Сага про Форсайтів - Голсуорсі Джон

Та однаково я повинен мати коня крові Мейфлай".

У такому настрої він прибув до Мекки своїх сподівань. Людей було небагато, день видався сприятливий для тих, хто дивиться на коней, а не в рот букмекерові, і Вел рушив до загорожі, куди вивели скакунів. Двадцять років життя в колоніях позбавили його дендізму, прищепленого вихованням, але зберегли в ньому вишуканість наїзника й загострили його спостережливе око на те, що він називав "дурною пихою" деяких англійців і "папужачими вивертами" деяких англійок — для Голлі це було зовсім не властиво, а Голлі була для нього взірцем. Спостережливий, меткий, кмітливий, Вел одразу ж брався до діла, чи то йшлося про купівлю коня, чи про випивку; от і тепер, нагледівши молоденьку мейфлайську кобилу, він збирався взятися до діла, коли поруч пролунав повільний голос:

— Містер Вел Дарті? Як поживає місіс Вел Дарті? Сподіваюсь, вона при доброму здоров'ї.

І він побачив біля себе бельгійця, з яким познайомився у своєї сестри Імоджен.

— Проспер Профон. Ми познайомились недавно за сніданком,— мовив той.

— Як поживаєте?— промимрив Вел.

— Дуже добре,— відповів мосьє Профон із незрівнянно млявою усмішкою.

Голлі назвала його "добродушним Мефістофелем". Авжеж. Він і справді трохи схожий на Мефістофеля через оту темну гостру борідку; проте це був Мефістофель сонний, добродушний, з гарними і навдивовижу розумними очима.

— Один джентльмен хоче познайомитися з вами — ваш родич, містер Джордж Форсайд.

Вел побачив огрядне тіло і чисто виголене бугаяче, трохи насуплене обличчя, сірі, трохи вирячені очі, в яких таїлася іронічна посмішка; він невиразно пам'ятав цього чоловіка ще з тих часів, коли обідав з батьком у клубі "Айсіум".

— Я колись ходив на перегони з вашим батьком,— сказав Джордж.— Як ваша стайня? Може, купите котрусь із моїх шкапин?

Вел усміхнувся, щоб приховати раптове почуття, що конярство втратило під собою грунт. Тутешній люд зневірився у всьому, навіть у конях. Джордж Форсайт і Проспер Профон! Сам Мефістофель не був так зневірений у житті, як ці двоє.

— А я не знав, що ви любите перегони,— сказав він мосьє Профонові.

— Зовсім ні. Коні мене не цікавлять. Я плаваю на яхті. Хоча і яхта мене теж мало цікавить, але я люблю відвідувати своїх друзів. Я взяв із собою сніданок, містере Вел Дарті, так, невеличкий сніданок. Якщо ваша ласка, я хотів би поділити з вами цей простий невеличкий сніданок у моєму автомобілі.

— Дякую,— відповів Вел,— ви дуже люб'язні. Я прийду за чверть години.

— Ось там. Містер Форсайд теж приєднається до нас,— і мосьє Профон підвів руку в жовтій рукавичці.— Невеличкий сніданок у невеличкому автомобілі.

Він рушив далі, вилощений, сонний і самотній, а Джордж Форсайт подався за ним, елегантний, огрядний, з насмішкуватим виглядом.

Вел залишився. Він не зводив очей з кобили крові Мейфлай. Джордж Форсайт, звичайно, старий, але цей Профон, мабуть, приблизно одного з ним віку. Вел почував себе маленьким хлопчиком, наче мейфлайська кобила була іграшкою, яку тільки-но висміяли ті двоє. Тварина втратила свою реальність. Він ніби чув голос мосьє Профона:

"Ця невеличка кобилка! Та що ви в ній бачите? Ми всі помремо! "

А Джордж Форсайт, приятель його батька, досі грає на перегонах! Кров Мейфлай — чи й справді вона краща за іншу? Може, спробувати зіграти?

