Воно - Кінг Стівен

Він побіг, лікті зарухалися поршнями, поли піджака крилами летіли позаду, незважаючи на батька, котрий був зупинився, щоб його малюк міг помилуватися Полом, а тепер тривожно витріщився на Річі, як на скаженого.

"Фактично, людоньки, — думав Річі, — я й почуваюся так, наче сказився. Ох, Господи, чи не назавжди. Та це ж була найгівняніша в історії імітація Грандмастера Флеша, але якось цей трюк подіяв, якось…"

Та потім голос клоуна загримів позаду нього. Батько малюка його не почув, але обличчя маленького хлопчика раптом скривилося і він почав репетувати. Татусь підхопив синочка на руки, пригорнув його, збентежений. Навіть крізь власну нажаханість Річі ясно спостеріг це маленьке побічне шоу. Голос у клоуна був чи то сердито-розвеселеним, чи то просто сердитим:

"Ми маємо те око, тут, унизу, Річі… ти мене чуєш? Те, що повзає. Якщо ти не бажаєш полетіти звідси, не бажаєш сказати прощавай, тоді ти спустишся вниз під ось це місто й віддаси велику шану одному знаменитому великому оку! Спускайся донизу й побачишся з ним у будь-який час! У будь-який час, який тобі до вподоби. Ти мене чуєш, Річі? Принось із собою своє "йо-йо". Хай Беверлі одягне велику пишну спідницю з чотирма чи п'ятьма нижніми спідничками. Та хай одягне собі на шию обручку свого чоловіка! А Едді щоб був у своїх двоколірних туфлях. Ми пограємо всякого рокабілі, Річі! Ми будемо грати ТІЛЬКИ ВСІІІІ ХІТИ!"

Досягши хідника, Річі наважився кинути погляд назад, і те, що він побачив, було аж ніяк не втішливим. Пола Баньяна так і не було на місці, але й клоуна також не було. Там, де перед тим стояли вони, тепер височіла двадцятифутова пластмасова статуя Бадді Холлі. На одному з вузьких лацканів його картатого спортивного піджака був круглий значок із написом: ШОУ РІЧІ ТОЗІЕРА "ВСІ МЕРТВІ".

Одну дужку окулярів Бадді було полагоджено за допомогою клейкої стрічки.

Той маленький хлопчик усе ще істерично ревів; його батько поспішно йшов із заплаканим сином на руках назад у бік середмістя. Річі він обійшов по широкій дузі.

Річі вирушив уперед,

("ноги мене не зрадили цього разу")

намагаючись не думати про

("Ми будемо грати ТІЛЬКИ ВСІІІІ ХІТИ!")

те, що щойно було трапилося. Єдине, про що йому хотілося думати, це про монструозну дозу віскі, яку він вихилить у барі Деррійського "Таун Хаусу" перед тим, як піднятися нагору й поспати.

Ця думка про випивку — просту, банальну випивку — дещо покращила йому настрій. Він знову озирнувся назад, і той факт, що Пол Баньян повернувся, стояв і щирився до неба, з пластиковою сокирою в себе на плечі, покращив настрій Річі ще дужче. Він пішов швидше, даючи драла, збільшуючи відстань між собою й тією статуєю. Він навіть почав було думати про можливу галюцинацію, коли той біль знову вдарив йому в очі, глибокий і жорстокий, змусивши його хрипло скрикнути. Якась гарненька юна дівчина, що йшла попереду нього, мрійливо поглядаючи вгору на просвіти між хмарами, оглянулася, завагалася, та потім поспішила до Річі.

— Містере, з вами усе гаразд?

— Це мої контактні лінзи, — відповів він напруженим голосом. — Мої кляті контактні лі… ох, Господи, як же боляче!

