Воно - Кінг Стівен

Сам Річі обожнював цю музику, хоча мав тільки два її джерела — "Амерікен Бендстенд" після полудня на "Сьомому каналі" та передачі радіостанції WMEX із Бостона ввечері, коли рідшав ефір і захоплений, захриплий голос Арні Ґінсберга напливав хвилями, немов голос якогось викликаного під час спіритичного сеансу духа. Ці ритми робили дещо більше, ніж просто радували Річі. Вони допомагали йому почуватися більшим, дужчим, сповненим життя. Коли Френкі Форд співав "Морський круїз"[562], або Едді Кокрен співав "Меланхолію літньої доби", Річі натурально переповнювався щастям. У цій музиці бриніла потужність, яка, здавалося, повноправно належить усім щуплим дітям, товстим дітям, потворним дітям, сором'язливим дітям — невдахам усього світу, коротше кажучи. У ній він вчував відчайдушно шалену електричну напругу, яка мала силу як убивати, так і підносити. Він боготворив Фетса Доміно[563] (поряд з яким навіть Бен Генском здався б сухорлявим і струнким) і Бадді Холлі, котрий, точно як Річі, носив окуляри, і Верескливого Джея Гокінса, який вистрибував на своїх концертах із труни (чи принаймні так чув Річі), і "Довеллз"[564], які танцювали не згірш за чорних.

Ну, майже.

Він знав, що колись матиме рок-н-ролу скільки завгодно — Річі не сумнівався, що його так само гратимуть, коли мати нарешті здасться й дозволить слухати — хоча цього не станеться 28 березня 1958-го року, чи 1959-го… чи…

Річі відірвався очима від стенду… і тоді… ну, тоді він, мабуть, задрімав. Це було єдине логічне пояснення. Те, що трапилося тоді, може відбуватися тільки у снах.

І от тепер він знову опинився тут, Річі Тозіер, котрий отримав зрештою весь той рок-н-рол, якого йому колись бажалося… і з'ясував, на щастя, що цього недостатньо. Його погляд метнувся до стенду перед Міським центром, і він, з певного чину моторошним передбаченням, побачив таке:

14 ЛИПНЯ

ХЕВІ-МЕТАЛ-МАНІЯ

"ДЖУДАС ПРІСТ"

"АЙРОН МЕЙДЕН"

КУПУЙТЕ КВИТКИ ТУТ

АБО

У БУДЬ-ЯКОМУ ВІДДІЛКУ МЕРЕЖІ "ТІКЕТРОН"

"Десь по дорозі вони загубили згадку про "здорову розвагу", — подумав Річі, — але, наскільки я можу судити, це єдина відмінність".

І почув Денні & "Джуніорів", віддалено й приглушено, немов голоси, що долітають довгим коридором з якогось дешевого радіоприймача: "Рок-н-рол ніколи не помре, йому немає кінця… він увійде в історію… ось побачиш, друже мій, він завжди буде в наших серцях…"

Річі оглянувся на Пола Баньяна, святого покровителя Деррі, який постав тут, бо, згідно з оповідками, саме тут витягали колоди, які сплавляли згори по річці. Були часи, коли і Кендаскіґ, і Пенобскот навесні перетворювалися на простори суцільних колод, їхні чорні, дерев'янисті шкури зблискували на весняному сонечку. Хто мав спритніші ноги, той міг пройти від "Спа Воллі" на Пекельній ділянці до "Шахраїв" у Брустері ("Шахраї" — то була таверна з такою жахливою репутацією, що зазвичай її називали "Відром крові"), не замочивши чобіт вище третього хрестовиння своїх сирицевих шнурків. Чи то так розповідалося в юності Річі, і йому ніби пригадувалося, ніби дещиця Пола Баньяна була присутня в кожній з тих історій.