— Ні в якому разі!— буркнув він раптом.— Якщо не варто розводити коней, то взагалі не варто нічого робити. Чого я сюди приїхав? Я куплю кобилу.

Він став осторонь, спостерігаючи, як глядачі рушили від загорожі до трибун. Елегантні старі джентльмени, гострозорі поважні ділки, євреї, тренери, що виглядали так, ніби ніколи не бачили коней, високі мляві жінки й жінки моторні, й голосисті юнаки, які вдавали, ніби сприймають все це всерйоз,— серед них кілька одноруких.

"Життя тут — гра,— подумав Вел.— Дзвінок, коні біжать, хтось виграв, і знову дзвінок, знову біжать коні, хтось програв".

Проте, наляканий своєю філософією, він рушив до воріт подивитися, як виводять кобилу. Чвал у неї був чудовий, і він подався до "невеличкої" машини. "Невеличкий" сніданок виявився тим, про що тільки може снитися людині, але що їй досить рідко випадає в житті; після сніданку мосьє Профон пішов із Велом назад до загорожі.

— Ваша дружина мила жінка,— несподівано озвався він.

— Наймиліша, яку я знаю,— сухо відказав Вел.

— Так,— сказав мосьє Профон,— у неї миле обличчя. Я люблю милих жінок.

Вел підозріливо глянув на нього, але щось добродушне й відверте на мефістофельському обличчі його супутника обеззброїло його на хвилину.

— Будь-коли, як тільки вам заманеться приїхати на мою яхту, я влаштую для неї невеличку морську прогулянку.

— Дякую,— відповів Вел, знову насторожившись.— Вона не любить моря.

— Я теж не люблю,— сказав Профон.

— Навіщо ж ви плаваєте на яхті?

В очах бельгійця заграла усмішка.

— О, я й сам не знаю! Я брався за все. Це моя остання спроба!

— Вона, мабуть, з біса дорога. Мені було б замало такої підстави.

Мосьє Профон звів брови й випнув м'ясисту нижню губу.

— У мене згідлива вдача,— сказав він.

— Ви були на війні?— запитав Вел.

— Та-ак. Скуштував і цього. Подихав отруйним газом, трошки було неприємно.

Він усміхнувся глибокодумною і сонною усмішкою людини, якій непогано ведеться в житті. Вел не міг зрозуміти, чому він сказав "трошки" замість "трохи", помилково чи свідомо,— цей чужоземець був здатен на те й на те. Серед гурту покупців, які оточили кобилу крові Мейфлай, що виграла забіг, мосьє Профон сказав:

— Ви теж хочете її придбати?

Вел ствердно кивнув головою. Біля цього сонного Мефістофеля він відчув потребу пройнятися вірою в щось. Хоча від фатальних ударів долі його надійно захищала передбачливість діда, що відписав йому тисячу фунтів щорічної ренти, до яких додалися тисяча фунтів, що їх відписав Голлі її дід, проте він не мав вільних коштів, оскільки гроші від продажу африканської ферми майже всі були витрачені на маєток у Сассексі. І невдовзі він подумав: "Отуди к бісу! Я не можу собі цього дозволити!" Його межа — шістсот фунтів — була вже перевищена; він перестав набавляти. Кобила дісталася комусь за сімсот п'ятдесят гіней. Він досадливо повернувся, щоб іти, коли над його вухом пролунав повільний голос мосьє Профона:

— Ну ось, я купив цю невеличку кобилку, але мені вона ні до чого. Візьміть її і подаруйте своїй дружині.

Вел подивився на нього з новою підозрою, проте в очах бельгійця світилася така добродушність, що він не міг образитись.

— Я заробив на війні трохи грошенят,— почав мосьє Профон у відповідь на той погляд.— У мене були акції заводів, що випускали зброю. Мені подобається віддавати гроші. У мене їх вистачає. А на себе я витрачаю мало. Тож я люблю роздавати їх друзям.

— Я куплю у вас її за ту ціну, що ви заплатили,— сказав Вел із раптовою рішучістю.