Цього разу він підніс вгору вказівні пальці так стрімко, що ледь не штрикнув ними собі в очі. Відтягуючи донизу повіки, він думав: "Я не зможу їх зморгнути, ось що мусить трапитися, я не зумію їх зморгнути, і мені болітиме так далі, і далі, і далі, аж поки я не осліпну, осліпну, ослі…" Проте одного моргання вистачило, як і завжди вистачало одного моргання. Чіткий і розбірливий світ, де кольори залишалися всередині обрисів і побачені обличчя були ясними й зрозумілими, просто пощез геть. Його місце зайняли широкі смуги пастельної каламуті. І хоча й Річі, і дівчинка-старшокласниця, яка виявила уважність і стурбованість, майже п'ятнадцять хвилин обшукували тротуар, жодної лінзи ніхто з них так і не знайшов.

Річі здавалося, що вглибині своєї голови він чує сміх клоуна.

5

БІЛЛ ДЕНБРО БАЧИТЬ ПРИВИДА

Білл не побачив Пеннівайза того дня, але він бачив привида. Справжнього привида. Так він думав тоді, і жодна з наступних подій не змусила його перемінити цю думку.

Він піднявся по Вітчем-стрит, на якийсь час затримавшись біля зливного колодязя, де того дощового жовтневого дня 1957 року знайшов свій кінець Джордж. Присівши навпочіпки, він зазирнув до врізаного в бордюрний камінь отвору дощоприймача. Важко билося серце, але він усе одно дивився.

— Вилазь, нумо, гайда, — промовив він стиха не з таким уже й божевільним переконанням, що його голос поплив уздовж темних і скрапливих тунелів, не завмираючи, а плинучи далі й далі, живлячись власними відлуннями, відбиваючись від порослих мохом кам'яних стін і давно мертвої машинерії. Він відчував, як той лине понад млявими, недобрими водами, можливо, одночасно виливаючись шепотом ще з сотень різних дощових стоків в інших частинах міста.

— Вилазь звідти, або ми прийдемо й д-дістанемо тебе.

Сповнений зневажливої відчайдушності, він чекав на відповідь навпочіпки, з руками між стегон, як бейсбольний ловець між подачами. Відповіді не надійшло.

Він уже збирався підвестися, коли на нього впала чиясь тінь.

Білл різко, завзято глянув угору, готовий до будь-чого… але там стояв лише маленький хлопчик років десяти чи, може, одинадцяти. У бойскаутських шортах, що виставляли напоказ його добряче подерті коліна. В одній руці він тримав сік-морозиво, а в іншій фібергласовий скейтборд, що мав вигляд майже так само побитий, як і його коліна. Сік-морозиво був яскраво-помаранчевим. Скейтборд був яскраво-зеленим.

— Ви завжди балакаєте до каналізації, містере? — спитав хлопчик.

— Тільки в Деррі, — відповів Білл.

Якусь мить вони дивилися один на одного серйозно, а потім одночасно вибухнули сміхом.

— Я хотів би в тебе запитати дещо д-д-дурнувате, — промовив Білл.

— Гаразд, — кивнув хлопець.

— Ти ніколи не чуєш чогось з отаких-от колодязів?

Хлопець подивився на Білла так, ніби той здурів.

— Г-гаразд, — мовив Білл, — з-забудь, що я п-питав.

Він вирушив геть і зробив було вже, либонь, з дюжину кроків — прямував він угору пагорбом, невиразно думаючи про те, що, мабуть, подивиться на свій старий дім, — коли його погукав той хлопчик.

— Містере!

Білл обернувся. Піджак висів у нього на пальці, перекинутий через плече. Комір сорочки розстебнутий, краватка послаблена. Хлопчик дивився на нього пильно, немов уже жалкуючи, що заговорив. Потім він знизав плечима, немов кажучи: "Та що за чорт".

— Йо.

— Йо?

— Йо.

— І що воно проказувало?

— Я не знаю. Воно говорило якоюсь іноземною мовою. Я чув, як ті звуки долітали зсередини однієї з отих насосних станцій у Пустовищі. З однієї з отих насосних станцій, вони такі, наче труби, що стирчать із землі.

— Я розумію, про що ти кажеш. А голос, який ти чув, був дитячим?