"Старий друзяка Пол, — думав він, дивлячись угору на пластикову статую. — Що ти робив, поки мене тут не було? Створював нові річкові русла, коли йшов утомлений додому, тягнучи за собою сокиру? Створював якісь нові озера, коли тобі хотілося такої глибокої ванни, щоб у ній можна було сидіти, занурившись по шию? Лякав ще якихось малих дітлахів, як був налякав мене того дня?"

Ах, і раптом він згадав геть усе, так ото, як буває, коли ви згадуєте слово, що довго танцювало у вас на кінчику язика.

Отак він тут сидів, на такому ж ласкавому березневому сонечку, трохи куняючи, думаючи піти додому, застати останні півгодини "Бендстенду", і раптом в обличчя йому майнуло теплим повітрям. Так, що здмухнуло назад волосся з лоба. Він поглянув угору, і велетенське пластмасове лице Пола Баньяна виявилося просто в нього перед лицем, більше за будь-яке лице на кіноекрані, воно заповнювало все. Та хвиля повітря утворилася, коли Пол нахилявся… хоча зараз він більше не зовсім був схожим на Пола. Лоб у нього тепер був низький і поритий; з червоного, як у давнього п'яниці, носа стирчали жмуття дротяного волосся; очі мав заплилі кров'ю, а одне з них ще й трохи зизувате.

Сокира вже не лежала в нього на плечі. Пол спирався на її сокирище, її обух устиг прорити борозну в бетонному хіднику. Пол так само посміхався, але нічого веселого тепер у тій посмішці не вбачалося. З-поміж його велетенських жовтих зубів віяло смородом, наче десь у спекотнім підліску догнивали маленькі звірята.

— Я тебе зараз з'їм, — промовив велетень низьким гуркотливим голосом. То був звук валунів, що котяться, б'ючись один об один, під час землетрусу. — Якщо ти не повернеш мені мою квочку, губну гармошку й торби із золотом, я тебе з'їм просто зараз нахер!

Від віддиху цих слів на Річі, немов вітрило під ураганом, стріпнулася й залопотіла сорочка. Він зіщулився проти спинки лави, очі вибалушені, волосся сторчма на всі боки, наче пір'я, всуціль оповитий трупним смородом.

Велетенське страховисько почало реготати. Воно вхопилося руками за сокирище, як міг би вхопитися Тед Вільямс[565] за свій улюблений бейсбольний кий (чи то за ясеневий держак, якщо вам так більше подобається), і висмикнуло сокиру з вибоїни, проробленої нею у хіднику. Сокира почала здійматися у повітря. Вона видавала негучний, смертельний шелест. Річі раптом уторопав, що велетень збирається зараз розрубати його навпіл.

Але відчув, що не в змозі поворухнутись, усього його охопила якась тупа апатія. Що це означало? Він задрімав і бачить сон. У будь-який момент якийсь водій натисне клаксон на дитину, що перебігає дорогу, і він прокинеться.

— Саме так, — прогуркотів велетень, — ти прокинешся в пеклі.

І в останню мить, коли його сокира здійнялася вгору, зависнувши там, Річі зрозумів, що це зовсім не сновидіння… а якщо й сновидіння, то таке, що може вбити.

Намагаючись крикнути, але не видаючи ні звуку, він скотився з лави на розрівняну граблями гравійну ділянку, яка оточувала те, що недавно було статуєю, а тепер залишилося тільки постаментом з двома величезними сталевими стрижнями, які стирчали з тих місць, де перед тим були ноги. Звук сокири, що опускалася, наповнив світ її масивним, настирним шерехом; вищир велетенського страховиська перетворився на гримасу вбивці. Воно так далеко відтягнуло губи з зубів, що його пластикові, червоні, моторошно червоні ясна аж блищали.

Лезо сокири рубонуло по лаві там, де лише щойно сидів був Річі. Воно було таким гострим, що не пролунало майже жодного звуку, натомість лава вмент розчахнулася надвоє. Половинки відвалилися одна від одної, а деревина всередині, під шкіркою зеленої фарби, виявилася яскравою і якоюсь нудотно-білою.