— Ні,— відповів мосьє Профон.— Беріть її так. Мені вона ні до чого.

— Отакої! Не можу ж я...

— А чому?— усміхнувся мосьє Профон.— Я друг вашої родини.

— Сімсот п'ятдесят гіней — це не скринька сигар,— заперечив нетерпляче Вел.

— Гаразд, тримайте її у себе, поки вона не стане мені потрібна. А доти робіть із нею, що завгодно.

— Якщо вона залишається вашою,— сказав Вел,— не заперечую.

— От і чудово,— промовив мосьє Профон і відійшов.

Вел провів його поглядом. Може, він і справді "добродушний Мефістофель", а може, зовсім і ні. Вел помітив, що Профон підійшов до Джорджа Форсайта, і потім згубив його з очей.

Після перегонів Вел кілька днів ночував у своєї матері на Грін-стріт.

Вініфред Дарті чудово збереглася в свої шістдесят два роки, беручи до уваги те, що тридцять три роки вона прожила з Монтегю Дарті, аж поки — майже на щастя — її звільнили від нього французькі сходи. Вона була дуже рада, що її улюблений син після такої тривалої відсутності повернувся з Південної Африки; приємно було, що він мало змінився, що його дружина сподобалась їй. Вініфред, яка до шлюбу наприкінці сімдесятих років ішла в перших лавах поборниць насолод і моди, тепер визнавала, що сучасні дівчата перевершили тогочасну молодь. Вони, приміром, розглядали шлюб як щось випадкове, і Вініфред інколи жалкувала, що не дотримувалася колись таких самих поглядів: можливо, другий, третій, четвертий випадок дав би їй у супутники життя не такого чарівного гульвісу, хоча, зрештою, він залишив їй Вела, Імоджен, Мод, Бенедикта (майже полковника, що пройшов війну цілий і неушкоджений). І жодне з них поки що не розлучилося. Це часто дивувало її, бо вона добре пам'ятала їхнього батька; але Вініфред вважала, що вони справжні Форсайти, і раділа, що всі вони вдалися в неї, крім хіба Імоджен. Але братова "маленька" Флер збивала Вініфред із пантелику. Дівчина така сама навіжена, як і все сучасне жіноцтво. "Наче вогник на протязі",— якось сказав за десертом Проспер Профон, проте вона не вертлява і говорить тихим голосом. Форсайтівська вдача Вініфред примушувала її підсвідомо боятися нових віянь, не схвалювати поведінки сучасних дівчат і їхнього девізу: "Що буде, те й буде! Гуляй — бо завтра ти злидар!" Її заспокоювало в племінниці те, що Флер, поставивши собі мету, вперто домагалася її, хоча, звичайно, через свою молодість не могла передбачити, що буде потім. До того ж дівчина гарненька й виходити з нею на люди — справжня втіха: вона успадкувала від матері французький смак і вміння одягатись; всі дивилися на Флер, а це багато важило для Вініфред, яка цінувала стиль і елегантність, що так жорстоко одурили її в Монтегю Дарті.

Розмовляючи про неї з Велом за сніданком у суботу, Вініфред торкнулася сімейної таємниці.

— Ця історія з твоїм тестем і твоєю тіткою Айріні, Веле... Все це, звичайно, старе як світ, але Флер не повинна нічого знати. Дядечкові Сомсу це було б неприємно. Гляди не проговорися!

— Гаразд. Але це не так легко: до нас приїжджає молодший брат Голлі, житиме в нас, вчитиметься хазяйнувати на фермі. Він, певно, вже там.

— Ах!— вигукнула Вініфред.— Як невчасно! Який же він?

— Я бачив його тільки один раз — у Робін-Гілі, коли ми приїздили додому тисяча дев'ятсот дев'ятого року; він був голий і розмальований синіми й жовтими смугами — хороший був хлопчина.

Вініфред сказала, що це "дуже мило", й додала заспокоєно:

— Ну що ж, Голлі жінка розважлива; вона знає, як повестися.