Сага про Форсайтів - Голсуорсі Джон

Раптом вона побачила батька. Вигляд глибокої зосередженості одразу зник, вона усміхнулася, послала йому рукою поцілунок, зробила милу гримасу, наче їй було трохи ніяково й трохи нудно.

Ох же й хитра — справді fine!

III. У РОБІН-ГІЛІ

Той день, коли його синові сповнилося дев'ятнадцять років, Джоліон Форсайт провів у Робін-Гілі, спокійно роблячи своє діло. Тепер він усе робив спокійно, бо його серце було в поганому стані, а йому, як і всім Форсайтам, думка про смерть була огидна. Він і сам ще не знав, наскільки вона йому огидна, аж поки одного чудового дня, два роки тому, не звернувся до свого лікаря з приводу деяких тривожних симптомів, і той йому заявив:

— Будь-якої хвилини, від найменшого напруження.

Джоліон вислухав цей присуд з посмішкою — природна реакція Форсайта на неприємну істину. Але з посиленням симптомів у поїзді дорогою додому він повністю збагнув Серйозність вироку, що тяжів над ним. Залишити Айріні, сина, свій дім, свою роботу, хоч він майже й не працює! Залишити їх задля невідомого мороку, для незбагненного стану, для небуття, куди не долине ні шелест вітру в листі над його могилою, ні запах землі і трав. Такого небуття, що він, хоч як намагався, ніколи не міг збагнути його,— завжди лишалася надія на зустріч із тими, кого він любив. Уявити собі це — значило пережити сильний душевний струс. Ще не доїхавши додому того дня, він вирішив нічого не казати Айріні. Йому доведеться поводитися страшенно обережно, бо найменша дрібниця зрадить його, і тоді Айріні страждатиме майже так само, як і він. Лікар визнав його здоровим у всіх інших відношеннях, і сімдесят років — це ще не старість: він ще довго проживе, якщо зможе!

Така поведінка, якої він дотримувався ось уже майже два роки, повністю розвиває найтонші риси вдачі. Нездатний до необміркованих вчинків, окрім хіба тих випадків, коли його охоплювало нервове збудження, Джоліон тепер став втіленням самовладання. Сумовита покірність, властива старим людям, яким небезпечно напружуватися, приховувалася усмішкою, що не зникала навіть тоді, коли він залишався на самоті. Він без кінця вигадував усілякі способи, щоб приховати свою вимушену бездіяльність.

Посміюючись із себе, він вдавав, що йому подобається жити простим життям: відмовився від вина й сигар, пив особливу каву, в якій зовсім не було кави. Одне слово, прикриваючись легкою іронією, він вжив усіх застережних заходів, яких тільки міг вжити Форсайт у його становищі. Певен своєї безпеки, оскільки дружина й син поїхали до міста, він провів цей погожий травневий день, впорядковуючи свої папери, щоб можна було померти хоч завтра й не завдати нікому клопоту,— остаточно підсумував свої земні справи. Позначивши папери й сховавши їх у стару китайську скриньку свого батька, він поклав ключ у конверт, написав: "Ключ від китайської скриньки, де зберігаються звіти про всі мої справи. Дж. Ф."— і сховав його в нагрудну кишеню, щоб він був у нього на випадок, коли з ним щось трапиться. Потім подзвонив, щоб принесли чай, пішов у сад і сів під старим дубом.

Всі ми приречені на смерть. Джоліон, чий вирок був точніший і ближчий, так призвичаївся до думки про недалекий кінець, що, як і інші люди, завжди думав про інше. Зараз він думав про сина.

Того дня Джонові сповнилося дев'ятнадцять років, і недавно Джон прийняв важливе рішення. Здобувши освіту не в Ітоні, як батько, і не в Герроу, як покійний зведений брат, а в одному з тих закладів, які існують для того, щоб усунути вади закритих шкіл-пансіонів і зберегти їхні позитивні якості, але часто-густо зберігають їхні вади й досить рідко позитивні якості, Джон повернувся додому у квітні, не маючи уявлення, ким він хоче стати. Війна, якій, здавалося, не буде кінця, закінчилася якраз тоді, коли він вирішив піти в армію, хоч йому залишалося ще шість місяців до призовного віку. Він і досі не міг звикнути до думки, що може сам вибирати собі шлях. Кілька разів вони з батьком обговорювали це питання, і Джоліон, вислухавши його бадьорі запевнення, що він ладен вибрати будь-яке поле діяльності,— звичайно, крім церкви, армії, юриспруденції, театру, біржі, медицини, торгівлі і техніки,— зробив цілком логічний висновок, що Джон ні до чого не прагне. Та він і сам у цьому віці почував себе точнісінько так, як оце його син. Проте тій приємній порожнечі поклало край раннє одруження і його нещасливі наслідки. Змушений піти працювати страховим агентом, він знову став заможною людиною, перш ніж у нього визрів художницький талант. Але хоча Джоліон і навчив свого сина малювати свиней та інших тварин, проте він розумів, що з Джона не вийде художника, і ладен був схилитися до думки, що синова нехіть до будь-якого фаху означає одне: хлопець збирається стати письменником. Вважаючи, однак, що й тут необхідний життєвий досвід, Джоліон не знав, за що слід узятися Джонові: нехай, мабуть, тим часом навчається в університеті, подорожує, та, може, готується до адвокатської кар'єри. А потім буде видно, хоча й навряд, чи буде видно. Проте, навіть при такому виборі принадних пропозицій, Джон і досі вагався.

