Сага про Форсайтів - Голсуорсі Джон

Вона сиділа мовчки, поки він не запитав:

— Що сталося, кохана моя?

— Сьогодні ми зустрілися.

— З ким?

— Із Сомсом.

Сомс! Останні два роки він відганяв від себе це ім'я, знаючи, що воно йому шкодить. І тепер його серце стривожено ворухнулося й наче скотилося трохи вбік у грудях.

Айріні спокійно провадила:

— Він із дочкою був у галереї, а потім вони зайшли в кондитерську, де ми пили чай.

Джоліон підійшов до неї й поклав руку їй на плече.

— Як він виглядає?

— Посивів, але загалом такий самий, як і був.

— А дочка?

— Гарненька. Принаймні так вважає Джон.

Джоліонове серце знову покотилося вбік. Обличчя дружини було напружене й стурбоване.

— Ти з ним не...— почав Джоліон.

— Ні, але Джон узнав їхнє прізвище. Дівчина впустила хусточку, а він підняв її і подав.

Джоліон сів на ліжко. От халепа!

— З вами була Джун. Вона не втручалась?

— Ні, але все вийшло якось дивно, напружено, Джон це помітив.

Джоліон перевів дух і сказав:

— Я часто питав себе, чи слушно ми робимо, приховуючи це від нього. Однаково він колись довідається.

— Чим пізніше, тим краще, Джоліоне: адже молодь судить так дешево й суворо. В його віці що подумав би ти про свою матір, якби вона вчинила так, як я?

Атож! Справді! Джон обожнює матір; і він нічого не знає про трагедії, про непереборні вимоги життя, про муки людини у путах нещасливого шлюбу, про ревнощі, пристрасть — він і досі нічого, зовсім нічого не знає!

— Що ж ти йому сказала?— нарешті запитав він.

— Що вони наші родичі, але ми з ними не знайомі; що ти уникав своєї рідні, чи, скоріше, вони тебе. Мабуть, він стане тебе розпитувати.

Джоліон посміхнувся.

— Бачу, це замінить мені повітряні нальоти,— мовив він.— Адже без них починаєш нудитися.

Айріні підвела на нього погляд.

— Ми знали, що коли-небудь це трапиться.

Він відповів із несподіваним запалом:

— Я й думки не припускаю, що Джон може осудити тебе. Він ніколи цього не зробить, навіть подумки. Він розумний хлопець і все зрозуміє, якщо йому пояснити як слід. Мабуть, краще мені розповісти йому все самому, перш ніж він довідається від когось іншого.

— Ще не час, Джоліоне.

Схоже на неї: їй бракує передбачливості, вона ніколи не ступить назустріч лиху. А проте — хто знає?— може, вона й має слушність. Не можна йти наперекір материнському інстинкту. Може, й справді краще хлопцеві нічого не знати, поки життєвий досвід озброїть його настільки, що йому буде легше збагнути глибину колишньої трагедії; поки кохання, ревнощі, страждання не зроблять його милосерднішим. Але однаково треба буде вжити застережних заходів, всіх можливих застережних заходів! Ще довго, коли Айріні вже пішла від нього, він не міг заснути — лежав, обмірковуючи ці заходи. Треба буде написати Голлі, попередити її, що Джон і досі не втаємничений у родинну історію. Голлі обережна й стримана, вона подбає про те, щоб і чоловік не проговорився. Джон, їдучи туди завтра, візьме листа з собою.

Отак скінчився день, коли Джоліон впорядкував свої матеріальні справи, скінчився з боєм годинника на стайні, і розпочався новий день, затьмарений душевним розладом, що його не можна було розібрати і впорядкувати...