— Спершу була дитина, а потім наче чоловік, — хлопчик завагався. — Я трохи тоді злякався. Я побіг додому й розповів батькові. Він сказав, що то могло бути якесь відлуння чи ще щось таке, що по всіх тих трубах долинало з чийогось будинку.

— Ти в це повірив?

Хлопець чарівливо посміхнувся:

— Я читав у книжці Ріплі "Вір чи не вір", що був один такий парубок, у якого музика виходила із зубів[582]. Музика, яку грають по радіо. У нього пломби були, ну, наче маленькі приймачі. Гадаю, якби я повірив у таке, я міг би повірити в що завгодно.

— Е-ейа, — кивнув Білл. — Але чи ти повірив у таке?

Хлопчик спроквола похитав головою.

— А коли-небудь знову ти чув ті голоси?

— Раз, коли купався у ванні, — сказав хлопчик. — Тоді там був дівчачий голос. Вона просто плакала. Мені стало боязно витягати чіп, коли я вже скупався, бо, розумієте, я міг би її втопити.

Білл знову кивнув.

Хлопчик тепер дивився на Білла відкрито, очі в нього сяяли цікавістю.

— І ви знаєтешро ті голоси, містере?

— Я їх чув, — сказав Білл. — Дуже, дуже давно. А ти знав кого-небудь з тих дітей, яких було вбито тут, синку?

Сяйво зникло з очей хлопчика; натомість з'явилася нашорошена тривожність.

— Мій тато каже, мені не можна балакати з чужими. Він каже, будь-хто може виявитися вбивцею.

Він відступив ще на крок від Білла, пересунувшись у плямисту тінь в'яза — дерева, в яке Білл якось вгатився на своєму велосипеді двадцять сім років тому. Він тоді сильно забився і погнув кермо.

— Це не про мене, хлопчику. Чотири останні місяці я пробув у Англії. Я тільки вчора приїхав у Деррі.

— Мені все одно не можна з вами балакати, — повторив хлопець.

— Це правильно, — кивнув Білл. — Це в-в-вільна країна.

Помовчавши трохи, хлопчик промовив:

— Я товаришував з Джоні Ф'юрі якийсь час. Він був хорошим Хлопцем. Я плакав, — закінчив він буденно й сьорбнув рештки свого соку-морозива. Немов згадавши про щось, він вистромив язика, який став у нього тимчасово яскраво-помаранчевим, і облизнув руку.

— Тримайся подалі від дренажних колодязів і водостоків, — сказав спокійно Білл. — Тримайся подалі від безлюдних місцин і покинутих будинків. Тримайся подалі від залізничної станції. Але найголовніше — тримайся подалі від дренажних колодязів і водостоків.

Блиск повернувся в очі малого, але він довгенько нічого не казав. А потім:

— Містере, хочете почути дещо кумедне?

— Звісно.

— Ви знаєте той фільм, де акула пожирала всіх тих людей?

— Усі знають. "Ще-е-елепи".[583]

— Ну, розумієте, у мене є один друг. Томмі Вікананса його звуть, і він не дуже кмітливий. Не має клепки в себе під дахом, тямите, що кажу?

— Йо.

— Він вважає, що бачив ту акулу в Каналі. Він був там сам-один, у Бессі-парку, пару тижнів тому, і каже, ніби бачив її плавець. Він каже, що той був футів вісім чи дев'ять заввишки. Тільки сам плавець такий високий, вам ясно? І от він такий: "Оце-тo й убило Джоні й інших дітей. То була та акула, Щелепи, я знаю, бо сам її бачив". А я такий: "Наш Канал такий забруднений, що нічого в ньому не виживе, навіть верховодка. А ти думаєш, ніби бачив саму Щелепи там. У тебе десятої клепки не вистачає, Томмі". Томмі каже, ніби та акула вихопилася з води, точно як у кінці того фільму, і намагалася його вкусити, але він вчасно відскочив назад. Дуже кумедно, га, містере?

— Дуже кумедно, — погодився Білл.

— He має клепки під дахом, правильно?

Білл зам'явся:

— Тримайся й від Каналу також подалі, синку.