Розмови Джоліона з сином зміцнили в ньому сумнів у тому, чи й справді світ змінився. Люди кажуть, що настали нові часи. З мудрістю людини, якій уже недовго зосталося жити, Джоліон бачив, що, лише трохи змінившись зовні, доба, по суті, лишилася такою самою, як і була. Людство і тепер поділялося на два види: схильна до "споглядання" меншість і чужа йому більшість, а між ними прошарок гібридів, таких, як він сам. Джон, очевидно, належав до першого виду, і батькові це здавалося поганою ознакою.

А тому із посмішкою, за якою ховалося щось глибше, ніж його звичайна іронія, він два тижні тому вислухав заяву свого сина:

— Тату, я хочу спробувати, чи вийде з мене фермер, якщо це тобі коштуватиме не надто дорого. Мені здається, що тільки живучи таким життям, можна нікого не кривдити; та ще хіба присвятиш себе мистецтву, але, звичайно, не може бути й мови про те, щоб я став митцем.

Джоліон пригасив посмішку і відповів:

— Гаразд. Отже, ти повернешся до того, з чого ми починали при першому Джоліонові у тисяча сімсот шістдесятому році. Цим ти зайвий раз підтвердиш правильність теорії циклічності й до того ж, безперечно, виростиш кращу ріпу, ніж він.

Трохи зніяковівши, Джон спитав:

— То тобі не подобається мій задум, тату?

— Можна спробувати, синку. І якщо ти справді загорівся цим, то принесеш куди більше користі, ніж її приносить більшість людей, хоч це й не означає, що багато.

Проте він подумав: "Хлопець ніколи не призвичаїться до фермерської праці. Даю йому на спробу чотири роки. Адже це діло здорове і нешкідливе".

Поміркувавши й порадившись із Айріні, він написав листа своїй дочці, місіс Вел Дарті, питаючи її, чи не порадить вона якогось фермера по сусідству, який узяв би Джона в науку. Голлі захоплено відповіла: так, є така людина; вони з Велом дуже раді, що Джон житиме з ними.

Хлопець мав виїхати наступного дня.

Сьорбаючи слабкий чай з лимоном, Джоліон дивився крізь листя старого дуба на краєвид, який ось уже тридцять два роки усе так само тішив його зір. Дерево, під яким він сидів, здавалося, й трохи не постаріло! Такі ніжні були його брунатно-золотаві листочки, і водночас така стара білясто-зелена кора його товстого кострубатого стовбура. Дерево спогадів, котре стоятиме ще сотні років, якщо його не зрубає який-небудь варвар; воно буде свідком кінця старої Англії, якщо все змінюватиметься так швидко, як тепер! Йому пригадався вечір три роки тому, коли він виглядав із вікна, пригорнувши Айріні, і стежив за німецьким літаком, що кружляв, здавалося, якраз над старим дубом. Назавтра вони знайшли вирву від бомби на полі біля Гейджевої ферми. Це було ще до того, як йому винесли смертний вирок. Тепер він майже жалкував, що та бомба не вкоротила йому віку. Йому б не довелося тоді зазнати стільки тривог, терпіти холодний страх, що мучив його довгими годинами. Він сподівався досягти звичайного для Форсайтів віку — вісімдесят п'ять років чи й більше, Айріні було б тоді сімдесят. А так їй важко буде його втратити. Проте в Айріні лишиться Джон, який важить для неї більше, ніж він; Джон, що обожнює матір.

Під цим деревом, де помер старий Джоліон, чекаючи тієї миті, коли на лужку з'явиться Айріні,— Джоліонові-молодшому набігла химерна думка: оскільки він так добре впорядкував свої справи, чи не краще йому зараз склепити очі й відійти в інший світ. Надто вже принизливо відчувати себе паразитом, що чіпляється за млявий залишок життя, в якому він шкодував тільки за тим, що замолоду надовго розлучився зі своїм батьком і що так пізно зустрівся з Айріні.

З місця, де він сидів, йому було видно яблуневий садок у цвіту. Ніщо в природі так не зворушувало його, як плодові дерева в цвіту; і серце його раптом пронизав гострий біль — адже може статися так, що він ніколи більше не побачить яблуневого цвіту. Весна! Ні, людина не повинна вмирати, якщо її серце досить молоде, щоб любити красу! Дрозди висвистували в кущах, мов несамовиті, високо в небі шугали ластівки, над ним вилискувало ясно-зелене листя; а ниви мінилися найрозмаїтішими весняними барвами, осяяні промінням призахідного сонця, стелячись ген-ген аж до далекого обрію, оповитого сизою імлою. Квіти Айріні на клумбах набули того вечора дивовижної індивідуальності: кожна квітка по-своєму стверджувала радість життя. Лише китайські й японські художники та ще хіба Леонардо вміли відтворити на своїх картинах цю дивовижну неповторність кожної квітки, пташки, тварини — неповторність і водночас спільну ознаку роду, відчуття єдності життя. Ото справжні митці! "Я не створив нічого невмирущого!— думав Джоліон.— Я був аматор — тільки любив, а не створював. Проте після мене залишиться Джон. Яке щастя, що хлопця оминула війна! Він легко міг би загинути, як двадцять років тому в Трансваалі загинув бідолашний Джоллі. Джон дещо зробить згодом, якщо вік не зіпсує його: адже в хлопця є уява! Його забаганка стати фермером породжена почуттям і, як усяке почуття, вона нетривала". Тієї ж миті він побачив їх: вони простували полем — Айріні і його син ішли під руку зі станції. Джоліон повільно підвівся й рушив їм назустріч через новий розарій...

Того вечора Айріні прийшла в його кімнату й сіла біля вікна.