Не спав і Джон. Він лежав у своїй спальні, що колись була його дитячою кімнатою, охоплений почуттям, можливість якого ставлять під сумнів ті, хто його не зазнавав: коханням з першого погляду. Він відчув, як воно запалило його душу блиском тих темних очей, які глянули на нього через плече Юнони, і його охопила певність, що ця дівчина — його мрія; і те, що було потім, здалося йому водночас і природним, і чудесним. Флер! Самого її імені було майже досить для того, кого так легко полонили чари слів. У нашу гомеопатичну добу, коли хлопці й дівчата навчаються разом і змалку так часто спілкуються, що це майже вбиває усвідомлення статі, Джон вирізнявся своєю старомодністю. В його школу приймали тільки хлопців, а канікули він проводив у Робін-Гілі з товаришами або тільки з батьками. Тому він не міг виробити імунітету проти мікробів кохання, імунітету, якого досягають, вводячи невеликі дози отрути. І тепер у нічній темряві його жерла гарячка. Він лежав, відтворюючи в уяві обличчя Флер, пригадуючи її слова, особливо те "Au revoir!"—і лагідне, і веселе.

На світанку він був так далеко від сну, що встав, узув тенісні черевики, надів штани, светр і, нишком зійшовши вниз, виліз надвір через вікно кабінету. Саме почало розвиднятися; пахли трави. "Флер!— подумав він.— Флер!" Все навколо заливало таємниче бліде світло, все спало, тільки пташки починали щебетати. "Піду в гайок",— вирішив Джон. Він побіг через поле, досяг ставка саме тоді, коли зійшло сонце, і ввійшов у гайок. Дзвіночки встеляли землю блакитним килимом; модрини стояли, оповиті таємницею,— здавалося, навіть повітря було сповнене таємниці. Джон вдихнув його свіжість і глянув на дзвіночки, що дедалі яснішали в потоках ранкового світла. Флер! Які рими напрошувалися до цього імені! І вона живе в Мейплдергемі — теж гарна назва; це десь на Темзі. Треба буде зараз відшукати на карті. Він їй напише. Але чи відповість вона? Ет! Напевно відповість. Вона ж сказала "Au revoir!" Не "прощавайте!". Яке щастя, що вона впустила хусточку! Якби не це, він би ніколи не познайомився з нею. І що більше він думав про хусточку, то дивовижнішим здавався йому цей щасливий випадок. Флер! В голові його зазвучали рими; слова сполучалися в поетичні рядки; народжувався вірш.

Понад півгодини Джон простояв так, потім повернувся до будинку й, знайшовши драбину, заліз через вікно у свою спальню — просто так, задля розваги. Тоді, згадавши, що вікно в кабінеті лишилося відчинене, він зійшов униз і зачинив його, спочатку прибравши драбину, щоб замести всі сліди, які могли б зрадити його почуття. Надто глибоким воно було, щоб відкрити його хоч одній живій душі — навіть матері.

IV. МАВЗОЛЕЙ

Є будинки, чиї душі відійшли в морок часу, залишилися тільки тіла в сутінках Лондона. Але будинок Тімоті на Бейзвотер-род не належав до таких, бо душа Тімоті ще трималася на ниточці в тілі Тімоті Форсайта, і Смізер підтримувала незмінною атмосферу, просякнуту запахом камфори, портвейну і помешкання, яке провітрюють тільки двічі на день.

Форсайти уявляли собі тепер цей будинок чимось на зразок китайської коробочки для пілюль: кліточки, одна в одній, а в останній з них — Тімоті. До нього не докопатися, принаймні так твердили родичі, які за давньою звичкою або через забудькуватість вряди-годи відвідували свого останнього дядечка. Навідувалася сюди Френсі, яка вже остаточно емансипувалася від бога (вона відкрито заявляла про свої атеїстичні переконання), Юфімія, яка емансипувалася від старого Ніколаса, і Вініфред Дарті, теж емансипована від своєї "світської людини". Зрештою, тепер усі стали емансипованими або принаймні твердять, що стали, хоч це не зовсім одне й те саме.

