього казати, але знав, у глибині душі знав, що скаже: — А може б, і ви...

Голос його урвався. Хлопець ие договорив, так і не зрозумівши, чому: адже майор сидів мовчки, а ворухнувсь і повернувся до своїх паперів па столі тільки тоді, як голос замовк,— та, власне, й повертатись йому не було потреби, бо коли хлопець увійшов, він саме сидів за столом з папером у руці, цей сивий огрядний чоловічок у чорному сукняному костюмі й накрохмаленій до блиску сорочці, якого хлопець звик бачити неголеним, у чоботях і заболоченій вельветовій куртці, верхи на кошлатій, сильній, довгоногій кобилі, зі старим вінчестером через сідло і здоровезним сизуватим собакою, що завмер біля стремена, непорушний мов статуя,— того минулого року, принаймні в хлопцевих очах, вони стали чимось схожі один на одного, як то буває з двома людськими істотами, що тривалий час кохалися між собою або спільно працювали.

Майор Де Спейн погляду більше не підводив.

— Ні. Я не маю часу. А тобі нехай щастить. Коли спіймаєш молоду білочку, можеш привезти мені.

— Гаразд, сер,— відказав хлопець,— Привезу.

Він вирушив иа своїй кобилі, трилітці, яку сам викохав, виростив і виїздив. З дому він вибрався зразу після півночі і через шість годин, навіть не змиливши кобили, прибув у Гоук, маленьку станцію, від якої відходила вузькоколійка в пущу. Хлопець звик думати про Гоук як про майорову власність, хоч насправді Де Спейн продав компанії (колись давно) ту землю, на якій прокладено бічні колії, споруджено вантажні платформи й склад, і тепер вражено й тужливо розглянувся, хоч і знав про це, і приготував себе. Він побачив напівзбудоваиий деревообробний завод на площі в два чи три акри, цілі, здавалось, милі складених у стоси рейок, укритих свіжою рудизною іржі, штабелі шпал, просочених креозотом, дротяні загороди й жолоби, щонайменше на дві сотні мулів, намети для погоничів...— отож хлопець поспішив одвести кобилу до стайні, домовився, щоб її доглянули, і, вже ие роздивляючись ні на що, сів зі своєю рушницею в службовий вагончик лісовоза, забрався до верхнього віконечка і втупив погляд вперед, у стіну незайманої пущі попереду, де бодай ще раз зможе він сховатися від усього цього.

А потім паровичок пронизливо свиснув, зачахкав і рушив; сонний ляскіт зчеплень добіг до кінця поїзда, хапливе чахкання змінилося глибокими й повільними видихами пари, задній вагончик теж покотився по рейках, і з віконечка вгорі хлопцеві було видно, як голова поїзда завершує перший і єдиний на цій лінії поворот і вже зникає в пущі разом з вервечкою вагонів, тягнучи й хлопця з собою, немов це заповзає в бур'яни безбарвне й нешкідливе змієня,— і вже знову поїзд набрав найбільшої швидкості і, як і в давні дні, мчить, вистукуючи поміж двома стінами не займаного сокирою пралісу.

Колись цей поїзд нікому не заважав. Ще не минуло й п'яти років, як Волтер Юел з цього самого вагона на ходу застрелив оленя з шестипалими рогами, а ще ж була й історія з тим молодим ведмедем: лісовоз уперше вирушив вузькоколійкою за тридцять миль у пущу, а відмідь став собі між рейками, підняв зад, мов те щеня, граючись, і длубається під шпалою — які там мурашки чи комашки можуть бути, чи, може, просто хотів довідатись, що то за чудні рівненькі колоди без кори, викладені перед ним нескінченним рядом і посталі наче з нічого,—і так він усе длубався, аж поки машиніст загальмував і дав свистка кроків за п'ятдесят, і тоді ведмідь панічно кинувся навтіки, і на перше дерево, що трапилось, ясен, ледве грубшнй за людське стегно,— видерся якомога вище й принишк там, по-людському (власне, по-жіночому) затуливши голову лапами, ніби й не відчував, що гальмівник шпурляє у нього камінцями з баласту.