Річі опинився на спині. Усе ще намагаючись закричати, він сунувся, відштовхуючись п'ятами. Гравій забивався йому за комір сорочки, ззаду в штани. А над ним баштою височів Пол, дивлячись униз на нього очима завбільшки з кришки люків; Пол височів, дивлячись униз на одного маленького хлопчика, що щулився на гравію.

Велетень зробив крок до нього. Річі відчув, як здригнулася земля, коли опустився чорний чобіт. Хмарою спурхнув гравій.

Річі перекотився на живіт й непевно зіп'явся на рівні. Ноги його кинулись бігти ще до того, як він віднайшов рівновагу, і в результаті він знову впав долічерева. Почув, як хрипло хекнуло вітром з його легень. Волосся спадало йому на очі. Він бачив машини, що, як і кожного дня, проїжджали по Канал-стрит і Головній вулиці, немов нічого не відбувається, немов ніхто у жодній із тих машин не бачить чи не переймається тим, що Пол Баньян ожив і зійшов зі свого п'єдесталу, щоб скоїти вбивство сокирою завбільшки ледь не як автодім класу люкс.

Сонячне світло померхло. Річі лежав у смузі тіні, що формою нагадувала людину.

Підхопившись на коліна, він ледве не впав на бік, але спромігся підвестись на рівні й щодуху побіг — він біг, підкидаючи коліна майже до самих грудей, і лікті рухалися поршнями. Позаду себе він чув, як знову громадиться той жахливий, настирливий шерех, звук, що насправді здавався зовсім не звуком, а тиском на шкіру й барабанні перетинки: "Свіііппппп!.."

Земля струснулась. У Річі заторохтіли, вдаряючись між собою, верхні й нижні зуби, наче тарілки під час землетрусу. Йому не треба було озиратись, аби зрозуміти, що це сокира Пола щойно врізалася в хідник аж по сокирище за кілька дюймів від його ніг.

Таке безумство — він почув у себе в голові спів "Довеллз": "Хлоп'ята в Бристолі спритні, як пістолетний вогонь! Коли танцюють Бристоль-стомп, це не для сонь…"

Він вирвався з-під велетенської тіні знову на сонячне світло, і тієї ж миті почав реготати — тим самим виснаженим сміхом, що видобувся з нього, коли він кинувся вниз по сходах у "Фрізіс". Хекаючи, і знову та пекуча голка у нього в боці, він нарешті ризикнув кинути погляд назад через плече.

Там, де й завжди, на своєму постаменті, стояла статуя Пола Баньяна, сокира на плечі, сам, задерши голову, зирить на небо, губи розтягнуті у вічній оптимістичній усмішці міфічного героя. Лава, яку було розрубано навпіл, стояла цілою й неушкодженою, дякуємо, ми такі раді. Гравій, там, де Високий Пол ("Ой, він мій янгол", — маніакально проспівала Аніта Фунічелло в голові в Річі[566]) ступив своєю велетенською ногою, був бездоганно рівним, за винятком того місця, де його посунув головою Річі, коли впав

("тікаючи від цього велетня")

сонний. Відбитка ступні там не було, як і зробленого сокирою розрубу в бетоні. Нічого такого тут не трапилося, а тільки хлопчик, за яким гналися інші хлопці, старші хлопці, наснив собі дуже крихітний (але дуже потужний) сон про смертоносного Колоса… про Гігантського Економ-Розміру Генрі Баверза, якщо вам так більше сподобається.

— От лайно, — промовив Річі слабеньким, тремтячим голосом, а потім непевно реготнув.

Він постояв там ще деякий час, чекаючи, чи не ворухнеться знову статуя — може, підморгне, може, перекине сокиру з одного плеча на інше, може зійде вниз і кинеться на нього знову. Але ж, звичайно, нічого такого не відбулося.

Звичайно.

Що нам турбуватися? Га-де-га-га-га.

Задрімав.