Отож коли наступного ранку після пам'ятної зустрічі Сомс завітав сюди дорогою на Педдінгтонський вокзал, то він навряд чи сподівався побачити Тімоті. Серце його ледь стислося, коли він зійшов на осяяний яскравим полуденним сонцем свіжопобілений ганок невеликого будинку, де колись мешкали четверо Форсайтів, а тепер жив один, поринувши у дрімоту, наче зимова муха; будинку, куди Сомс приходив безліч разів, щоб скинути або взяти тягар родинних пліток, будинку "стареньких", людей іншого століття, іншої доби.

Поява Смізер,— і тепер у високому, аж під пахви, корсеті, бо нова мода, що з'явилася 1903 року, саме коли тітонька Джулі й тітонька Гестер зійшли зі сцени, не дістала їхнього схвалення,— викликала бліду дружню усмішку на устах Сомса; Смізер, яка до дрібниць зберегла вірність старій моді, неоціненна служниця — такої тепер годі й шукати — усміхнулася у відповідь і мовила:

— Господи, та це ж містер Сомс! Нарешті ви завітали до нас! Як ваше здоров'я, сер? Містер Тімоті дуже зрадіє, довідавшися, що ви заходили.

— Як він себе почуває?

— О, як на свої роки, він тримається чудово; але він таки незвичайна людина. Я сказала місіс Дарті, коли вона була тут останнього разу: ото зраділи б міс Форсайт, місіс Джулі й міс Гестер, якби побачили, що йому й досі смакує печене яблуко. Щоправда, він зовсім оглух, хоч, я вважаю, це на щастя. Бо інакше що б ми робили з ним під час повітряних нальотів?

— А-а!— сказав Сомс.— А що ж ви з ним робили?

— Ми просто залишали його в ліжку, а дзвоник провели вниз, у льох, отож нам з куховаркою було б чути, якби він подзвонив. Ми навмисно не говорили йому, що йде війна: так було краще. Я ще тоді казала куховарці: "Якщо містер Тімоті подзвонить, то хай там що, а я піду нагору. Мої любі господині, мабуть, поумлівали б, якби довідалися, що він дзвонив, а ніхто до нього не прийшов. Але він спокійнісінько спав під час усіх нальотів. А під час того денного нальоту саме купався в ванні. І гаразд вийшло, бо він міг помітити, що люди на вулиці дивляться вгору,— він часто виглядає у вікно.

— Так, так,— пробурмотів Сомс. Смізер ставала надто балакучою.— Я огляну дім, подивлюся, чи не треба щось зробити.

— Будь ласка, сер. Гадаю, що скрізь усе гаразд, хіба що в їдальні тхне мишами, і ми не знаємо, як їх позбутися. Дивно, що вони завелись: адже там не було жодної кришки, відколи містер Тімоті ще перед війною перестав сходити вниз. Але вони такі кляті, що ніколи не знаєш, де вони заведуться.

— Він встає з ліжка?

— Звичайно, встає, сер. Щоранку він прогулюється між ліжком і вікном, хоч і не наважується вийти з кімнати. І настрій у нього добрий: щодня уважно переглядає свій заповіт. Це його найбільше тішить.

— Я хочу, Смізер, побачити його, якщо можна. Адже, можливо, він схоче сказати мені що-небудь.

Смізер зашарілася від корсета по саме волосся.

— Оце-то справжня подія!— сказала вона.— Може, я поводжу вас по будинку, сер, а куховарку тим часом пошлю до містера Тімоті повідомити про ваш прихід?

— Ні, сходіть уже ви,— промовив Сомс.— А я походжу сам.

Перед чужою людиною не годиться виявляти свої почуття, а Сомс знав, що він розчулиться, коли блукатиме по кімнатах, де все навіюватиме спогади про минуле. Коли Смізер, схвильовано поскрипуючи своїм корсетом, пішла нагору, Сомс пройшов у їдальню і понюхав повітря. На його думку, пахло не мишами, а трухлявим деревом, і він уважно оглянув панелі.